У пошуках виключеного третього

Деякі наші (?) журналісти в нинішніх тяжких для України випробуваннях із завзятістю, гідною кращого застосування, продовжують шукати якийсь третій шлях особистісного самовизначення, який їм дозволив би залишатися над сутичкою або, так би мовити, між барикадами, насолоджуючись рівновіддаленістю від учасників війни.

Вони не за свою країну й не за чужу (слава богу!), а вони взагалі за все хороше, проти всього поганого. Але при найближчому розгляді виявляється, що найшкідливішою їхня позиція виявляється саме для України.

Днями до студії радіо «Вести» в гості до його директора пана Калниша та ведучої Юлії Литвиненко завітав журналіст «РБК-Україна» такий собі Йосиф Пінтус. РБК — це взагалі-то «російський бізнес-канал». До чого тут Україна? Але у нас є ціла низка видань, які використовують назву країни для легалізації в нашій державі: «Комсомольская правда в Украине», «Вести в Украине», «Аргументы и факты в Украине», «Труд в Украине», «Московский комсомолец в Украине» тощо. Дуже зручно: приліпив до назви ЗМІ слово «Україна», і медіа-ресурс начебто вже й не російський, а український. Хоча яким він був, таким він за контентом, духом і редакційною політикою й залишився. Чи можна собі уявити, щоб у РФ видавалися газети «Шлях перемоги-Росія», «За вільну Україну-Росія», «Українське слово-Росія»? Не можна собі такого уявити, там такого не дозволяють, це лише Україну Кучма й кучмісти перетворили на інформаційний прохідний двір, де може гуляти будь-хто охочий. І гуляють з вельми неприємними наслідками для нашої країни. Усі ці ЗМІ, злегка й недбало замасковані під нібито натуралізовані українські, практично не відрізняються від своїх метропольних оригіналів. Так, це лише у Великій Британії не могла 1941 року виходити газета «Фелькішер Беобахтер-Британія», а в Україні — будь ласка. Щодо ліберальної самогубної дурості ми попереду всієї планети.

Так от цей самий Й.Пінтус з РБК-Україна з місця в кар’єр назвав політику декомунізації (на основі, між іншим, чинного закону!) «ідіотизацією». Юлія Литвиненко, яка підлесливо піддакувала гостю, стогнала про «перекреслювання історії».

А гість обурювався: що, в країни немає інших проблем? Нам 25 років розповідали, що ще не час очищати країну від тоталітарного мотлоху, який усі ці роки отруював свідомість суспільства. А коли буде час? У нас і для реформ і для люстрації все було не час. Але в Східній Європі і в країнах балтії все зробили дуже швидко. Звідси й результат.

Пан Пінтус доводив, що знаково-символічна сфера (зміна табличок) ні на що не впливає. Твердження більш ніж спірне. Більшовики не даремно надавали величезне значення монументальній й іншій пропаганді, вони зокрема й на ній протрималися понад 70 років. Нині саме на тотальній пропаганді тримається й режим Володимира Путіна, так само як і на терорі й мілітаризмі.

Ю.Литвиненко все шкодувала гроші, витрачені на декомунізацію. Краще б вона розповіла про джерела фінансового процвітання (яким в Україні мало яке ЗМІ може похвалитися) медіа-холдингу «Вести», а то громадськість цікавиться, а відповіді немає. А на звільнення країни від глибоко чужих їй символів, що освячують нашу відсталість, архаїку і регрес, грошей шкодувати не варто. Потім тепла компанія почала захищати телеканали України від критики з приводу промосковських новорічних програм. «Руки геть від телемосквофілів!» — приблизно так можна викласти суть їхнього бурхливого обурення.

На рідну радіостанцію зателефонував такий собі українофоб, який радісно пророкував швидку загибель «жовто-блакитній тризубій махині». Пан Калниш на нього шикнув, не можна ж так відверто про заповітне, слід дотримуватися політесу. Ті, хто сидів у студії, дружно проклинали заборони (в умовах війни) на комуно-радянську пропаганду. «Вести» роблять свою справу, послідовно гнуть свою лінію. Нашій би владі мати хоч трохи послідовності.

ВИРІШУЄТЬСЯ ПИТАННЯ — «ХТО КОГО»

А на «Громадському радіо» Андрій Куликов знову, тепер уже в бесіді з канадською українкою Мартою Дічок, все намагався «зрозуміти й пробачити» тих, кого ця частина журналістики України вважає за краще називати «ополченцями». Дуже хвилювався Куликов, чому люди на Донбасі опиняються «по різні боки барикад». Тому що йде збройна агресія РФ проти України. Її не бачать лише ті, хто не бажає бачити. Нещодавно й сам Путін зробив напіввизнання про те, що російські військові перебувають на сході України, щоправда, він ще заперечує, що це регулярні, кадрові, так би мовити, лінійні війська. Ну, ми пам’ятаємо, як він заперечував вторгнення російських військ до Криму, а потім визнав.

Мабуть, і у випадку з Донбасом цим же закінчиться. А милі серцю А.Куликова «ополченці» — це громадяни України, які зрадили своїй країні й перейшли на бік ворога. Ось істина, все інше — від лукавого. Тут вирішується питання — «хто кого». Або ми переможемо, або переможуть і знищать нас як націю і державу. Або-або, tertium non datur — третього не дано. І не треба дурити себе й інших абстрактно-ліберальними вигадками у стилі Андрія Куликова, Анастасії Станко й подібних до них. А журналістам подібного штибу нагадаю класичний фрагмент з духовної спадщини («Поза межами можливого») Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над іншою, або хворобливий сентаменталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчудження від рідної нації». І що змінилося з часу написання цього тексту? Хіба що термінологія трохи...

НЕДОПУСТИМІСТЬ БОГОСЛУЖІНЬ УКРАЇНСЬКОЮ?

«5-й канал» показав інтерв’ю (перед Різдвом) з Верховним архієпископом Киево-Галицьким Святославом, предстоятелем Української греко-католицької церкви. Обговорювалося питання про юліанський і григоріанський календарі. Українські греко-католики, як і частина православних, в Україні відзначають релігійні свята за юліанським календарем. Це дань традиції. У той же час чимало православних церков користуються григоріанським. Архієпископ визнав можливим пошук якогось спільного рішення багатьох українських церков, щоб зробити крок до єдності християнського світу. Щоправда, тут можна передбачати можливість політичних спекуляцій на темі про календарі. У релігійній свідомості будь-яка суто формальна дрібниця може вирости до уселенських розмірів і стати ідейним прапором і обгрунтуванням розколу. Це не настільки простий і легкий крок, як здається. Раціональні конструкції тут не завжди спрацьовують.

Обговорювали й заяву голови Української православної церкви Московського патріархату про недопустимість богослужінь українською мовою, виключно церковнослов’янською. Це якась дивна архаїка, що повертає нас у релігійну полеміку України XVI—XVII століть, коли «ламали списи» у суперечках про істинну літургійну мову — латинську, грецьку або церковнослов’янську. За часів Ісуса Христа церковнослов’янської мови не було, чи означає це, що в храмах УПЦ МП мають служити арамейською й грецькою? Християнський світ давно переконався в тому, що літургійною може бути будь-яка мова, прийнятна для пастви. Отже, заява митрополита Онуфрія свідчить швидше про ставлення частини кліру УПЦ МП до України. Між іншим, за життя його попередника митрополита Володимира (Сабодана) в деяких храмах УПЦ МП явочним порядком служили українською...