Напевно, чимало телеглядачів у вівторок увечері відволіклися
від серіалів заради художнього фільму «Мовчазна флейта», показ якого, безумовно,
зробив честь смаку «Нового каналу». Нас знову приголомшила мила наївність
російської класики кінця минулого століття. І виявилася вона зовсім не
наївністю, а такою бажаною й недосяжною природністю і ненудністю духовного
вимірювання житія простої, маленької, колись «зайвої», а сьогодні «пересічної»
людини. Зустріч із улюбленими з дитинства акторами у відомих зі шкільної
лави сюжетах обернулася шокуючим тестом на нормальність, на здатність у
власній злиденності та суєті відчути до осиротілого візника (Іван Лапіков)
з чеховської «Туги» все ж таки грудку жалості, що підкотилася до горла.
І знов не почути закликів свідомого роботодавця, котрий урізував для експерименту
платню гувернантці, а потім вигукнув: «Хіба можна на цьому світі не бути
зубастою? Хіба можна бути такою безхарактерною?». Та зате знову побачити
пронизливо добрі очі В’ячеслава Тихонова.
Позаяк абсолютно не зрозуміло, навіщо воно нам так потрібно — хоч зрідка
побачити очі Тихонова. Або яка, скажімо, користь, що пересічний телеглядач
буде ридати й реготати одночасно з образу невдахи-лектора, створеного незабутнім
Євгеном Леоновим.
А пізніше в «Нічному кінозалі» на «1+1» був показаний фільм «Пічки-лавочки»
Шукшина — прекрасно втілену в кінематографі трансформацію «зайвої» людини
— в «пересічну». Проте, як казала леонівська «зайва» людина в своїй лекції:
«Однак розбалакалися, відхилилися від теми, будемо продовжувати».
