З ЖИТТЯ IЛЮЗIИ
Країна телеглядачів повинна знати своїх героїв. Щоправда, як стверджують творці документального проекту «Хроніка надій і ілюзій» , зараз іде прем’єрний показ їхнього дітища понад 70 регіональними студіями країни. Так що, я думаю, відгук ця солідна праця наших кінематографістів матиме не тільки в газеті «День» і не тільки у київських глядачів, які дивляться серіал на каналі «ТЕТ» . До речі, над проектом працювали саме кінематографісти — а не телевізійники, і кінематографісти ще тієї, радянської, школи. Режисер Ігор Кобрін — лауреат Шевченківської премії за фільм «Два кольори часу» (про Чорнобильську трагедію). Продюсер Микола Гончаренко — оператор таких ігрових картин, як «Євреї, будьмо», «Кішечка», «Викуп», «Відрядження», «Буйне» та ін. 1997 року цей тандем зняв 17-серійний фільм «Заручники свободи», що з успіхом пройшов на екранах багатьох країн.
І кіношкола в цьому серіалі, присвяченому історії України з 1921 по 1991 рік, відчувається: грунтовність і навіть прискіпливість в охопленні фактів; явно любовне, небайдуже ставлення до кінохроніки — як, зокрема, і до праці своїх колег; увага до «деталей» — тобто не «столбових» подій історії, а до того побуту, який може розказати про життя людей хоч в епоху реалій, хоч в епоху ілюзій ніяк не менше, аніж «епохалки». Ну і, нарешті, асоціативність в осмисленні як самого по собі кінохронікального матеріалу, так і історичних подій. Власне кажучи, сама ідея проекту передбачає, що в основі його повинні бути насамперед паралелі: фактологічні, ідеологічні, світоглядні, образнi... Адже серіал має незвичайну побудову, пов’язану, знову ж таки, з кінофактом: в часи радянської України щотижня виходив кіножурнал «Радянська Україна», який усі телеглядачі з тих, кому вже за тридцять, напевно, неодноразово бачили в кінотеатрах перед показом художнього фільму. Ось на цьому принципі й побудована «Хроніка...»: розповідь про історію країни через ретроспекцію всіх кінотижнів — від січня до грудня, через події, що відбувалися в тимчасових рамках кожного тижня з 1921 по 1991 рік в Україні і світі.
Подібна побудова дозволяє авторам серіалу в кожній серії фактично розповідати про всі 70 років історії України, шукати паралелі, демонструвати, які наслідки мали ті або інші події, які метаморфози відбувалися з плином часу у сприйнятті тих або інших подій тощо. Ну, скажімо, третій тиждень жовтня 1961 року був ознаменований XXII з’їздом КПРС, на якому було прийнято Програму побудови комунізму до 1980 року. Автори фільму в розповідь про це вплітають безліч подробиць. Демонструються кінокадри, де Максим Рильський читає вірші, що надихнулись у зв’язку з цією подією, при цьому автори і не підсміюються над великим поетом, і не штовхають промову «на виправдання», а акцентують у його віршах рядок про права людини — і кажуть, що на той час поетичні рядки про права вже не були такими, що караються. «Громадянам ставилося завдання бути вільнішими і моральнішими. Бо одночасно з програмою побудови комунізму на з’їзді було прийнято ще один документ — Моральний кодекс будівника комунізму. У країні негайно здійнялася потужна хвиля рухів і починів, що зобов’язували покоління, якому доведеться жити при комунізмі, негайно стати гідним поставленої мети. Згадали чехівське, — м’яко іронізують далі автори, — що в людини все повинно бути прекрасним — і обличчя, і думки...» Слідом за цим коментарем у фільмі йде синхронний фрагмент з «Радянської України» 1961 року, де йдеться про одну передову робітницю-штукатура, яка одночасно і вчиться у вузі, і займається художньою гімнастикою... Ну а що стосується обіцяного комунізму... Автори «Хроніки...» далі роблять ремарку, що замість нього в Москві відбулася лише Олімпіада, а 15 жовтня 1985 року черговий Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про нову редакцію програми КПРС, у якій комунізм знову згадувався тільки як світла мрія людства»... Щоправда, на цьому для авторів фільму можливість будувати «містки» між подіями не завершується, і вони до подальшого сюжету — про святкування Пашею Ангеліною в 45 році 15-річчя свого почину «100 тисяч подруг — на трактор» — роблять такий перехід: «Що ж до комуністичних ідеалів, то і раніше кінохроніка регулярно фіксувала їх матеріальне втілення... Одним із них була знаменита трактористка Паша Ангеліна...»
