Василь БИРЗУЛ: «Коли тебе вже «посунули», то галасувати і притягувати за вуха якісь політичні мотиви смішно»
ЯКИМ БУТИ УКРАЇНСЬКОМУ ОБЛИЧЧЮ?
— Куди ви зникли з ефіру?
— За півроку ви одна з небагатьох незнайомих мені людей, хто запитує про це.
— А хіба, коли вас впізнають на вулиці, не цікавляться?
— На вулиці, в тролейбусі впізнають і, хоч як це дивно, кажуть: «Приємно зустріти людину, яку бачиш щодня по телевізору». Дивовижна властивість людської пам’яті. Недавно був на кінофорумі в Ялті, де зустрів свого улюбленого ведучого московської передачі «В мире животных» Миколу Дроздова. Я його знав тільки по телевізору і років десять уже не дивився цієї програми — у мене немає того каналу. Але таке враження, ніби вчора бачив: здається, знайома кожна рисочка на обличчі телеведучого. Тому не дивно, що й мене хтось запам’ятав, — усе-таки вісім років активного життя на екрані. А запитують, де я зник, переважно знайомі або ті, хто дивиться новини.
Куди я зник? Ніби нікуди і не зникав... Просто влітку повернувся з відпустки і не знайшов свого прізвища у графіку. Мені й досі ніхто не пояснив — хто і чому зняв мене з ефіру. Хоча, чесно кажучи, я і не цікавився. Не тому, що мені було байдуже. Все було ясно і так: я «лежав» на дорозі нових менеджерів НТКУ як уламок попередньої команди. До речі, девіз одного з реформаторів звучить так: «Я строю дом, и если мне будет мешать какой-то кирпич, я его выброшу». Я б теж так сказав, якби будував дім, — правильно, будівничий вибирає матеріал, який йому підходить. Єдине, що, на відміну від «кирпича», людина може і не заважати. А просто комусь може не подобатися її обличчя. Ну хоча б тому, що, як висловився один із теленачальників: «У каждого из нас свое понимание украинского лица» (даруйте, що змушений знову цитувати мовою оригіналу). Та Бог із ним. Від того, що я не в ефірі Першого Національного — як співається в пісні, — не згіркне хлібина. Але прикро, що з ефіру зник і став непотрібним цілий ряд, на мій погляд, професійних телеведучих, журналістів. І хто може визначити, під чиї стандарти вони не підійшли — під американські чи під українські? Це, знову ж таки, справа смаку. А втім, особисто для мене ще, мабуть, з радянських часів існує культ начальства. Воно ставить в ефір, воно ж, якщо вважає за потрібне, і знімає. Керівник, зрештою, відповідає за кінцевий продукт у телеефірі. Я це завжди розумів, і скільки разів мене знімали з ефіру ще на радіо — сприймав це як право того, хто мною керує. Наприклад, я не з тих, хто скаржиться, чогось добивається, набридає, ніколи не заходжу в кабінет начальства без дозволу або без запрошення. Хоча до себе дозволяю заходити навіть без стуку.
«ДО ЧИСЛА ТАК ЗВАНИХ «РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ» ПРИЛИПЛО ЧИМАЛО СУМНІВНИХ ПЕРСОН»
— Ви заговорили про культ керівництва. А як ви сприйняли недавню так звану «журналістську революцію»? Можливо, це був певною мірою і бунт проти культу керівництва?
