Василь ВIТЕР: У постаті Богдана Хмельницького криються смисли, яких потребують українці

20 квітня о 18.30 у київському Будинку кіно студія «ВІАТЕЛ» представить власне документальне трактування однієї з канонічних (але, як завжди, не без «ідеологічних жупанів») особистостей української історії — Богдана Хмельницького. Власне, глядачі проекту «Гра долі» на «5 каналі» вже встигли оцінити це трактування завдяки багатосерійній версії фільму «Богдан Хмельницький», що транслювалася ще перед новим 2010 роком. Тепер «ВІАТЕЛ» представить майже двогодинного повнометражного «Богдана Хмельницького». А побачити його зможе кожен, хто з’явиться в потрібний час у потрібному місці.

За словами засновника студії та режисера Василя Вітра, над фільмом про українського гетьмана документалісти працювали близько п’яти років. Але це не найтриваліший проект в історії «ВІАТЕЛ». Мабуть, найприкметнішою з усіх створених за 16 років роботи студії фільмів, стала трилогія, присвячена трьом українським святиням — Михайлівському, Успенському та Володимирському собору в Херсонесі, які відроджувалися протягом 90-х та 2000-х років. Процес відбудови духовних центрів українства «ВІАТЕЛ» фільмував протягом майже десять років — з 1997 до 2005 рр. Із запитання про символічне значення цих стрічок «День» розпочав розмову з Василем ВІТРОМ.

— Одна з найвиразніших робіт студії «ВІАТЕЛ» — це три фільми про відродження українських святинь — Михайлівського, Успенського собору та Володимирського собору у Херсонесі. Зйомки тривали майже десять років — маємо таку собі хроніку відродження. Чи можна розглядати ці стрічки про відбудову духовних осередків як паралель до відродження держави? Чи вкладали ви в ці три стрічки саме такий сенс?

— Найбільше в цих фільмах мене цікавило інше: такі ж дядьки та тітки, які ці собори відновлювали своїми руками на наших очах, декілька десятиліть тому їх руйнували. Можливо, ми навіть зафільмували їхніх онуків. Це фактично історична спокута.

Ми були зачаровані процесом реставрації і відбудови. По суті, у більш як годинних фільмах ми просто показуємо, як кладуть цеглу, малюють образи, покривають золотом бані. А глядач дивиться на екран, як зачарований.

— Як ви обираєте героїв для своїх стрічок, зокрема, для документального серіалу «Гра долі»?

— Спершу ми склали список із майже ста імен, про яких, як ми вважали, треба розповісти. Потім зібралися, щоб вирішити, про кого треба знімати фільми найперше — і сто імен перетворилося на 250. Для нас, кіношників, головний критерій для вибору героїв полягає в тому, чи можна зробити з життєвої історії цієї людини цікаву кіноісторію. Бо якщо немає драматургічної пружини, все руйнується.

Нещодавно я був вражений тим, що імен видатних українців, у тому числі наших сучасників і вихідців з України, нарахували аж три тисячі.

— Можливо, це навіть не всі імена. Багато залишається непізнаного. Ось, приміром, нещодавно в Музеї літератури завершилася виставка Параски Плитки-Горицвіт — гуцульської письменниці, мисткині, філософа. Вона створила десятки рукописних книг, які бозна скільки часу вкривалися пилом у скрині якоїсь із карпатських хат...

— Загалом українська терра інкогніто надзвичайно широка. І я це можу підтвердити, адже ми, починаючи працювати над черговим фільмом, завжди занурюємося в документи. Добре, коли є такі імена в українській історії, щодо життя та діяльності яких документів не бракує. До них, до речі, належить і Богдан Хмельницький. Але раптом натрапляєш на такі факти або свідчення, які кардинально змінюють усю картину. Для мене навіть байка чи народна пісня може бути документом.

— Що вдалося вам віднайти про Хмельницького такого, що могло б уплинути на його сприйняття суспільством?

— На Хмельницькому зосереджуються передусім як на політикові та гетьмані. Але майже не говорять про те, як він виховувався. А виховувався він у лицарському дусі, на Січі. Спершу отримував освіту в Братському колегіумі у Києві, далі — в єзуїтському у Львові. А чому його віддали саме до єзуїтів?

