Від удавання — до маніпулювання

У передачі «Русский век» (НТВ) Наталя Бехтерeва, директор Інституту мозку (Москва) і ведучий Андрій Караулов говорили про хворобливе нерозуміння один одного поколіннями. У програмі «Монологи» («1+1») київський психіатр Семен Глузман і ведучий Анатолій Борсюк констатували факт, що радянський дисидентський рух був гарматним м’ясом історії, а нині більшість дисидентів — це зневірені, нікому не потрібні люди. У «Русском веке» Наталя Бехтерeва розповіла драматичну, дуже особистісну історію свого приходу до Бога. У «Монологах» розмірковували про такий людський феномен, як страх свободи. «Ми не заслужили, ми не вибороли нинішню свободу», — переконаний Глузман, у тому сенсі, що тому й не вміємо нею користуватися. Наталя Бехтерeва прогнозувала, у зв’язку з нинішнім проривом у галузі штучного інтелекту і клонуванням, швидке поневолення машиною людини. Семен Глузман був песимістичним стосовно долі старших поколінь, визначивши пострадянському суспільству лише одне завдання: щоб просто не повернулося старе, щоб молодь мала можливість пожити інакше...

Втім, закінчилися обидві програми банально-традиційно: вірою в майбутнє і в людину. І так же банально-традиційно — для цих передач — у глядача (у цьому випадку — у вашої покірної слуги) залишився просвітлений післясмак. Аж ніяк, звісно, не завдяки сентиментальній фінальній точці. І навіть не новизні якоїсь інформації чи евритичності думок тих, хто говорить з екрана. Просто на тлі поголовного захоплення сьогоднішнього ТБ Грою — замість Життя, Інтерпретаціями — замість Факту, Актором (гірше за все — у ранзі політичного діяча) — замість Людини крупинки щирості позиції, істинність інтелекту і справжність емоції вражають як щось ексклюзивне і разюче.

Адже більшість нинішніх ТБ-персонажів сприймаються як деякі породження віртуального, вигаданого світу. І ведучі, і постійні VIP-учасники програм, переходячи з каналу на канал, реальне життя своїх співвітчизників ніби знають — але не на власному досвіді. А якщо на власному — тоді явно прикидаються, що не знають, щоб не збитися з єдиного і принципово вивіреного курсу на «пушистість і білизну». У результаті глядач у нас перебуває завжди в одних і тих же декораціях: або сльозоточивого мила серіалів і шоу, де завжди перемагає ангельська доброчесність. Або жорстокого рингу того ж шоу, але тільки — ток, і крутого кіно, де гору бере нахабство і брутальна сила. Або хитромудрого поля чудес ТБ-гри, де в десятку влучає той, кому просто пощастило. Або, нарешті, це інформаційна країна брехунів, у якій «верхи» і «низи» брешуть один одному про свої прибутки, витрати і способи їх видобутку і приховання. Іншого, за рідким винятком, на наших екранах не дано.

Люди, котрі вже встигли нажити деякий досвід, хочеться вірити, розуміють, що реальне життя до цієї схеми має не більш аніж умовне відношення. Ну, а про те, як впливає саме така ТБ-ідеологія в країні з неусталеними цінностями і зруйнованими традиціями на її «нове покоління», котрому, взагалі-то, доведеться вести Україну в третє тисячоліття — серед впливових ТБ-людей нібито й говорити не заведено. Бог — рейтинг, і той, хто хоча б не поспішає завойовувати його найбільш примітивним і дешевим способом, уже виглядає білою вороною, не кажучи про якісь принципово інші підходи.

Із деяким подивом, скажімо, я дивлюся практично всі наші молодіжні програми. Ось у суперкласно оформленій студії суперчарівні Саша і Костя («Не всі вдома», «1+1») п’ять разів на тиждень, е-е... пишу, і підшукую слово, яким можна визначити, що все ж таки роблять у ефірі Саша і Костя? Власне, те ж, що й ведучі «Світ Нова» (СТБ) — заповнюють паузи. Тільки останні — між кліпами, а у «1+1» — між кліпами, іграми, мультфільмами та серіалами. Паузи прикрі, але від яких нікуди не подінешся, — от і доводиться тріпатися ні про що, не «тиснучи» на глядача ні пізнаннями, ні інформацією, ні міжособистісним спілкуванням. Зазвичай до Саші і Кості приєднується хтось третій, зазвичай поп-зірка, якій також ніби немає чим зайнятися, і треба якось час скоротати — а заодно, уже так і бути, не напружуючись, і себе показати вічно вдячній публіці.