— Можливо. Я не брав участі в цій «революції», як ви її називаєте. Не тому, що я не поділяю поглядів. Ну, по-перше, я у свого керівництва зараз в опалі, тому якось непристойно було б, скориставшись моментом, переводити суто людську проблему в політичну. Це було би вчинком, якби я виступив проти цензури ще рік-два тому, коли я певною мірою був «обласканий», так би мовити. А коли тебе вже «посунули», то галасувати і притягувати за вуха якісь політичні мотиви смішно. Хоча, згоден, треба вміти захищатися і протистояти інтригам (а на будь-якому телебаченні — це майже як елемент технологічного процесу). А якщо мені нічого сказати саме про політичні утиски чи цензуру, то… До того ж я сам представник «офіціозної» телеепохи і не звик плювати в криницю, в якій ще вчора віддзеркалювалася моя фізіономія. Але я погоджуюся, що тиску на ЗМІ та цензури не повинно бути. Я за свободу слова, але проти свободи словоблудства. Мені здається інколи, що боротьба за демократичні цінності набуває такого заполітизованого і ще більш заангажованого характеру, що хочеться запитати: «А судді хто?». Як на мене, окрім поважних особистостей в журналістиці, до числа так званих «революціонерів» прилипло чимало сумнівних персон, з надією, що їхні «революційні» заслуги буде враховано при «роздачі слонів». Я не впевнений, що дехто і з політиків — тих, хто зараз є запеклим поборником свободи слова, не забуде про неї тільки-но дістанеться заповітного владного крісла — великого чи малого. Як кажуть наші сусіди: «Точку зрения определяет точка сидения». Я вже відносно старий ворон і знаю багатьох нинішніх «демократів» здавна. Ще колись, працюючи у виборчих штабах (та й не тільки), відчув на собі, що їхня «демократія» і «свобода слова» закінчуються там, де починається їхня хоч якась влада. І живих цензорів я ще пам’ятаю (компартійних) — за професією!!! (головліт тоді називалася ця служба). Деякі з них працюють, між іншим, тепер у «незалежних» телекомпаніях. Тому, як казав Мюллер Штірліцу: «Не вір нікому». Мені можна... Я жартую.
«МАМА, КОЛИ БАЧИТЬ БІЙКУ В ПАРЛАМЕНТІ, ЩОРАЗУ БОЇТЬСЯ, ЩО В СТОЛИЦІ ВЖЕ ВІЙНА»
— Зараз аудиторія може вибирати ЗМІ, тобто спосіб подачі інформації. А на якого глядача орієнтується державне телебачення?
— Я відповідаю вам як колишній ведучий інформаційних програм державного каналу. Я, наприклад, орієнтуючись на масову аудиторію, враховував ту особливість, що нас дивляться глядачі, не лише зголоднілі на «смажені факти» чи сумнівні сенсації. У державного телебачення наймасовіший глядач у провінції, куди не доходять інші канали. Уважними моїми глядачами завжди були пенсіонери. Нас по службі дивиться чимало чиновників, депутатів різних рівнів, державних службовців, армія, міліція — словом, окрім добровільного, так би мовити, глядача, — сотні тисяч, якщо не мільйони, людей, які у своїй роботі думають «по команді». А слово, сказане на державному каналі в підсумковому випуску новин, завжди сприймалося як офіційне. Мені закидали телекритики за те, що я начебто був уособленням «правильної» позиції на телебаченні. Можливо, це вже не сучасно, я згоден. Але те, що якісь елементи здорового агітпропу мають бути, я переконався сам колись у відрядженні. У розмові з телеглядачами я намагався якось вибачитися за те, що інколи однобоко в нас виходить, не завжди вдається подати різні точки зору… На що один представник місцевої влади зауважив: «А нам не треба різних точок зору. Ви давайте одну, але правильну»… Так що людям з провінції, навіть рівня глав райдержадміністрацій, інколи важко розібратися, що відбувається в політиці, не кажучи вже про просту людину, яка вкрай спантеличена різними піарами. Я прошу тільки не ловити мене за язика — я проти зомбування глядача, і я навів, можливо, приклад, не характерний для масової глядацької аудиторії, — у нас народ у своїй масі мудрий і здатен розібратися у всьому сам. Але я за виважений підхід подачі матеріалу на державному телебаченні (навіть якщо воно з часом стане суспільним). У Києві ми звикли до мітингових стихій; звикли до того, що політики кажуть усе, що чули, знають, думають, а інколи і не обтяжують себе цим. Людина в селі, наприклад, моя мама, коли бачить бійку в парламенті чи на майдані, мітинги з осатанілими обличчями і вигуками «геть!», щоразу боїться, що в столиці вже війна і треба закупляти сірники та сіль. Тому, не заперечуючи так звану «фактологічну» журналістику, я ще й прихильник того, щоб людям роз’яснювати, вчити їх демократії і не тільки їй. Глядача треба привчати до існування багатьох точок зору, до того, що не завжди його інтереси приховуються за тією чи іншою «правдою». Зневіра руйнує і саму людину, і суспільство. На суспільну свідомість вже вилито стільки всього, наші люди стали свідками стількох викривань з різних боків, що вже не зрозуміло, хто каже правду, а хто бреше. Це як ставок, у який злили бруд і почали ловити рибу: хто зловить — той і буде владою?
