«Відмовляймося від пропагандистських кліше»

Останнім часом в українських ЗМІ порушують теми громадянської війни, федералізації та розколу країни. На жаль, висвітлення і так звані «дискусії» відбуваються зазвичай по верхах. Ця тема часто стає предметом маніпуляцій. І це не може не турбувати. Вчора у «Дні» вийшла стаття Юрія Райхеля «Що треба знати про громадянську війну», яка викликала широкий резонанс у соцмережах та блогосфері. Зокрема, заступник головного редактора ІА ZIK Тетяна ВЕРГЕЛЕС у своєму акаунті на Facebook написала: «Важливо! Відмовляймося від пропагандистських кліше: «громадянська війна», «розкол» тощо! Не зомбуймо себе й не піддаваймося зомбуванню! Дякую газеті «День», Ларисі Івшиній! Прокинулася зранку із невеселими думками, а тут на «Радіо Свобода» — огляд преси: цитата і посилання на мудру статтю, з тверезими міркуваннями».
Нова порція «тверезих міркувань»:

Апофеоз безѓрунтовності...

Про «співучасників» провокації

Апофеоз безѓрунтовності...

Хто довів країну до сепаратизму? Журналісти мовчать

Спочатку хочу висловитися з приводу того, що зачепило мене особисто. На сторінках «Дня» (№ 22 — 23 від 7-8 лютого 2014 р.) з’явилася стаття Михайла Мінакова «Драматична історія життя кам’яного Леніна в Києві...». Стаття настільки ідеологічно провокативна, що я, як з дещо іншого приводу висловлювався Лев Толстой, «не можу мовчати». Автор дуже засмучується з приводу перейменування вулиць і місцевостей Києва. Чомусь забув «український філософ», як відрекомендував себе пан Мінаков, що Україна вже 23-й рік офіційно суверенна держава, що несумісно з топонімічною глорифікацією Дзержинських, Подвойських, Кагановичів, Шверників, Артемів і різних інших Антонових-Овсієнків з Щорсами на додаток. Та й деяка кількість перейменувань не здатна, на жаль, змінити загальну тенденцію, пов’язану з майже безроздільним пануванням у столиці комуно-імперської топонімії. У Києві все пістрявить іменами тих, хто закладав основи тоталітарної диктатури й знищував Українську Народну Республіку. Ось, наприклад, (один з багатьох десятків, якщо не сотень) вулиця Полупанова. Це червоний матрос, який 1918 року пострілом з гармати бронепоїзда пошкодив дзвіницю Києво-Печерської лаври. Ну як не увічнити такого молодця? А перейменувати? Не сміти, це ж наша історія! А хіба в Києві Євген Коновалець, Павло Скоропадський — це не наша історія, а історія Екваторіальної Гвінеї? Чому ж тоді на їхні імена настільки жорстко дотримується накладене табу?

