Яблонська, Глущенко і Рєпін... «у три яруси»

Коли цей матеріал готувався до друку, в ЗМІ з’явилася новина про те, що компанія Google запустила 1 лютого новий онлайн-проект Art Project, який дозволяє проводити віртуальні екскурсії найвідомішими музеями світу та переглядати предмети мистецтва. Наразі до проекту залучено 17 музеїв світу, але українських серед них немає. Щось підказує, що причина цього не в тому, що українським музейним фондам нема чого показати світу. Як засвідчило інтерв’ю з директором Донецького художнього музею Галиною Чумак, що вийшло в «Дні» 21 січня 2011 року, якісній наповненості вітчизняних галерей можуть позаздрити чимало музейників світу. Проте умови, в яких зберігаються світові шедеври, часто просто шокують. «День» продовжує розмову про історію мистецтва, представленого в українських художніх музеях, та його... сучасність.

Зовні Тернопільський обласний художній музей не схожий на храм мистецтва. Не дивно, адже прибудова до житлового будинку, де він розташований, була розрахована під магазин. Тож важко повірити, що переступивши поріг цього непримітного, на перший погляд, закладу, там можна зачудовуватися роботами Іоанна Георга Пінзеля і Антона Осинського, Івана Марчука і Тетяни Яблонської. У цих стінах виставляються відомі митці й ті, хто потребує першої підтримки. З успіхом в Тернопільському обласному художньому музеї проходили і фотовиставки газети «День». Але тут траплялися й майже детективні історії з викраденням картин. Так, зокрема, декілька років тому з музею зник етюд Івана Шишкіна «Лісове кладовище». Згодом — «Український пейзаж» Іллі Рєпіна, який виявився підробкою. Але за умов, в яких перебувають тернопільські музейники, від подібних ситуацій не застрахований жоден музей України (і в прямому, і в переносному сенсі, адже питання зі страхуванням фондів державних музеїв досі не вирішено). В приміщенні немає ні гардеробу, ні належної охорони, ні необхідних для досліджень умов і засобів. Як виживає нині провінційний музей, який намагається втримати планку осередку культури, з чим наближається до свого двадцятиріччя — про це розмова із директором, заслуженим працівником культури України, мистецтвознавцем, доцентом кафедри образотворчого мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, автором майже 30-ти книжок з мистецтвознавства, краєзнавства Ігорем ДУДОЮ.

— Ігорю Микитовичу, хоча Тернопільський обласний художній музей заснований двадцять років тому, але витоки його сягають ще 1913-го року...

— Не тільки в нас, а й у багатьох мистецьких установ є кілька дат народження. Музей в нас засновано по офіційних документах першого травня 1991 року. Але ясна річ, що він не виріс на рівному місці з нічого, а має попередню історію. Вона починалася від картинної галереї, яка діяла в колишньому домініканському костелі з 1978 року як відділ краєзнавчого музею. Але, так би мовити, крайня дата — це 1913 рік, коли в Тернополі відкрився Подільський регіональний музей і в цьому музеї, від якого бере початок наш обласний краєзнавчий музей, був мистецький відділ. Важко простежити, чи збереглися якісь експонати з того часу, тому що під час Першої світової війни музейне зібрання було пограбоване військами російської царської армії, а в Другу світову — німецькими. Засновником Подільського регіонального музею був професор Станіслав Сороківський — довголітній голова управи товариства народних шкіл. У нас є його фотографія, а біографічні дані про нього досить скупі.

— Звідки поповнювалися музейні фонди?

— У повоєнний період дуже багато творів сакрального мистецтва — ікони, скульптури, предмети культового призначення — звозили із закритих церков. А коли відкривалася картинна галерея, то спеціально були виділені кошти і закупили деякі твори уродженців Тернопільщини, які працювали у Львові, Києві, купили ікони й картини багатьох відомих художників. Окрім того, тоді дирекція художніх виставок України провінційним музеям виділяла твори мистецтва. Таким чином в нашій колекції опинилися надзвичайно цінні твори Яблонської, Трохименка, Шовкуненка, Шишка, Глущенка. Картини Труша і Новаківського було закуплено в колекціонерів.

— Нині, напевно, немає коштів, щоб закуповувати картини в колекціонерів?

— Зараз Труша і Новаківського не знаю чи можна навіть на аукціонах купити, коли були би гроші. По-перше, вони коштують величезні гроші, а по-друге, це є саме ті художники, твори яких зараз не продають — вони осідають в музеях, колекційних зібраннях і переважно не виносяться на аукціон.

— Англійський драматург Бернард Шоу говорив, що якщо в Національній галереї почнеться пожежа, то він рятуватиме ту картину, яка буде ближче до виходу. Як би вчинили в такому випадку ви? Які найцінніші мистецькі експонати зберігаються у фондах Тернопільського обласного художнього музею?

