України, ясна річ, не було... а Росія була?
Цього тижня на радіо «Эхо Москвы» стартував новий проект: щотижнева передача українською мовою «Шо там у них». Вестимуть її Матвій Ганапольський із Києва, Олексій Соломін і Олексій Наришкін із Москви. Презентуючи цю передачу у своєму блозі на сайті «Эха», Олексій Венедиктов написав: «Я вважаю, що ми мало знаємо про Україну, про її історію і культуру, про те, чим вони живуть там зараз. Карикатурні передачі і карикатурні українці на федеральних каналах, галас карикатурних експертів у соцмережах, суцільне розпалювання радикалів усіх мастей, псевдоісторики і псевдогеографи — дістали остаточно».
Рідкісний випадок, коли немає бажання заперечувати Венедиктову і є готовність підписатися під кожним його словом. Задум з урахуванням наведених вище мотивів заслуговує на схвалення, хоча проект, на мій погляд, украй складний і навіть ризикований. Тут «Эхо» зі своїм редактором вступає на таке мінне поле, що, враховуючи, м’яко кажучи, не дуже високу кваліфікацію тих співробітників, які ведуть мовлення з московської студії, ризики занапастити хороше починання вельми великі.
На першу міну «Эхо» вже наступило ще до першого випуску програми, обравши її назву, яка прямо відсилає до популярного в рунеті мему, що висміює прагнення російського телебачення постійно топтатися на подіях в Україні, не помічаючи того, що відбувається у своїй країні. У цьому мемі, який, повторюся, знає кожен користувач рунету, українці названі образливим і принизливим прізвиськом. Використання таких прізвиськ (їх називають етнофолізмами) в публічному просторі — річ абсолютно табуйована. Не думаю, що програма про Італію з назвою «Із життя «макаронників» могла б вийти навіть у російському ефірі, при всій його ницості.
Я дозволив собі як приклад етнофолізм щодо італійців, оскільки особливих проблем саме з італійським народом у Росії не було, принаймні за останні десятиліття. Але неприпустимо навіть як приклад промовляти образливе прізвисько євреїв, оскільки саме під цим ім’ям їх гнали у газові камери. Сподіваюся, Матвій Ганапольський, член президії Російського єврейського конгресу, зі мною погодиться. Тим більше дивно, що такий досвідчений майстер слова не відчуває незручності, коли не просто погоджується вести передачу, назва якої прямо відсилає до хамського ярлика, що ображає народ, серед якого він нині живе, але й промовляє цей етнофолізм в ефірі, тим самим легітимізуючи його. Невже незрозуміло, що це неминуче відштовхує українців, які втратили десять тисяч співгромадян і частину території в ході агресивної війни, яку Росія розв’язала проти цієї країни? Сподіваюся, що у керівництва «Эха» вистачить розуму і такту змінити образливу назву.
Перший випуск програми, що відбувся 28.06.2017 р., визначив більш серйозну проблему. А саме проблему цільової аудиторії. У мене немає даних про те, скільки людей слухали прямий ефір, але на сайті «Эха» за 16 годин її переглянули трохи більше 2 тисяч осіб, а на «Ют’юбі» за той самий період було менше 8 тисяч переглядів. Порівняно з іншими програмами «Эха», ці цифри відрізняються на порядок у менший бік. Причина очевидна: у програмі українською мовою, яка виходить на російській радіостанції, спробували водночас вивчати мову і щось розповісти про Україну. Оскільки Матвій Ганапольський як досвідчений педагог говорив дуже повільно і пояснював колегам у московській студії значення кожного слова, за 20 хвилин передачі слухачі не дізналися про Україну нічого. Крім того, що в цій країні не заборонять Telegram. І ще Ганапольський повідомив, що ця програма без пропаганди і він не посол Порошенка. Це він сказав, мабуть, спеціально для Андрія Клімова, голови тимчасової комісії Ради Федерації із захисту державного суверенітету і запобігання втручання у внутрішні справи Росії. Цей Клімов неймовірно гордий своєю новою посадою, тому весь час надуває щоки і всіх лякає. Нещодавно він заявив: «Якщо ЗМІ веде пропаганду за або проти того чи іншого кандидата на закордонні гроші, це вже підстава робити страшні висновки». Отже, у «Эха» є ризик потрапити до реєстру іноземних агентів. Дуже не хочеться, щоб актуальний, на мій погляд, проект провалився через погане виконання або був закритий під тиском влади.
