Ток-шоу чи «публічна приймальня»?

Уже з місяць телеканал «1+1» анонсував свій новий проект — ток-шоу «МінКульт». Щотижня у студії програми сам віце-прем'єр-міністр—міністр культури України мав зустрічатися з представниками культури і мистецтв, «підіймаючи актуальні теми сьогодення». Творці проекту обіцяли «абсолютно новий формат комунікації між представниками культури». Нарешті в ефірі каналу з’явився перший випуск проекту. Що ж насправді запропонували глядачам?

Перше враження – у студії два гості (Іван Малкович та В’ячеслав Кириленко) без модератора. Але розмову таки веде… сам міністр. Тим не менше, в заставці програми «МінКульт» претензійний чоловічий голос впевнено диктує: «Міністр культури вперше готовий відповідати на питання митців та експертів». Як В’ячеслав Кириленко має відповідати на питання, коли він сам нібито у ролі ведучого? Загадка. Тож програма зрештою скидається на таку собі публічну приймальню Мінкульту.

Перше, що зринає в розмові, це не стан книговидавництва в Україні, не відсутність притомних книготорговельних мереж, не хаотичність і зонованість письменницьких турів, що потроху стала вирівнюватися допіру цього року – список можна продовжувати. Це, з легкої подачі міністра культури, порівняння з РФ, мовляв, видали колись «Гаррі Поттера» швидше за росіян – і це сенсація. Та вже через кілька хвилин Іван Малкович постає у ролі «підсудного», відбиваючись від закидів, чому книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» дорогі і чому видавництво покинуло свої соціальні проекти. І тут би вартувало поставити питання – а які програми підтримки читання запропонував мінкульт?.. Було видно, як важко чиновнику виступати у ролі телеведучого – у розмові не прослідковувалася цілісна канва. Поговорили про російський книжковий ринок, ввізне мито, пільги для українських видавців (тут пан В’ячеслав видав «на-гора» шокуючу інсайдерську інформацію, мовляв знає таких видавців, які кажуть, що пільги ці їм і не дуже потрібні), електронну книгу, але все це – по верхах. Замість вирішення чи хоча б обговорення стратегічних питань чомусь взялися до точкових рішень, як от державна підтримка (хоча висловлено це було у доволі туманно-розпливчатому формулюванні) Тараса Компаніченка. Ніхто не применшує ваги цього культурного громадського діяча і видатного музиканта, але чому його одного? Тим більше в програмі згадка про нього як з’явилася, так і зникла несподівано, абсолютно відірвана від попередніх тем розмови. Завершилося все проханням до Івана Малковича почитати якогось свого вірша, як на свята у родинному колі ставлять на табуретку обдарованих дітей і просять показати свої таланти.

Глядачі побачили уже звичного Малковича-старшого – мудрого, щирого, із запалом у очах, коли це стосується української книги, і також уже звичного міністра – пишномовного урядовця з рідкими вкрапленнями конкретики. Взаємовигідного культурного симбіозу не відбулося, кожен залишився у своєму амплуа. В чому ж тоді цікавість формату цього ток-шоу? Тільки обличчя міністра? Тоді така програма досить недовго цікавитиме глядачів, тим паче час її виходу – 23:30. «МінКульту» надзвичайно потрібен безсторонній ведучий програми, інакше без чітко визначених ролей вона розпадається на шматки. Напевно, недарма міністри не бувають телеведучими під час свого перебування на посаді, хіба «до» – як от міністр зайнятості у британському уряді Естер МакВей, що раніше працювала над дитячими і ранковими програмами на англійських каналах, чи «після» – як от колишній прем’єр-міністр Грузії Бідзіна Іванішвілі, який на каналі свого сина (GDS) мав вести аналітичну програму «20/30» з «правильними акцентами» за словами самого політика, проте зрештою став лише частим гостем підсумкових тижневих випусків.

Правда, є й одна досить успішна історія програми – «Культурна революція» Михайла Швидкого, який на початку виходу передачі був міністром культури РФ. От тільки свою кар’єру Швидкий почав як театральний критик ще у 70-тих і уже майже півстоліття займається різноманітними сферами культури, тоді коли В’ячеслав Кириленко одразу після закінчення університету став займатися політикою. Зрештою, Швидкий міг собі дозволити робити авторські передачі у країні з масштабним фінансуванням кіногалузі, розвинутим книжковим ринком і конкурентною театральною сферою, тонко заграючи з ідеями пропаганди, філігранно оправляючи їх для псевдо інтелектуалів. Він не мусив вирішувати в кадрі справи державні, та й можливо був навіть кращим телеведучим, ніж міністром. У нас же – зовсім інша ситуація.

Повертаючись до українського контексту. Той же Іван Малкович кілька років тому був гостем  авторського культурологічного проекту  Ірини Славінської та Віталія Гайдукевича «Гра в слова і не тільки», що виходив на каналі ТВі у кращі його часи. Випуск з наперед підготовленими сюжетами, цікавим фактажем та інфографікою статистики Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, яку в ефірі обговорювали ведучі з гостем. Це було динамічно – риса, якої не вистачає телевізійному «МінКульту». Тим не менше, у програми є один «козир» – у нього фактично немає конкурентів на центральних телеканалах. Протиставити щось може лише «Перший», у якого аж п’ять програм, пов’язаних із культурною тематикою – три музичні, одна театральна і одна літературна. Але всі вони – з обмеженими ресурсами: технічними, бюджетними. Тож «МінКульт» фактично має можливість  заповнити цю зяючу нішу на телеринку якісним продуктом, але чи вдасться це йому покажуть наступні випуски.  

Цікавий момент пригадує Іван Малкович у своїй розмові з урядовцем – про те, як 10 років тому, також на камеру, розмовляв із Ігорем Ліховим, тодішнім міністром культури тепер, заступником В’ячеслава Кириленка, і пропонував тоді йому стратегію повернення дітей-читачів у бібліотеки. Ця ідея так і залишилися нереалізованою… Змінюються міністри, але такі помітні фігури в українській культурі як Іван Малкович залишаються. Правда, задають усе ті ж питання, на які не можуть отримати відповіді.