— Не дай Боже пожежі!.. У нас пожежі не було за двадцять років, дякувати Богу, хоча підвал тут горів не один раз і дим по музею стелився теж. Ну, правда за цих 20 років були дві крадіжки: етюдів Шишкіна і Рєпіна. Першу картину не знайшли.

— І як її викрали?

— Вона маленька за розміром, а в нас, на жаль, немає гардеробу, люди ходять у верхньому одязі. Якось не прослідкували за відвідувачами, і хтось легенько зняв картину, вони ж у нас не всі під сигналізацією, заховав під плащ і вийшов. Так викрали і картину Рєпіна, але її завдяки нашій тернопільській міліції, яка енергійно зайнялася пошуками, знайшли у Києві. Правда, в Києві підтвердили, що картина не є пензля Іллі Юхимовича Рєпіна, це підробка ще кінця ХІХ століття.

— Ви дізналися про те лише після крадіжки?

— Ми здогадувалися і раніше. Справа в тому, що ця картина надійшла в краєзнавчий музей, коли формувалася картинна галерея, як етюд Рєпіна зі знаком запитання. Але це підписна робота, ну, і за всіма ознаками вона відповідала своєму часові, тобто кінцю ХІХ століття. Це невеликий етюд, який зображав харківський краєвид — ліс, хата, хлопчик біля тину. Але для того, щоб переконатися, підробка це чи ні, ми віддали картину на дослідження в Національний реставраційний центр у Києві. А тоді, коли етюд Рєпіна тільки викрали, з легкої руки академіка Української академії мистецтв Бориса Григоровича Возницького усі довкола вважали, що це найцінніша картина музею. У Львів до Возницького подзвонила наша одна бульварна газета дізнатися, скільки б коштувала робота Рєпіна. Борис Григорович каже: «Ну, як добрий Рєпін, то два-три мільйони доларів». Він мав на увазі, що добрий Рєпін — «Запорожці пишуть листа турецькому султану». А це — маленький етюд 20 на 30 сантиметрів. Я одразу поставив під сумнів таку велику суму. Кажу: «У музеї є більш солідні речі, які вартують не два-три мільйони, а значно більше». У нас є барокові твори, зокрема, Пінзеля ХVIII століття, скульптури Осинського ХVIII століття. Ці твори і за мистецькою і за номінальною вартістю значно дорожчі.

— Твори Пінзеля з вашого музею мали можливість поїхати до Лувру...

— Роботи Пінзеля потрапили до нас з Бучацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Правда, «Дияконські врата» за вимогою Президента України ми повернули в кінці позаминулого року в Бучач, церкві, згідно з документами — тимчасово. Вони зараз не використовуються за призначенням, лише як експонат. Лувр, який цього року планує зробити виставку Пінзеля, хотів від нас саме «Дияконські врата». Так що ми не зможемо брати участі в цій виставці.

— Ігорю Микитовичу, як відомо, кожен період розвитку людства загалом і країни зокрема залишає свій відбиток у мистецтві. Які події мали вплив на його формування на Тернопільщині?

— Це дуже глобальне питання, але, безперечно, це проголошення Незалежності і зародження Народного Руху, адже членами проводу Руху були й художники теж. Скажімо, Богдан Ткачик, Михайло Левицький — голова проводу, поет і художник, чи Олег Розвадовський. Активним членом Народного Руху був Ярослав Омелян. Це художники, які багато доклали зусиль для проголошення Незалежності України, і це відбивалося в їхній творчості. Безперечно, вони були провідниками цієї національної ідеї в живописі, графіці, скульптурі.

— Діяльність Тернопільського обласного художнього музею не тільки на експозиційно-виставкова, а й науково-дослідна фондова, просвітницька, методична та реставраційна. Основи реставраційної справи заклав тут митець і реставратор із Нью-Йорка, уродженець Тернополя Діонізій Шолдра, який в 1993-1995 роках працював в обласному художньому музеї. Кажуть, що спеціалістів такого профілю в місті ніколи не було?

— Діонізій Шолдра один із небагатьох представників української діаспори, які після проголошення Незалежності захотіли повернутися в Україну і віддати залишок свого життя і свій талант саме Україні. Він знайомився з реставраційною справою у Львові, в Києві й мав змогу порівняти рівень реставрації в Україні з її рівнем у США чи в Австрії, де він працював. У Нью-Йорку Діонізій Шолдра мав реставраційне ательє. Він реставрував навіть гравюри Пікасо. І коли 1993-го повернувся в Тернопіль, то захотів допомогти художньому музею у відновленні творів. Його мрією було створити тут реставраційну школу. Але, на жаль, лише один учень Іван Кузик, який займається зараз розписом церков, за цей час встиг увібрати його майстерність. Тоді не знайшлося бажаючих, підтримки... Після смерті Шолдри ми відкрили в його реставраційній майстерні меморіальну залу, де є його картини, документи. Він подарував музею 50 своїх робіт. 1998 року, через три роки після смерті художника, ми відкрили за матеріальної допомоги його брата із Канади Романа Шолдри пам’ятний знак — горельєф на будинку по вулиці Листопадовій, де він жив і помер. Це єдиний пам’ятний знак художнику в Тернополі.