Така обширна цитата, я сподіваюся, дозволила читачеві «Дня» відчути і своєрідність інтонації «Хроніки...», де м’яка іронія спостерігачів, збагачених досвідом знання того, у що вилилися всі ці сімдесят радянських років, поєднується з обширним цитуванням «голосу», стилю, кінозображення тієї епохи. По-перше, таке обширне цитування, яке дозволяє самому глядачеві ніби безпосередньо поринути в минуле — справді ексклюзивне. По-друге, глядача не може не підкупити й авторська інтонація мудрих, трішки іронічних інтелігентів, які ще за радянських часів таки уміли якщо навіть не дотримуватися дистанції між собою і владою (а були й такі!), то хоч би не ототожнювати себе з пафосом та ілюзіями радянської дійсності і при цьому водночас не були «пофігістами». У такій «позиції» вони, автори фільму, знаходяться і щодо часів перебудови, і щодо нинішніх реалій уже незалежної України, до якої час від часу вони, зрозуміло, роблять посилання. Ця інтонація — камертон фільму, і саме вона знімає й можливість глядацького роздратування від того чи іншого трактування подій. А ці трактування загалом-то підкреслено суб’єктивні, більш суб’єктивні, як мені здається, ніж навіть у проектах Парфенова, і, зрозуміло, з ними можна сперечатися — але не більше за те. І, звичайно ж, «Хроніка...» суперцікава своєю увагою до соціалки, побуту громадян Радянської України... Знаходиться місце усьому: і переходу 1961 року до блочного будівництва, що дозволило країні активно позбавлятися від «шанхайок» — і разом з тим боротьбі із «залишками» та «міщанським смаком» на околицях міст — та водночас явним перебільшенням в архітектурі будівель на Хрещатику, які, як пригадують автори фільму, називали «кам’яними тортами». Або, скажімо, показується хроніка про повсякчасне в жовтні свято працівників харчової промисловості — і тут же повідомляється про те, що солили, маринували, коптили і в домашніх умовах по всій країні, і гнали, дуже навіть любили гнати продукт, який так і називався «самогонка», а тим, кому й цього здавалося мало... І йде далі кінохроніка 87 року, вже часів перебудови, про любов окремих українських громадян до коноплі, яку запросто можна було збирати на полях українських колгоспів...
Гадаю, що це охоплення подій углиб — з історичними паралелями і вшир — з тематичним розмаїттям робить проект «Хроніка надій та ілюзій» справді унікальним. Шкода, що проект недостатньо рекламується каналом «ТЕТ», що у нашiй пресi немає про нього особливих відгуків... Адже це не просто праця — але праця, яка потрібна нам, громадянам країни, що насправді народилася все-таки не в 91-му і зберігає ще дуже багато родових плям того свого, немовби ілюзорного, немовби в іншому вимірі життя радянського періоду. І осмислення цих плям, що мають таку дивну здатність проникати і розповзатися крізь тканину часу і на нашу, ніби зовсім нову, ніби зовсім іншу дійсність — річ супернеобхідна. А то, трапляється, плями ще й роз’їдають тканину, виявляючись самодостатнішими — ну, наприклад, як номенклатура на тілі народу... Хіба не так?
