У чому, як ви гадаєте, наше вітчизняне ТБ може дати фору зарубіжному телебаченню?

Олександр КОЛОДІЙ, ведучий програми «Подробиці», «Інтер»:

— Все залежить від того, що розуміти під «зарубіжним телебаченням». Якщо це країни ближнього зарубіжжя — Центральна і Східна Європа, пострадянський простір — українське ТБ частіше виграє як за оформленням, так і за змістом. Що стосується країн Європейського Союзу, США — тут, звичайно, є чому повчитися. Проте! Українське ТБ вирізняє великий ступінь зближеності ТБ програм з телеаудиторією (простіше кажучи, те, що показують і що люди реально хочуть побачити). Наприклад, якщо це аварія на шахті, то ми розказуємо про неї і показуємо шахту три дні, потім робимо спецвипуск програми. Не тільки тому, що це НП, сенсаційна новина і про це розказують усі телеканали — ми показуємо проблему конкретної групи людей, проблему у розвитку: аналізуємо, чому так трапилося і що треба робити, щоб цього знову не повторилося. Радує, що люди, які формують і наповнюють сітку мовлення в Україні, поки що живуть у реальному вимірі, а не у віртуальному світі медіамагнатів.

У чому вже точно українське ТБ може дати фору зарубіжним телекомпаніям — так це у висвітленні політичних подій. На мою думку, матеріалів і програм, причому програм «рейтингових», на політичні теми у нас значно більше. Попри всі внутрішньодержавні проблеми, політика, як і раніше, цікавить глядача. Чого не скажеш про Захід. Наприклад, днями надійшло повідомлення, що рейтинг компанії CNN у найпопулярніший ефірний час знизився на 20%, і експерти пояснюють це великим потоком політичної інформації. У нас навпаки — стале зростання рейтингу демонструють програми саме політичного спрямування. Та й зміст інформаційно- аналітичних програм, чесно кажучи, мені більше подобається у вітчизняних телекомпаній, у тому числі й «Інтеру». Своя специфіка, стиль подачі і глибша аналітика.

Артем ШЕВЧЕНКО, спеціальний кореспондент телеканала СТБ:

— Не хочеться одразу впадати у відчай і займатися традиційним для українців самокатуванням. Мовляв, свободи і грошей мало, а цензури й олігархів багато. Як на мене, ексклюзивність українського телебачення полягає хоча б у тому, що в нас головні досягнення ще попереду. І карколомні шоу, і відверта політична аналітика, і потужні новини, з постійними прямими включеннями. А доки ми все це будемо створювати, будемо помилятися, досягати успіхів і переживати розчарування. У результаті маємо створити власний телевізійний стандарт, який не поступатиметься визнаним світовим лідерам, на кшталт Бі-Бі-Сі чи CNN. Головне — не стояти на місці і не картати себе даремно. Можливо, я дуже оптимістично налаштований, проте, в іншому випадку, взагалі немає ніякого сенсу займатися телебаченням в Україні.

Ігор СОТНИЧЕНКО, головний режисер програми «7 днів», Перший національний:

— Вітчизняне телебачення, безперечно, має свої проблеми, зумовлені неусталеністю всього нашого життя. Проте, хоч як це дивно, з тих самих причин можуть виникати і переваги над чужоземним ТБ. Наші телевізійники в постійній «боротьбі за мистецтво» вправляються в різних галузях телевізійної справи. Сказати про нашого телевізійника, що він саме режисер або лише асистент, журналіст або оператор, — цього сказати замало. У будь-якій екстремальній ситуації наш телевізійник завжди знайде вихід. Тобто і наша освіта, і подальша практика сприяють широкопрофільному фаховому розвитку. Зрозуміло, що умови, де постійно виникають екстремальні ситуації, нормальними не назвеш. Великим мінусом вітчизняного ТБ є його несамоокупність. Іще в 50-ті роки гроші, які йшли за оплату телеканала, закладалися в ціну телевізорів. Очевидно, така схема давно застаріла, а іншої, адаптованої до сучасності, доцільної і виваженої, просто не існує. От і виходить, що талановиті й розумні люди у нас є, а реалізувати себе професійно вони не мають можливості.

Ігор КУЛЯС, в.о. шеф-редактора інформації Нового каналу:

— Непросте, звичайно, питання, оскільки у країні, яка хворіє на багато хвороб, вражені всі частини тіла, а тому значно простіше відповідати на запитання з часткою «не», і телебачення тут — не виняток. Значно складніше, забувши про численні біди та проблеми, згадувати про хороше, яке, напевно, нас тут все-таки й тримає і примушує працювати, щось робити, у тому числі і це саме телебачення.

Цілком очевидно, що наше ТБ значно глибше і вдумливіше навіть від кращих західних зразків. «Західники» традиційно поверхневі, а мої колеги на багатьох каналах навіть у поверхневих, за визначенням, програмах новин, набагато аналітичніші. Коли ж ця особливість нашої журналістики раптом виплескується у жанрових рамках справжньої аналітики — тут уже тільки тримайся! Хоч, коли дивишся аналітичні програми, постійно розумієш, що аналітика у нас не вічна, оскільки кимось ще не задіяна, а комусь уже незручна (найяскравіший приклад — історія «Післямови»).

Ще наше телебачення значно менше заштамповане, ніж західне: старі штампи вже відмирають, а нові ще не встигли прижитися, і часто ми, телевізійники, цілком справедливо не віримо тому, що «не треба винаходити велосипед», давно винайдений на Заході, і у зв’язку з цим щось-таки винаходимо, разом з тим доводячи, що не всі вже усталені західні винаходи — це обов’язково благо.

І ще, наше ТБ, безумовно, може дати фору іншим ТБ своїм широким радянським кінопоказом, бо радянське кіно (попри всі ідеологічні особливості тієї пори), продовжує залишатися значним явищем у світі кінематографа.