Коли ми говоримо про Хмельницького, треба мати на увазі ще й усі ті ідеологічні жупели. Поляки, мовляв, — вороги. Але в документах ми знаходимо свідчення протилежного ставлення до великої Польщі. Уся наша шляхта, включаючи Богдана Хмельницького, хилилася до королівського двору. На той час братські школи в Україні тільки-но започатковувалися, не всі діти нашої шляхти отримували освіту, до того ж, вона мала більш церковний характер. У той час як польська освіта мала вже загальноєвропейський рівень.

Словом, мене як режисера найбільше цікавив саме ранній період життя Хмельницького.

Ще кажуть, що від першої дружини Ганни Сомко у Богдана було п’ятеро дітей. Для мене відкриттям стало те, що насправді їх було дев’ятеро. Але не всі з них вижили.

— Особливість «Гри долі» в тому, що, розповідаючи про видатних українців, ви подаєте їх через призму приватного життя. У «Берестечку» Ліни Костенко, як стверджує сама авторка, головний нерв полягає у перемозі над поразкою, яку Хмельницькому вдалося здобути саме завдяки новому коханню. Як ви інтерпретували цей момент у своєму фільмі?

— Ганна Золотаренко закохалася в Богдана ще до появи Гелени. Для Ганни любов до Богдана була хрестом, який вона несла фактично протягом усього свого життя, а Богдан, на мій погляд, був однолюбом і любив тільки Гелену. Щодо Ганни Золотаренко, то це був своєрідний приватно-суспільний хід Хмельницького: він оперся на Ганну Золотаренко, а також на ту старшину, яка стояла за Золотаренками — на рід Сомків, і на групу Богуна. Ганну Богдан поважав як друга, порадницю, як, зрештою, виховательку своїх дітей. Вона постійно їздила з ним у походи — під Пилявці, під Білу Церкву. Тоді як дружин за собою ніхто не возив, а Ганна постійно була поруч із ним. Усі наближені до Хмельницького розуміли, що означає для нього Ганна. Уже не кажучи про те, що Богун був у неї закоханий.

— Таке показове співпадіння: ви звернули увагу на Богдана Хмельницького, а за кілька років почало готуватися нове видання «Берестечка» Ліни Костенко. Але йдеться не лише про Хмельницького. Протягом останнього часу були спроби переосмислити і, до прикладу, постать Мазепи. Чи вбачаєте ви в цьому певну тенденцію і чи збережеться вона попри те, що сьогодні вже немає сприятливої владної кон’юнктури?

— За ці п’ять років, скільки ми створюємо документальний серіал «Гра долі», я зрозумів таку штуку: якщо про історію не говорити, то й уваги суспільства до цієї теми не буде. Передусім у суспільстві повинна бути інформація, а далі вже осмислення на рівні художньої творчості й таке інше. Потрібно ж із чогось вибудовувати нашу ментальність. І тут багато хто повинен докладати зусилля. Найперше — вчителі середніх шкіл, викладачі університетів. До певної міри — влада. Утім, хоча попередній уряд ставився лояльно до певних історичних переосмислень, але я б не сказав, що були створені для цього сприятливі умови. Чимось допомогли перевидати «Берестечко» Ліни Костенко? Або нам зняти фільм про Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу? Нічим. Ми все це зробили без допомоги влади. Отже, йдеться передусім про цікавість самих українців, а також тих, хто здатний на осмислення історичних сюжетів на рівні художньої творчості.

Я думаю, що згадане вами співпадіння не випадкове. Бо в постаті Богдана Хмельницького криється багато смислів, які сьогодні шукають українці. По-перше, задля того, аби на ці смисли опертися. По-друге, для того, щоб визначитися. І по-третє, аби дати собі відповідь на запитання: а що далі? Насправді — це пошук себе в світі, з опертям на свою землю, на українське буття.

Створюючи будь-який фільм, я орієнтуюся передусім на глядача. Я не думаю про те, як мої фільми оцінять через сто років. Я хочу побачити як діє мій фільм уже сьогодні. Можливо, через специфіку документалістики як творчості. Уявляю, якими були відчуття тих режисерів, чиї роботи клали «на полицю». До речі, щось подібне було із моїм фільмом «Підземні води». Але, на щастя, то був уже перебудовчий час і фільм, можна сказати, підхопили.

Хоча місце «на полиці» для нього вже готувалося, адже фактично це був перший український фільм про геноцид. Його було відзнято у 1988 році.

— Розкажіть про цей фільм детальніше.