«Труба» (СТБ, НАРТ) на такому стьобно-розслабленому тлі виглядає просто гігантом соціальності! Там, окрім обов’язкового набору з кліпів, поп-зірок і іншого, є завжди все ж і якась реальна проблема, яку проводять ніби наскрізною темою — обговорювали тут і питання безробіття, і екології, і студентських профспілок... Шкода тільки, що рівень подачі цих дійсно актуальних тем, на жаль, як правило, не виходить за рамки чергових і неглибоких бліц-інтерв’ю різних VIP-осіб. У результаті й темку ніби «пройшли», можна галочку поставити — а що до глибини й ефективності — це вже справа десята. (Запитання старої журналістської школи — в ім’я чого? — між тим не застаріло!)

У «Новому поколінні»

(УТ-1) присутнє авторське бажання і ведучого — Дмитра Крижанівського, і кореспондентів — сказати нове слово в українській журналістиці. Але, можливо, бажання це трохи надмірне, що і приводить до вимороченості, надуманості і сюжетів, і заданих правил гри для їхніх героїв, і знов-таки до мінімального зіткнення подій у кадрі з тією купою нестандартних ситуацій і проблем, з якими щокроку стикається зараз молодь. Не кажучи вже про те, що, слід гадати, вона ще і щось читає, і чомусь навчається, і чогось шукає — у сенсі буттєвому, світоглядному — даруйте за пишномовність. Парадокс, але найбільш «інтелектуально насиченою» і пізнавальною серед передач для тих, кому від двох до двадцяти, виглядає... «Дітвора» («Інтер»), у якій Кролик Сеня намагається з’єднати в собі функції екскурсовода, репетитора, вихователя і духовного пастиря, ненав’язливо спонукаючи молодь до реалістичної оцінки себе і світу навколо в ім’я подальших самостійних і осмислених кроків у ньому. Але погодьтеся, що одного маленького Кролика все ж замало буде для пробудження «нового покоління» від духовного (душевного) заціпеніння. Є, щоправда, ще молодіжний канал від «Золотих воріт», де, у свою чергу, у рубриці «Асоціації» з’являються вдумливі й нетривіальні бесіди з не найдурнішими людьми в цій країні. Але на цьому вже точно — фініш.

Напевно ті, «кому за 30», пам’ятають минулі радянські радіопрограми радіостанції «Юність» (Москва) і молодіжної редакції Українського радіо, пізнавальні програми для старшокласників. При мінімумі ідеології їхній ефір убирав у себе реальне життя слухачів (часто через їхні проникливі, вдумливі листи), розмова там велася не на рівні «крутої» шпани — а як з нормальними, інтелігентними молодими людьми. Обговорювалася не якість, даруйте, презервативів, чи, у кращому випадку, дискотек — а якість життя, хоч тоді і словосполучення такого не було) — у його ментальному, етичному сенсі. Нині нічого подібного немає, здається, і на радіо, а на ТБ — немає так само, як і не було. Зате є інше. У вівторок близько 21.00 моя семирічна донька, перемикаючи кнопки в пошуках «Вечірньої казки», опинилася на мить на «Новому каналі». І на відеокадрах чергового «кіношедевра» ми одразу ж почули наступне: «Ти засранець. — І ти засранець. І ще сучий син». Чого після всього цього барахла, котре пронизало наш ТБ-ефір, ми хочемо від лексики, інтересів, взаємовідносин наших дітей і тинейджерів?

Порівняно з нинішніми масштабами маніпулювання громадською свідомістю колишня, радянська, система виглядає просто дитячим лепетом. Адже тільки з «недогляду», звичайно ж, можна було вибудувати піраміду, на верхівці якої, увінчаної загальносоюзною програмою «Время», народ обовванювали і шили в дурні, а в основі піраміди в цьому ж самому народі відшліфовували і розум, і знання, і смак, і небайдужість до гуманітарних цінностей, потреб. Відшліфовували величезними накладами хорошої літератури, професіонально зробленим, не халтурним ТБ, друкованими «віддушинами» в особі «Литературки» чи товстих часописів, бурхливим рухом авторської пісні тощо. На жаль, нинішня піраміда одурнювання на чолі з вечірньою програмою «Время»-совєтікус у вигляді «7 днів» (УТ-1) має куди більш солідну і міцну основу в вигляді сьогоднішньої ТБ-вульгарності і ТБ-примітиву, і ТБ-підлабузництва — не тільки перед владою, а й грошима. Так що майстрам маніпуляції свідомістю від політики і старатися вже особливо не доводиться: якщо ланцюжок почався ще від «Вечірньої казки» (УT-1) з її ведучими — дорослими дядьками, котрі прикидаються дітьми. До речі, вельми точний образ, який вказує суть і ментальність сьогоднішнього національного ефіру з його ерзац-правдою та ерзац-реальністю. Тим паче, що удавання для нашого ТБ — це вже навіть не вада, а просто усвідомлена необхідність.

№203 23.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»