— І так же, як на той ваш ставок, глядач дивиться на Національну телекомпанію і не може зрозуміти, чому при тому, що за одинадцять років змінилося шість команд керівництва НТКУ, кожна з яких бралася за її перебудову, результату не помітно.
— Не знаю, мені не зовсім коректно про це говорити. Я вірю, наприклад, коли кажуть, що зміни помітні. Хоча б у тому, що немає вже нав’язування тільки однієї точки зору. Різні парламентські політичні сили мають доступ до ефіру, в тому числі до прямого. Трансляції важливих засідань сесії, всіх парламентських слухань здійснюються, у запису йдуть щоденники Верховної Ради.... Тобто глядач має можливість отримувати відносно багато інформації фактично з першоджерел. Так що телебачення, як і вино, повинно вибродити, дозріти до свободи слова, як і суспільство, зрештою.
Проте я переконаний, що державна точка зору (а точніше, людей, яким доручено владні повноваження) має домінувати на державному каналі над поглядами інших політиків. Владу ніколи не люблять, і не тільки в нас. Але ми повинні її позицію знати в усій повноті, бачити наміри, чути про зроблене. Можливо, за телевізійними мірками і не динамічно звучать, скажімо, задовгі інтерв’ю чи звіти з прес-конференцій перших осіб, але як громадянин цієї країни я повинен знати якомога повніше з першоджерел, як нею керує той, кого я обирав безпосередньо чи опосередковано... Отже, розмаїття думок, перевага представників влади і водночас надання слова тим, хто її конструктивно критикує, — така приблизно моя формула свободи слова на державному каналі.
«РАНІШЕ — У НАПАДІ, ЗАРАЗ — У ЗАХИСТІ»
— Кажуть, що до прямого ефіру можна звикнути як до наркотика. Як ви виживаєте без нього?
— Для мене ефір заради ефіру не мав сенсу. У мене нема «зіркової» хвороби. Завжди виходив із того, потрібен я чи ні. Так що залежності від ефіру не залишилося. Хоча ясно, що певний дискомфорт відчуваю від того, що ти був — і раптом зник, без попередження навіть. А крім того, я інформаційник: 23 роки пропрацював у цьому гарячому цеху радіо і телебачення — вів репортажі й трансляції, без перебільшення, з усіх найважливіших подій, в Україні принаймні.
— Ви продовжуєте працювати на телебаченні. Чи не зникло бажання знову з’явитися в ефірі?
— Важко сказати. Напевне, всьому свій час. І те, що моя інформаційна епоха, яка зайняла рівно половину того, що я прожив, закінчилася, — може, це так і має бути? Переконаний: телебачення — це командна робота. Людина повинна бути у цій системі. Викинутий з неї нічого сам не зробить. Поки що я граю за правилами і на позиції, в яку мене поставили. Висловлюючись футбольною термінологією, якщо раніше був у нападі, то зараз — у захисті. І хоча певні обставини і спровокували затяжну творчу кризу, я повен сил і творчих задумів.
ДОВІДКА «Дня»
Василь БИРЗУЛ — заслужений журналіст України, віце-президент НТКУ. 44 роки, родом з Кіровоградської області. Закінчив Київський Національний університет ім. Т.Г. Шевченка (1980). За направленням працював на Українському радіо — редактором, спеціальним кореспондентом, ведучим інформаційних програм. Висвітлював найважливіші події життя України, готував актуальні репортажі з проблем економіки, політики, культури, радіофільми про людей праці. З перших днів Чорнобильської катастрофи протягом року виїжджав у Чорнобильську зону, на АЕС і в спеціальних репортажах розповідав про хід рятувальних робіт. Як учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, нагороджений медаллю «За трудовое отличие». З 1994 року — ведучий інформаційних програм «УТН» Українського телебачення, інформаційно-аналітичної програми «Панорама». Як журналіст, вів репортажі з «гарячих» точок — із Косова, Південного Лівану, Сьєрра-Леоне.