— Я познайомився з письменницею Аллою Тютюнник, запропонувавши їй екранізувати її повість «Що з тобою коїться?» Але вже в день нашого знайомства вона розповіла мені про роман «Далі польоту стріли», над яким вона в той час працювала. У ньому йшлося про українців, яких було виселено з їх батьківських земель по берегах Дніпра для того, аби ці місця віддати під штучні моря. Я був уражений романом. Звичайно, такий сюжет для ігрового кіно в умовах Радянського союзу було неможливо зняти, тому я запропонував Аллі зробити документальний фільм. Ми замаскували цю тему під екологічну, яка на той час починала бути актуальною. І на гребні екологічного руху наш сценарій затвердили. Фільм був знятий на студії «Укртелефільм». Саме у «Підземних водах» із уст одного з героїв фільму прозвучало слово «геноцид», і всім одразу стало зрозуміло, про що насправді йдеться у нашому фільмі.

«Підземні води» ми повезли в Москву на показ спеціальній комісії по прийняттю фільмів від республік для Центрального телебачення в СРСР. Після його перегляду був ефект, ніби розірвалася нейтронна бомба — довга натягнута пауза. І мені друзі з Прибалтики, які були на перегляді, сказали: «Никогда, Вася, этот фильм в Москве не примут». Мовляв, готуйся. Я вже знав, до чого готуватися: фільм мали покласти «на полицю». І раптом у цей час до Києва приїздить відомий еколог — академік Яблоков. Одночасно з рухом за екологію почався рух за демократію. І якимись, як каже класик, одному Богу видимими шляхами, ці демократи опинилися на нашій студії та побачили мій фільм. Академік Яблоков одразу заявив, що забирає копію цього фільму до Москви. І одного прекрасного дня на Центральному телебаченні після його виступу з наріканнями на екологічну ситуацію в країні, показали фільм «молодих талановитих українських кінематографістів».

— А на українському телебаченні «Підземні води» показували?

— Так, показувало УТ-1 у 1989-му, 1990-му, 1991-му. Але потім фільм зник з екрану. І переглянувши його, можна зрозуміти чому.

— Документальне телекіно могло б спрацювати на українське суспільство в сенсі переосмислення певних особистостей та історичних сюжетів. Але наприкінці 90-х почався дикий капіталізм у «ящику»...

— Тут варто говорити про два аспекти: економічний та світоглядно-психологічний. Між іншим, такі фільми є, вони відзняті Міністерством культури на кошти платників податків. Їх близько 70-ти. Чому вони не показуються — це вже інше питання. Найперше тому, що не створено відповідної чіткої державної програми демонстрування фільмів. Я переконаний, що держава таку програму мусить мати, для того, щоб просувати українське, не нав’язуючи його і не вдаючись до силових методів. Адже тут ми маємо справу з психологією. Глядач повинен захопитися, глядач повинен бачити в своїй історії благородство, лицарство — всі ті чесноти, якими наші історичні персонажі справді були наділені. Але крім того — захоплюючий сюжет. Така програма повинна стосуватися принаймні тих ЗМІ, які перебувають у власності держави. Але такої системи немає. Це, в тому числі, означає, що ідеологією держави Україна ніхто серйозно не займався. Так, були спроби, але вони базувалися на примусі, який, як правило, викликає у людей тільки супротив.

Що стосується комерційних каналів, то вони, на превеликий жаль, сповідують тактику боротьби з українцями. Я це називаю прямо. Є такий закон про кіно? Є. Хочете дубляжу? Хочемо. Отримуйте російські фільми, поверх яких ми покладемо титри. Хто буде ці титри читати? Та ніхто. Прецеденти титрування доцільні тоді, коли порушується оригінальний мовний пласт кіно, але — це на великих екранах, де титри добре читаються. А в нашому ТБ-випадку це знущання над глядачем і водночас простий механізм того як привчити молодь розмовляти російською мовою. Радіо, телебачення, російська попса... Скільки ми маємо в Україні україномовних каналів? «5 канал», «24», донедавна був Перший Національний, канал «Культура». От вам і все.

При цьому дуже багато «гріхів» затуляються рейтингами. Мушу вам сказати, що на сьогоднішній день я в них не вірю. Аби визначити об’єктивний рейтинг програми, потрібно мати дані принаймні з кількох джерел.

Кажуть: нам невигідно вкладати гроші в український продукт. Із власне фінансової точки зору справді, вкладати гроші у виробництво власних фільмів, враховуючи несприятливість законодавства, на кілька порядків дорожче, аніж узяти готовий фільм, просто набрати субтитри і пустити його в ефір. Витрати мінімальні — а гроші на цьому відбиваються великі. Що в такому випадку роблять розумні законодавці інших країн? Створюють умови, за яких було б вигідно вкладати гроші в національний продукт.