«Епіцентр» В’ячеслава Піховшека («1+1») минулої неділі знайшов після місячної невиразності формату і непоказності — змістовної — автора певні реальні контури. Не можна сказати, що країна телеглядачів могла при цьому здригнутися від захоплення, але, може, хтось радісно потер руки: «Ну ось, я ж казав...» Так-так, доренківські інтонації, нарешті, виправдали нинішній формат малої студії, і, навпаки, мала студія ніби виправдовує доренківські інтонації. Все-таки в жанрі теледебатів (або ток-шоу) надто явний суб’єктивізм В.Піховшека, аж до його безпосередньої участi у полiтичних процесах, входив у надто явну суперечність із природністю для цього жанру тільки ролі рефері. Тепер у розумінні жанру все встало на свої місця. Причому не тільки в розумінні форми — і змісту також. Той прокурорський запал, з яким у неділю В.Піховшек освітив дві теми: ситуацію навколо арешту в Німеччині колишнього глави «Градобанку» В. Жердицького і ситуацію навколо бюджету країни, голосування якого в першому читанні відкладено на два тижні, — цілком має право на життя, як публіцистична передача, де ведучий висловлює виключно суб’єктивну точку зору. І нехай при цьому В’ячеслав ставив більше запитань (скажімо, з приводу ролі в справі Жердицького деяких народних депутатів і держчиновників), робив багатозначні натяки (припустімо, про те, що варто у зв’язку із справою Жердицького переглянути передвиборний список партії «Реформи і порядок») і давав рецепти (про, скажімо, необхідність контролю з боку громадськості над бюджетом), — аніж наводив конкретні аргументи, факти і прізвища (у процентному співвідношенні). Проте все-таки, по-перше, фактів було в тій частині передачі, де йшлося про справу Жердицького, на порядок більше, ніж в усіх інших т.зв. інформаційно-аналітичних передачах інших каналів, разом узятих. По-друге, всі ці факти, так само як і натяки — але з посиланням на факти, торкалися дійсно не останніх облич країни. І нарешті, по-третє — і це головне, — всім цим фактам, на відміну від ситуації програм Доренка, у мене як у телеглядача не було, загалом-то, підстав не довіряти. Більше того, на відміну від ситуації з програмою не тільки Доренка, але й, скажімо, наших передач «Акценти» В.Лапікури або «7 днів» І. Сторожука , упереджені — чи неупереджені — логічні ланцюжки шикувалися Піховшеком куди менш незграбно і куди більш витончено, явно будучи розрахованими на куди більшу здатність глядача оцінювати адекватність інтерпретацій. А що стосується недомовленостей, риторики, пафосності, відкритої позиційності ведучого, звинувачувальних інтонацій тощо — то це, зрештою, справа автора і цілком укладається в характерні особливості обраного ним жанру — викривальної публіцистики. Але... Кому, як не досвідченому професіоналові В. Піховшеку знати, що для розумного глядача не може бути переконливим публіцист, який діє поза класичними правилами журналістики. Навiть апрiорi тенденцiйний публіцист у справді демократичних ЗМІ не дозволив би собі «викривати», не подавши всіх можливих (і важливих) доказів іншої сторони і поглядів усіх учасників процесу. Тобто публіцист, що поважає закони об’єктивності, зобов’язаний був би дати як власну тезу, так і можливі антитези, нехай навіть потім з їх власним оцінюванням. На жаль, єдиним представником «антитези» в «Епіцентрі» був цього разу лише В.Пинзеник. У програмі дали коротесенький шматочок його синхрону, в якому той визначив міру своєї причетності до того факту, що саме «Градобанк» був вибраний для роботи з німецькими виплатами остарбайтерам. Усе. З усіх інших численних питань, порушених В.Піховшеком як у справі Жердицького, так і у справі бюджету, з «антитезами» в програмі було скрутно. Більше того, відповідь В.Пинзеника на запитання: «Яким чином усе-таки гроші остарбайтерам були якоюсь мірою виплачені?» — в тому дусі, що це інша проблема, і він її розкриє в іншому обширному матеріалі, В.Піховшек розцінив як «таку, що насторожує», і підкреслив, що політик може знати щось таке, що може комусь зашкодити... Потім іде плавний перехід до певних риторичних питань Піховшека до прем’єра Ющенка, і, таким чином, «легким порухом руки» всього лише малоаргументований сумнів у щирості В.