— Тернопільський обласний художній музей, можна сказати, не зациклюється на експонатах з фондів музею. Ви постійно влаштовуєте зустрічі з прекрасним для тернопільців, виставляючи роботи митців краю, і відомих, і молодих. А справжнім подарунком жителям області наприкінці минулого року стала виставка народної художниці Марії Примаченко. Фантастичних звірів всесвітньо відомої малярки до Тернополя привезли вперше. Як вам вдалося організувати цю виставку?

— Це була одна із найбільш солідних виставок 2010 року. Ми вели довший час переговори з дирекцією художніх виставок України, де зберігаються твори Марії Примаченко. І завдяки нашій обласній владі, яка дала транспорт, зокрема, голові Тернопільської обласної ради Олексію Кайді, ми поїхали до Києва й привезли роботи Примаченко. Вони експонувалися протягом місяця і користувалися величезною популярністю. Багато хто вперше побачив твори Марії Примаченко.

— Тобто за сучасних економічних умов виставки такого рівня регіональні музеї можуть дозволити собі лише за сприяння спонсорів?

— Безперечно, спонсорів і влади. За двадцять років ми не маємо досі транспорту, який би давав можливість перевозити виставки з інших міст. Я не можу сказати, що обласна влада нас не підтримує: ну, скільки можуть, стільки й помагають. Хоча, звичайно, хотілося б краще, бо нас фінансують лише по двох статтях — зарплата і комунальні послуги.

— Ми з вами говорили переважно про українське мистецтво, а у вашій музейній колекції є ще західноєвропейський розділ — ціла зала, де окреме місце займає мистецтво Польщі...

— Коли до нас приходять гості із-за кордону, то вони цікавляться саме цією залою, бо там є надзвичайно цікаві речі XVII—XX століття, особливо Польщі, де в нас, зокрема, представлені Юзеф Мехоффер, Войцех Коссак — визначні польські художники. Багато є невідомих митців. Ця збірка перейшла до нас від краєзнавчого музею. А туди потрапила із закритих графських маєтків, палаців, які після війни було націоналізовано. Ми доповнюємо експозицію по можливості творами невідомих художників. Кілька привезли із церков. Художники якось подарували нам роботу, яка потребувала реставрації, а після цього зайняла місце в нашій постійній експозиції. Якби в нас був більший зал, то ми би могли зробити удвічі більшу експозицію. Вона і так перевантажена, бо картини поміщені в два, а то й навіть у три яруси.

— Про нове приміщення, напевне, доводиться лише мріяти?

— Це питання дуже болюче. Згідно із законом про музеї, ми повинні мати окреме приміщення. Майже усі музеї України, художні зокрема, мають у своєму користуванні палаци, будинки, особняки, звичайно, в таких приміщеннях інтер’єр сприяє подачі тих творів і їхньому сприйняттю. А в нас — павільйон-прибудова до житлового будинку. У таких умовах, наскільки мені відомо, знаходяться лише два музеї в Україні: Донецький і наш Тернопільський. Але ми оптимісти і думаємо, що стане краще, ніж було в минулому. І з цією надією і любов’ю до музейної справи підходимо до нашого двадцятиріччя.

P.S. Після розмови з директором музею Ігорем Дудою «День» звернувся за роз’ясненням щодо ситуації з охороною мистецьких цінностей в Тернопільському обласному художньому музеї в управління культури Тернопільської облдержадміністрації. Як повідомив начальник управління Григорій Шергей, питання має бути вирішено цього року: вже підготували кошторисно-проектну документацію на створення охорони і відеоспостереження в музеях. Сам же Тернопільський обласний художній музей можна було б перенести в нинішнє приміщення обласної універсальної наукової бібліотеки (а це колишній особняк), проте лише після завершення двадцятип’ятирічного довгобуду нової бібліотеки. Щоправда, переконаний начальник управління культури Тернопільської ОДА Григорій Шергей, кращого місця для розміщення обласного художнього музею, ніж Тернопільський замок, немає. Григорій Шергей запевнив: підтримка облдержадміністрації, безперечно, є, але майновий комплекс Тернополя — в основному міське майно, тож без міськради цього питання не вирішити.

Газета «День» закликає Міністерство культури України, Тернопільську міську раду посприяти вирішенню питання щодо достойного приміщення для Тернопільського обласного художнього музею.