А ось вулиця Андрія Іванова, який зчинив заколот проти УНР у січні 1918-го. А ось вулиця Розалії Землячки, яка навіть серед більшовиків виділялася особливим садизмом. Отже, даремно убивається пан Мінаков, любих його серцю назв у Києві ще дуже багато. Жалкує «український філософ» і про те, що нікому не пояснили, чому й навіщо зняли «незабутнього Ілліча». Треба розуміти, що кияни настільки безнадійно тупі, що після 70 років тоталітарного режиму, ГУЛАГу й Голодомору ніяк не здатні самостійно здогадатися... Як аргумент Михайло Мінаков наводить душевні страждання трьох своїх приятелів, які повалення ідола сприйняли вкрай болісно. Мінаков пише: «Це місце було для них не Ленінським символом, а місцем перших побачень, життєвих етапів. Ніжні спогади, пов’язані з ним, були зруйновані якимись, як вони вважають, чужаками, які нехтували цією пам’яттю». Дитячий лепет якийсь. Важко уявити німецького бюргера в епоху денацифікації, який вигукує по приводу знесення пам’ятника біснуватому єфрейторові: «Не чіпайте фюрера, я тут пиво пив і зустрічався зі своєю Гретхен!» А далі ще крутіше: «Для мене як раціоналіста було важливим те, що одним з витоків Майдану виявився акт неповаги до жителів Києва». При чому тут раціоналізм? У городі — бузина. Виходить, що жителі Києва — фанатичні ідолопоклонники Леніна, зборище комуністів, що не розвинулися до рівня жителів Софії, Бухареста й Улан-Батора, які позбавилися тоталітарних пам’ятників. «Український філософ» готовий погодитися на знесення ідола диктатора за умови, що таке рішення прийме громада. Докладаю панові Мінакову: з 1994 до 1998 року автор цих рядків був депутатом Київської міської ради. Нас там народних обранців, повноважних представників киян було 75 осіб, це зараз понад 100 і мало, а ми справлялися. Так от, 51 депутат з 75 поставив свій підпис під зверненням до глави міської адміністрації з вимогою демонтувати пам’ятник Леніну на Бессарабці. Але тодішній глава О.Омельченко вимогу абсолютної більшості депутатів проігнорував. Що ще могла зробити громада? А те, що не робить влада, рано чи пізно роблять громадяни. До речі, інтелектуалам й раціоналістам не завадило б нарешті визначитися: вам свободу, суверенітет, демократію чи Леніна? Адже сидіння на двох стільцях призводить до падіння на підлогу. А те, що в столиці незалежної України 22 роки простояв пам’ятник її лютому ворогові, одному з найбільших масових вбивць в історії людства, — ганьба киян, усіх разом і кожного окремо.

ТОРГОВЦІ СТРАХОМ І НЕНАВИСТЮ

А на телеекранах весь тиждень йшли сюжети, присвячені можливому розколу України. Але жоден канал не спробував копнути глибше, відповісти на запитання: а в чому ж, власне, причини? Хто (не сьогодні й не вчора) за більш як 20 років довів країну до рокового рубежу? Чому 1991 року всі (без винятку!) регіони України більшістю голосів висловилися за незалежну Українську державу, а сьогодні все настільки разюче змінилося? І в чому природа сепаратизму в Україні? Нам часто розповідали про ментальні, історичні, культурні, конфесійні відмінності. Але є й інші обставини, про які чомусь мовчать. Це роль місцевої номенклатури (або еліт) на Південному Сході. Адже їм необхідно час від часу щось пред’являти своєму населенню в соціальному житті й економіці. В умовах кланово-олігархічної системи зробити це складно. Виникає проблема виправдання власної неефективності. Ось тут на допомогу приходить експлуатація регіональних відмінностей. Мовляв, нічого, що життя важке, що зростають комунальні тарифи, що немає гарячої води, що холодно в квартирах, що безробіття, а якщо робота є, то за неї платять копійки — все це дрібниці порівняно зі страшними «загонами бандерівців», які приїдуть із Західної України й порубають усіх на капусту. Регіональна номенклатура починає виступати в ролі ефективного торговця страхом й ненавистю. І вже мало кого на цьому страшному тлі хвилює корумпованість місцевого начальства, розкрадання бюджету й усілякі зловживання. Йде темна демонічна сила із Заходу, то хіба тут до розборок з владою.

Роздмухування міжрегіонального протистояння стає потужним чинником легітимності місцевих еліт у очах населення. Що заляканіші маси, то легше ними маніпулювати.

На жаль, центральні телеканали не заглиблюються в цю проблематику, обмежуючись простою демонстрацією сюжетів. А вже про те, щоб чесно розповісти, що, наприклад, Леонід Кучма за часів його президентства не лише не намагався знімати міжрегіональні протиріччя, а перетворив їх на свій електоральний ресурс, всіляко експлуатуючи й консервуючи їх, виступаючи на Сході в ролі захисника від «бандерівців», а на Заході — від «москалів» — про це й мови немає.

