«Якби дослухалися до пропозицій читачів «Дня», ми б жили у зовсім іншій країні»

«Дню» не потрібно було очікувати на появу соціальних інтернет-мереж, щоб почати спілкуватися зі своїми читачами та дослухатися до них. Рубрика «Пошта «Дня» з’явилася в газеті 1998-го року. Цілком закономірно, що зрештою листи наших читачів склали окремі розділи у книгах із вибраними текстами — «Екстракт 150» та «Екстракт +200» із Бібліотеки «Україна Incognita».

Серед наших активних, вірних і завзятих читачів пані Галина Александрова, бібліотекар із Маріуполя, все ж таки посідає своє осібне місце. Адже вона, окрім іншого, ... робить за нас нашу роботу, впорядковуючи архів публікацій, який умовно можна назвати «Про «День».

До 6-річчя газети пані Галина освідчилася нам у любові, а до 8-річчя створила першу книгу-архів (за 1998—2003 роки), яку відразу надіслала нам. І сьогодні серед численних зібраних там листів читачів та відгуків відомих людей про «День» дуже важливо бачити такі імена, як Джеймс Мейс, тим більше, що пишуть вони такі слова: «...ця газета, яка стала в інтелектуальному сенсі моєю рідною домівкою...».

Нещодавно ми отримали від пані Галини наступні два томи цінного архівного скарбу (перший — із 09.04.2004 до 26.12.2008, другий — із 26.12.2008 до 17-18.12.2010). І на цьому, як каже сама Галина Александрова, вона зупинятися не збирається.

— Галино Афанасіївно, чому ви вирішили взятися за цю добровільну місію — бути біографом газети «День»?

— Мабуть, тому, що жодна інша газета не має такого зворотного зв’язку зі своїми читачами, складаючи з ними ніби єдине ціле. Більшість газет взагалі не звертають особливої уваги на власну аудиторію. Тому я фактично від перших днів виходу рубрики «Пошта «Дня» почала збирати ці матеріали у спеціальних книгах. Окрім того, в мене є архів із публікаціями про всі акції «Дня» — фотовиставки, читацькі конференції, представлення книжок із «Бібліотеки «Дня».

— Тобто це ще один окремий архів?

— Так. Цю тему я також постійно відслідковую.

— Коли гортаєш ці три томи, розумієш, що вони дають змогу інакше подивитися і на газету, і зрештою — на новітню історію України. Коли ви формували ці книги, у вас також було це відчуття?

— Так, звичайно. Тому що «День» завжди не просто йде в ногу зі своєю країною, а випереджає її.

На жаль, в нашій країні завдяки так званій еліті все відбувається не так, як хотіли б люди, не так, як хотіли б читачі «Дня». Вони про це постійно пишуть, наголошуючи на тому, що «День» — це саме та країна, країна мрій, у якій вони, власне, й хотіли б жити і яку вони щодня будують на газетних шпальтах через свої думки, ідеї, пропозиції. Якби до тих пропозицій стосовно політики, економіки, які висловлюють читачі «Дня», прислухалися, то ми б жили у зовсім іншій країні.

— Між іншим, дуже приємний момент — у вашій привітальній листівці до 15-річчя газети ви пишете про країну «Дня». Дуже красива та змістовна метафора. Яка для вас ця країна?

— Та, яка мала би бути в нас, тобто — країна духовна, красива в усіх смислах цього слова. І справедлива.

— Переглядаючи ваші публікації в нашій газеті, натрапила на листа, в якому ви відповідаєте на запитання редакції щодо 10-річчя незалежності України. Ви писали, що «за 10 років ми стали більш незалежними в усіх відношеннях». Цікаво знати, якої ви думки про 20-річчя незалежності.

— Як на мене, дуже відчутний дисонанс між запитами суспільства і тим, що йому пропонує влада. А влада, власне, пропонує неосталінізм, який нашому суспільству взагалі не притаманний, воно його не сприймає, але влада нав’язує. Хоча люди прагнуть бути — і певною мірою вже є — незалежними у своїх сферах діяльності, але влада пропонує зовсім іншу модель відносин.

— Останнім часом громада Маріуполя доволі активна. Це протести і проти ЗНО з англійської мови, і проти побудови металургійного заводу. Як ви оцінюєте стан громадянського суспільства в Маріуполі? Попри всі ті несприятливі умови, які склалися у нас в країні, воно все ж таки еволюціонувало?

— Взагалі-то громадянське суспільство в Маріуполі було започатковане ще 1987 року. Саме тоді з’явилися перші його паростки — газета «Азовский моряк», а згодом сформувалася ініціативна група «За Маріуполь». Це взагалі окрема тема, над якою я, між іншим, уже доволі довго працюю. Поява цієї ініціативної групи — це був іще перший паросток, який, утім, дав свої плоди. Найперше, ми самі, саме жителі Маріуполя, повернули своєму місту його рідну назву. Адже раніше воно називалося Жданов — прізвищем поплічника Сталіна, «співавтора» 1937-го року. Саме тому, що тоді в громадському житті став можливим такий потужний поштовх, він відчутний і сьогодні. Це був імпульс «знизу», всі були згуртовані, тому влада не встояла.

Чи вдалося б це зробити сьогодні, маю сумнів. Хоча нещодавно бачила, як «Фронт Змін» спокійно збирає підписи, тобто робота триває, але колишніх масштабів поки що немає.

— А як ви вважаєте, що могло б «підігріти» активне громадянське середовище в Маріуполі?

— Найперша тема в Маріуполі — це, звичайно, екологія. У нас навіть за одне деревце люди боротимуться. Був колись такий випадок: люди вийшли на захист однієї-єдиної ялинки. Комунальники хотіли її зрубати, але громаді вдалося відстояти життя дерева.

Якщо говорити про інші приклади, то неподалік від мого дому є сквер, який донецький комбінат «Обжора» хотів знищити та побудувати на цьому місці торгівельний центр. Уже й огорожу встановили, але люди повстали. Справа дійшла навіть до кулачних боїв. Зрештою, влада пішла назустріч людям і припинила будівництво.

— Ці люди, які готові боротися за порятунок одного деревця, — це, вочевидь, і є ті здорові сегменти суспільства. Попри складну ситуацію в Україні, які, на вашу думку, є приводи для конструктивного оптимізму, зокрема для жителів Маріуполя?

— Все ж таки зараз люди переосмислюють свій вибір на попередніх президентських виборах. Адже більшість у нас голосувала за Партію регіонів. Та чи дасться взнаки це переосмислення під час наступних виборів — сказати важко.

— До речі, щодо переосмислення. Натрапила на ще один ваш чудовий текст від 2000 року. Ви пишете про тему, яку ми дуже активно розробляємо протягом останнього року. Фактично ви пишете про Силу м’якого знака — про вкрадене ім’я України. Наскільки сьогодні на часі, на вашу думку, обстоювання Україною свого рідного імені?

— Звичайно, на часі. І я дуже рада, що «День» видав таку книгу. Історичне ім’я зажди має для країни величезне значення. Я це знаю з назви нашого міста. Так само, як святкування наступного року 1160-ліття української державності — це теж дуже важливо.