Відеоагресивність атакує

«Нині досягли справді доленосного моменту: або реально почнемо (нарешті?) гуманізацію теле- та радіоефіру — а отже, почнемо сприяти формуванню культурноцентричної держави, або процес дегенерації набуде злоякісних розмірів». Так починалася стаття заслуженого діяча мистецтв України Миколи Слободяна, надрукована в «Дні» №78, 2003 року. Через десять років ми зустрілися з Миколою Івановичем у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, щоб з’ясувати, чи розпочалася-таки та гуманізація й чи є позитивні зміни в українському телепросторі.

— Що мене як глядача влаштовує та не влаштовує на нашому телебаченні, — почав розмову Микола Іванович. — На відміну від радянських часів, коли телебачення було лише державним, нині ми маємо чимало каналів, і я як глядач можу на свій розсуд обирати той канал, який мені до душі. А до душі мені, по-перше те, що в нас існують елементи демократії. Поряд з каналами, які демонструють свою пошану до влади, є канали, які себе позиціонують у деякій опозиції, і влада, дай Боже їй здоров’я, це терпить. Скажімо, донедавна — канал ТВі. Мене тішить, що в нас є різні погляди на ті чи інші речі, це стосується новостійних передач, політичних ток-шоу, які мене як реципієнта загалом влаштовують.

Що мене не влаштовує — це філологічний «гаплик». У нас на телебаченні, на превеликий жаль, дуже багато мовних огріхів. Чи є там редактори, чи немає... Такі ляпи іноді роблять, які не личать українському телебаченню, бо воно — пропагандист української мови. Не хочу ображати якісь окремі канали, але на дуже багатьох я спостерігаю оці мовні «гаплики». Єдине мене радує, що ведучі, обличчя каналу Алла Мазур, Тала Калатай, Анна Гомо най, мають гарну мову, на них приємно дивитися.

А що ще б знайти, що втішало б? Оскільки в нас такі розмаїті канали, то хотілося б, щоб державне телебачення було більш цікавим. Я розумію, що державне телебачення повинно висвітлювати позицію держави, але ту чи іншу позицію можна донести сухими фразами, а можна й так, щоб чіпляло.

Також не влаштовує агресивність, яка зараз нас переслідує на кожному кроці в житті. Як експерта Міністерства культури, мене час від часу викликають, щоб визначити, чи повинен мати «зелене коло», «жовтий трикутник» або, не доведи Боже, «червоний квадрат» фільм, що транслюватиметься по телебаченню. Ніби то телебачення повинно відтворювати життя. Згоден, але коли педалюють на жорстокості, агресії, мене як діда й батька абсолютно не влаштовує засилля червоних квадратиків.

— Чи могли б якісні дитячі та молодіжні передачі, яких зараз практично не існує, дещо згладити притаманну ТБ агресивність?

— Відомий режисер Віктор Гресь уже кілька років намагається зробити сектор молодіжного кіно на київській кіностудії. Поки що не дуже успішно. Так, у нас справді обмаль передач для дітей, причому для дітей різного віку, адже те, що підходить для п’ятирічної дитини, не буде дивитися дитина дванадцяти років. Є різні жанри передач: розважальні, освітні, інформаційні... Передачі, присвячені природі, я, на жаль, дивлюсь не українські. А ще я хотів би як глядач бачити на ТБ українські фільми, адже в нас величезний запас національних стрічок. Чому б не зробити на телебаченні ретроспективний показ, присвячений Іванові Миколайчуку чи Бориславові Брондукову, чи Леонідові Бикову, чи Амвросію Бучмі. У нас багато зірок, які світять не одне десятиліття. Запросити фахівця, який би розповідав про той чи інший фільм. Коли я пропонував цю ідею нашим телеканалам, відповідь була така: «Це не в нашому форматі». Тобто мордобій — у форматі, а цікаві передачі, хороші фільми гуманістичного спрямування — ні?

Уже декілька раз за останній час на одному з каналів бачив фільм «Визволення» Озерова. Хороший фільм, але заялозили його до дірок. У нас є безліч добрих фільмів, які не показують так часто, або взагалі не показують. Є міжнародні фестивалі, на яких українські фільми одержують найвищі нагороди. Але ми не бачимо ці фільми на телебаченні. Є чудові роботи студентів нашого Інституту екранних мистецтв... А де вони? Чому їх не показує ТБ?

Прийдіть, будь ласка, колеги, до нас в інститут, подивіться на майбутніх телеведучих, операторів, режисерів. Я впевнений, буде кого обрати для майбутньої співпраці. Влаштовуйте майстер-класи у нас в інституті. Наші студенти гідні того, щоб їх запрошували на роботу до українського телебачення.

— Тобто діалогу між інститутом і телебаченням поки нема?

— На жаль, — ні.

— Що Україна втрачає, не знімаючи й не демонструючи документальне кіно?

— Ми розташовані в одному з корпусів колишньої студії документальних фільмів, яка зараз ледь животіє. І тут нині працює один із найвідоміших діячів — Олександр Коваль, геніальна постать. Він якраз належав до тих, хто в 60-ті роки минулого століття був причетний до оновлення документалістики, бо в радянські часи вона було вірною й ефективною служницею панівного компартійного класу. Основний принцип радянської документалістики полягав у відбірковості фактів, які були на користь системі. Нині документалістика, точніше, екранна публіцистика, це ярмо з себе скинула. І є хороші фільми, навіть серед студентських робіт, але студія животіє. Мені прикро, душа болить, бо знаю, що відомі, талановиті майстри не мають сьогодні роботи. Державне телебачення не замовляє фільмів, бо, мабуть, коштів не вистачає. Або не має присмаку до екранної публіцистики. Фільми лежать золотим запасом, який нікому не потрібен. Наприклад, чому б каналам хоча б до річниці Чорнобильської трагедії не показати фільм Георгія Шкляревського «Мікрофон»? Чи до річниці участі в афганській кампанії — картину Мурата Мамедова «Рана». Як на мене, їм просто бракує зацікавленості в тому, щоб показувати український продукт.

Звісно, ми не можемо примусити телеканали демонструвати ті чи інші передачі та фільми. Треба, щоб працівники, які сидять на українських телеканалах, були самі зацікавлені в тому, щоб демонструвати українське кіно, робити програми для дітей, гуманізувати ефір. Я був колись першим заступником голови Національної ради з питань телебачення, це — організація, яка повинна пропонувати телеканалам ту чи іншу політику. Але треба, щоб керівники не казали: «Це не в нашому форматі». Для того, щоб одержати ліцензію, вони обіцяють все: й україномовні передачі будуть, і виховні будуть. А одержали ліцензію у свої спітнілі руки — все забули.

— Кажуть, що телебачення до певної міри виховує свого глядача. Якщо це так, можете спрогнозувати, яким буде український глядач через десять років?

— Мені згадалися слова Довженка, що можна дивитися в калюжу й бачити калюжу, а можна дивитися в калюжу й бачити зорі. На жаль, наше телебачення поглядає на наглядача, щоб потурати йому. В нас чимало є інституцій, які вивчають соціологію й складають рейтинги. І телеканали рейтинг ставлять понад усе! Отже, канали не привчають молоде покоління українців ставитися з повагою до української ідеї. Не знаю жодної передачі для отих пуп’янків, яким зараз по 10—15 років, яка б пропагувала українську ідею, щоб вона була зрозуміла новій генерації українців і мала свої добрі паростки. На щастя, не всі виховуються телеекраном.