Віктор Ющенко задля власного спокою після помаранчевої революції віддав Південний Схід на відкуп політичним опонентам, задовольняючись суто символічною лояльністю особисто до себе, а не України.

Ну, а сьогодні центральна влада фактично заохочує й стимулює сепаратизм. Скандально відомий Михайло Добкін на посаду голови Харківської обласної адміністрації був призначений президентом України, який несе всю повноту відповідальності за дії свого висуванця. І харківський «фронт» організований або з ініціативи В.Ф. Януковича, або з його відома. Інакше Добкін уже вилетів би зі свого крісла, як корок із шампанського.

Справжня послідовна й наполеглива боротьба з сепаратизмом в Україні не велася, за деякими винятками. То чи варто дивуватися, що виросли загартовані й досвідчені сепаратистські кадри? У Криму на посаді заступника голови Верховної Ради АРК трудиться Сергій Цеков, людина, яка з 1990 року демонструвала своє неприйняття української державності, неодноразово звертаючись до Москви по допомогу проти України. Чому він досі перебуває в українській політиці та є українським державним чиновником високого рангу?

Адже він нічим не кращий за головного кримського сепаратиста Юрія Мєшкова, але Мєшкова в нашій політиці вже немає, а Цеков є. До речі, єдиний великий успіх у протидії сепаратизму пов’язаний саме з політичною ліквідацією «мєшковщини», що було вельми професійно здійснено Євгеном Марчуком.

Але наше рідне ТБ вважає за краще ковзати по поверхні політичних процесів, не обтяжуючи себе аналітикою.

РІДКІСНИЙ ЕКСПЕРТ

Ну й, нарешті, про приємне. На TBі у програмі «Homo Sapiens» ведуча Мирослава Барчук спілкувалася з письменником і дипломатом, автором «Дня» Юрієм Щербаком. Мушу докорити пані Мирославі, що далеко не завжди люди розумні потрапляють в її програму. Усякі бувають. Хоча в більшості випадків, звісно, гідні. Але за Юрія Миколайовича готовий їй пробачити будь-які огріхи. Адже ми рідко маємо можливість телеспілкування з людьми такого калібру. Слава богу, що вони в Україні ще є. Після всяких політичних і парламентських «дурисвітів» не можна не оцінити людину з потужним інтелектом, колосальним досвідом і національною відповідальністю. Та й просто талановитого, цікавого письменника з очевидним даром передбачення.

Юрій Щербак сказав, що сьогодні в Україні реалізується світова історія, від українських подій залежить не лише наша доля. І якщо 2004 року на Майдані були здебільшого пісні й танці, то нині це вже сувора революційна реальність. А конфлікт настільки гострий, що може бути вирішений лише дуже серйозними поступками влади. Юрій Миколайович нагадав слова Джона Кеннеді: «Той, хто перешкоджає мирній революції, сприяє революції насильницькій».

Мирослава Барчук критично висловилася про позицію Заходу, про його нерішучість. Надзвичайний і повноважний посол України нагадав, що Захід часто був не на висоті й з Голодомором (добре знав, що у нас відбувається), і зі зрадою Чехословаччині 1938 року, й з угорським повстанням 1956 року, й з Чехословаччиною 1968-го.

І сьогодні Захід не прийшов на допомогу Україні, він ледачий, егоїстичний і не має рішучих лідерів. Захід боїться Росії, а це ключовий елемент у нашій ситуації. Мирослава Барчук включила інтерв’ю з німецьким політиком Томасом Макмайером, який сказав: «Мені соромно за Європу, вона лише зараз із запізненням починає щось робити, адже Україна — це центр Європи». На щастя, за словами Юрія Щербака, ми маємо однозначну інформаційну підтримку Заходу. Пані Мирослава запитала гостя: «У своїх книжках ви передбачали все, що зараз відбувається?» Юрій Миколайович відповів: «Я мрію, щоб мої передбачення не виправдалися...»