А тепер подивімося на північного сусіда. Там пільгові закони створюються та величезні кошти вкладаються під, здавалося б, «такую невинную забаву» як національне російське кіно, і в документальні проекти в тому числі.

Між іншим, нещодавно давав інтерв’ю російським телевізійникам стосовно нашого фільму про Мазепу, теж із серіалу «Гра долі». Дзвінок. Одразу відчутна манеру допиту. «Это вы сняли фильм о Мазепе?» «Да, снял». Призначили зустріч. Діалог відбувався приблизно в такій формі: «Как это так вы додумались?» «Ну так, рискнул...» «Вы и про Бандеру будете снимать?» Ну, кажу, якщо буде гарний сценарій... «Мазепа — изменник» Хто сказав? Навіть ваш Пушкін, кажу, не пише, що він — «изменник». Але найбільше, що їх потрясло, і на цьому, врешті-решт, наша розмова й скінчилася, — це те, що на українських грошах є Мазепа. «Как?» — схвилювалися вони. Я виймаю 10 гривень і кажу: «Вот так». Своє діло російські телевізійники, звичайно, туго знають.

А потім такий продукт, між іншим, транслюються в Україні. Тим часом як наші канали свідомо і в умовах профінансованості роблять із наших героїв вурдалаків. Я не кажу, що всі наші герої були ідеальні, але чому підкреслювати саме негатив? Український телевізор переповнений чужоземними героями. І в результаті українці приходять до висновку, що вони нічим від росіян не відрізняються: ходять в тих самих джинсах, їздять на таких самих автомобілях, так само розмовляють. До речі, цим мали би перейнятися наші так звані бізнесмени чи не в першу чергу. Бо спочатку втрачається ідентифікація як національності, а згодом — і те, що ці бізнесмени так самовіддано захищають — їхні статки та маєтності.

— Ви створили студію «ВІАТЕЛ» і присвятили себе документальному кіно. Теоретично ви могли б заснувати продакшен, який би клепав мило і мати на цьому хороші гроші. Але ж не заснували. Вочевидь, окрім державних преференцій, тут ще й справа в особистостях.

— Для мене це так природно, що я не бачу в цьому жодної виключності. Я орієнтуюся на тих майстрів, які прославили українське кіно на весь світ. Цих імен насправді дуже багато. А зараз, коли «з полиць» повертаються кінострічки, то виявляється, що деякі з них дали поштовх для розвитку сучасного кіно і Грузії, і Польщі, і того ж російського сучасного кіно.

Що стосується держави, то на неї треба тиснути. А от тут я шкодую, що нас мало і що немає серед українських кінематографістів злагоди. Спілка кінематографістів — як лебідь, рак і щука.

Був час, коли мені здавалося, що кількість тих студентів-кінематографістів, які щороку випускаються, повинна дати якість. Але зараз мені так не здається. На жаль, ці люди, навіть свідомі того, що вони українські режисери, опускаючись на ринкові реалії, стають виконавцями чужих проектів. У них у руках є професія, вони непогано оснащені, всього навчені. Багато хто працює в російських та інших закордонних проектах, на телеканалах. Тому просто сподіватися на те, що кількість переросте в якість — замало. Потрібен рух чи на рівні держави чи на рівні професійних об’єднань. Гуртом простіше зібрати гроші на якийсь проект і разом його втілювати. Згадаймо, що поему «Гайдамаки» Тарас Шевченко видав за свій кошт. А якби чекав, поки прийде якийсь меценат? То на кого ж нам сподіватися? Хто буде робити за нас нашу роботу?

Підсумовуючи, скажу, що закон, котрий заохочував би бізнес створювати національний продукт, — необхідний, але найперша умова для того, щоб робити українське кіно — прагнути його робити.

— А як би ви хотіли, аби сприйняли Богдана Хмельницького у вашому одноіменному фільмі?

— Так, як його сприйняв я. Для мене він викристалізувався передусім у мужчину. По-друге, в лицаря. А, по-третє — і це найголовніше, у могутнього українця. Коли фільм було завершено, я заздрив сам собі через те, що мав щастя працювати з таким матеріалом. Буває, що після спілкування із кимось значимим у тебе з’являється відчуття щастя, сили, впевненості в тому, що ти робиш правильну справу. Я хочу, щоби таку гордість за те, що вдалося побути поруч із цими героями, відчував і глядач. Тому що ці герої — наші.