Тим паче, що карикатурність передач, присвячених Україні в російському телевізорі, нестримно зростає, а карикатурні персонажі в них уже не знають, як їм іще образити Україну, її керівництво і її народ.
Наростання злісної істерики російського телевізора викликано зокрема неабияким переліком успіхів України у зовнішній політиці. Зустрічі Порошенка з президентами США і Франції, в ході яких і Трамп, і Макрон недвозначно підтримали Україну в боротьбі проти російської агресії. Безвізовий режим поїздок до Європи для громадян України, що набрав чинності. Наразі Парламентська асамблея Ради Європи проголосувала за імпічмент голови цієї організації Педро Аграмунта за його поїздку до Сирії у складі російської делегації. В останньому випадку особливих заслуг української дипломатії, звісно, немає. Але всім європейським політикам надіслано чіткий сигнал, що Росія сьогодні настільки токсична, що будь-яке наближення до неї ближче деякої межі умовного санітарного кордону загрожує втратою репутації, політичного капіталу і зниженням політичного статусу.
У програмі «Вечер» із Володимиром Соловйовим від 28.06.2017 вели напружений пошук нових, ще витонченіших образ для України і вигадували все нові, дедалі жахливіші сценарії її неминучої загибелі. Значна частина програми була присвячена Президентові України Петру Порошенку. Спочатку Соловйов хвилин п’ять кривлявся, намагаючись обіграти назву комп’ютерного вірусу-вимагача Petya і дуже веселився з приводу того, що назва вірусу збігається з ім’ям українського Президента. Сьогодні ніхто толком не знає, хто є творцем цього вірусу, але Соловйов своїми кривляннями і стрибками додав аргументів тим, хто підозрює в цьому російські спецслужби.
Режисер Карен Шахназаров придумав для Президента України образливу літературну аналогію. За його власним визнанням, він це образливе порівняння вигадував довго. І, нарешті — еврика! — Шахназарова осяяло. «Порошенко — Чічіков!» — радісно вигукнув режисер Шахназаров і з переможною посмішкою почав озиратися довкола, перевіряючи реакцію мешканців студії. Присутнім жарт дуже сподобався, і вони почали аплодувати з таким піднесенням, неначе Шахназаров повідомив їм про те, що отримав, нарешті, «Оскара».
Після чого всі почали навперебій говорити, як саме і в які терміни загине Україна. Режисер Шахназаров укотре повідомив, що «України як держави не буде! Не буде такої країни!» Соловйов розвинув його думку і запропонував подумати, як саме це станеться. «Ви думаєте, що Польща змириться з тим, що Львів — український?». У голові Соловйова, схоже, справді не поміщається думка про те, що в якійсь країні можуть спокійно дивитися на шматок чужої території і не мріяти його захопити. Це нагадує самовиправдовувальні міркування корупціонера: мовляв, усі беруть, просто не всім вистачає сміливості і не всім пропонують.
«Політолог» Куликов, який через свої манери і постійну надсадну істерику впорався б із роллю матроса-сифілітика Сиплого з «Оптимістичної трагедії» набагато краще за народного артиста СРСР Всеволода Санаєва просто тому, що артистові Санаєву довелося вживатися в образ Сиплого, а «політологу» Куликову це робити зовсім не обов’язково, вкотре пояснив публіці, чому України бути не повинно. «Поза радянським проектом України — немає!» — виніс вирок «політолог» Куликов.
Українофобні російські «патріоти», які дуже люблять посилатися на те, що в радянський період не було української держави, мабуть, через якісь особливості устрою своїх голів не розуміють, що тим самим вони ставлять під питання існування Росії. Оскільки РРФСР у рамках Радянського Союзу мала менший рівень державної суб’єктності, ніж УРСР та інші союзні республіки. Через те головним політичним суб’єктом в СРСР була партія, а Росії свою партійну організацію зі своїм ЦК мати не дозволялося. Тодішні російські «патріоти» дуже обурювалися з цього приводу, не розуміючи, що створення щонайменших елементів російської державності миттєво призведе до двовладдя, й СРСР зникне. Що, власне, й відбулося.
Втім, апелювати до голів російських «патріотів» і українофобів — справа марна. Вони набагато краще сприймають аргументи іншою частиною тіла. Причому аргументація має бути не вербальною. На кшталт жорстких санкцій або військової поразки.
