Українці: від подільського двору до петербурзького салону
Днями в столичному Будинку кінематографістів відбулася прем’єра документальних фільмів режисера Юлії Лазаревської «Без пафосу» та «Брати Нарбути». Втім, картина «Без пафосу» вже транслювалася телеканалом «1+1», на якому її й було створено, але оскільки, як зазначила режисер, неігрове кіно сьогодні не найбільш популярне серед глядачів, ухвала винести цей, без сумніву, талановитий фільм на суд широкої аудиторії здається правильною. У картині дійсно без пафосу зроблено спробу реконструкції передвоєнного часу, коли Київ ще не був таким великим, коли затишні подільські і печерські дворики жили немовби одною родиною, а місцевими авторитетами були недоладні диваки-жебраки на зразок Сеньки-Віноват і добрі тітки Ципи, які пильнували, щоб дітлахи не бігали вулицями й не потрапили під трамвай.
Герої фільму — діти, які виросли. Ці вже літні люди, чиє дитинство припало на передвоєнні роки. Їхні розповіді про колоритних персонажiв і події, які запам’яталися на все життя, цікаві, зворушливі і повчальні. Один із героїв «Без пафосу» по- справжньому «смачно» згадував про те, як він із дворовою «шантрапою» підстерігав, коли засне бабуся, яка варила у дворі варення, а коли це відбувалося, вони прибігали юрбою до величезного казана і наїдалися малинових і полуничних пінок. Інша героїня згадувала сусідку, яка в ті передвоєнні роки, коли були обов’язкові заняття городян з цивільної оборони, десь дістала величезний протигаз і для своєї єдиної корови, яка жила в хліві під вікнами.
Поступово у ході фільму характер історій змінювався. Вже десь із середини з’явилися чорні «воронки», які привозили в квітучі і практично родинні дворики людей у кашкетах із зірками в казенних шинелях. І відвозили мешканців цих самих двориків. Більше їх ніхто не бачив. Одна героїня фільму згадує, що коли забрали друга її батька-геолога, батько, передчуваючи, що це в будь- який момент може статися і з ним, відверто поговорив із нею, маленькою ще тоді дівчинкою, взявши з неї слово: «Запам’ятай, що б не говорили про мене в школі твої вчителі, про що б не говорили інші люди, ніякий я не ворог народу й не зрадник. Завжди пам’ятай про це».
Прекрасно композиційно побудований фільм. Перехід від смішного до сумного та трагічного зроблено м’яко. Адже «Без пафосу» — це не черговий фільм про червоний терор, а скоріше книга доль, книга спогадів, яку авторка присвятила жертвам, загиблим у Бабиному Яру.
Фільм «Брати Нарбути», знято на відомій київській студії «Контакт», це історичне дослідження життя й творчості видатних українських діячів мистецтва. Поет Володимир і митець Георгій Нарбути велику частину свідомого життя провели в Санкт-Петербурзі, який традиційно заманював у свої сіті українську творчу еліту. Досить пригадати, що саме в Пітері вперше вийшли друком «Енеїда» Котляревського і шевченківський «Кобзар». Історія із залученням професійних акторів і мистецтвознавців цікава не лише для вузького кола фахівців, але й для широкого глядача. Цікавий факт: не так багато людей знає, що Володимира Нарбута було вигнано з імперської столиці через збірку його віршів. Царська цензура визнала їх провокаційними і такими, що культивують порнографію. Український поет був другом і соратником Анни Ахматової, Йосипа Мандельштама; перебравшись до Одеси, він спілкувався з Катаєвим, Ільфом, Петровим і багатьма іншими. Георгій Нарбут підняв до небачених висот імперський ампіричний стиль. Його малюнками прикрашалися букварі, поетичні збірки, байки. Та що там, мало знайдеться книг і часописів у 1910 — 1930 роки, які не було б прикрашено його роботами.