Пiнзеника перетворюється начебто вже й на аргумент на користь наявності певних нез’ясованих моментів по відношенню до В.Ющенка... Таких пiдтасовок або просто нав’язування певної логіки в передачі було достатньо, вони навіть цілком грамотно використовувалися. Однак те, що до «Епіцентру», який до цього ще ні разу не виходив у ефір за відсутнoстi гостя студії, не було запрошено опонента В.Піховшека, звичайно ж, не могло не підірвати довіри розумного і спостережливого глядача до всього висловленого в передачі. Тим більше, коли вибудовуються цілком певні схеми обвинувачень цілком конкретних осіб, які є цілком давніми опонентами тих також цілком конкретних осіб, які стоять, на суб’єктивне переконанню багатьох, за каналом «1+1». Тим більше, що існують об’єктивні закони сприйняття як інформації взагалі, так і критичної, викривальної інформації зокрема. Закони, за якими однаково однобока, необ’ємна критика — але щодо влади (реальної) і щодо її опонентів (явних і неявних) сприймається абсолютно з різною мірою глядацької довіри. Як і критика, «освячена» владою або «освячена» опозицією. Як і критика, спрямована в бік популярних політиків чи непопулярних... Так само, як, напевно, тим, хто не проти підштовхнути В.Піховшека до формату С. Доренка, не можна не враховувати й того, що все-таки як би там не було, як би не консервувалося нинішнє становище суспільства, — проте воно розвивається. І завдяки передвиборним кампаніям як в Україні, так і в Росії — набирається досвіду. І в цьому досвіді є «хроніка» надій та ілюзій не тільки щодо політиків взагалі і конкретних імен, але й щодо ЗМІ взагалі, і щодо конкретних образів, методів, прийомів... І росіяни, і українці, навiть такi, що упивалися ще півроку тому вигадками ГРТ і Доренка про Лужкова, Явлінського etc., тепер уже знають, що багато з цих розповідей — просто брехня, і бачать перетворення Березовського та його взаємини з владою. І в росіян, і в українців громадська думка вже «запрограмована» зовсім інакше, аніж ще навіть півроку тому, і щодо олігархів. (Як би до цього не ставитися — але є об’єктивна реальність). Не в останню чергу саме ТБ дає й позитивний політичний досвід електорату — і не тільки російське НТВ, але й, скажімо, такі передачі вітчизняного ТБ, як той же «Епіцентр» — але в рамках діалогу, як «Право вибору» («Інтер») — творці якого беруться за досить гострі теми і запрошують досить різних політиків, як «Вікна. Опівночі» (СТБ) , куди також приходять різні гості і обговорюють цілком розкуто досить гострі теми... Я думаю, безслідно не пройде для свідомості електорату і демонстрація на ICTV усіх трьох раундів теледебатів А.Гора — Дж.Буша... Це не означає, звичайно ж, що суспільство вже не буде обманюватися, що воно стало всевидячим, всерозуміючим, мудрим, подолало апатію тощо. Але я не сумніваюся, що суспільство змінюється. І виліпити нині з Піховшека Доренка — вже не фокус. Технології, що вже своє віджили... Так само, як і повернення на телебачення «радянсько-американської» мрії простих, не «зіпсованих» рефлексією парубків та дівчат — на ICTV . І тому, якщо вже, як стверджує В’ячеслав Піховшек, завдання журналістів щодо уряду В.Ющенка він особисто вбачає нині виключно в тому, щоб змусити уряд працювати, — то, може, так і треба акцентувати, і саме виходячи з цього, і аргументувати? А не зводити все знову до інтонації «наїзду», від якої завжди тхне елементарною «заказухою»?
P.S. Не можу втриматися від того, щоб не навести дві цитати тижня, які видалися, як на мене, досить цікавими. Перша — з виступу голови Нацради з питань ТБ та РМ Бориса Холода на Всеукраїнській нараді керівників телерадіоорганізацій (21.10.2000). Кажучи про факт створення в 1994 році Нацради з питань ТБ та РМ як чинника «демократичного становлення телерадіопростору», пан Холод підсумував: «Свій шанс кожен з вас (канали радіомовлення та їх керівники) одержав сповна. Щоб довести свою фінансову і творчу спроможність. Тоді ж Національна рада взяла на себе повноваження бути і вашим консультантом, і наставником, і вимогливим учителем у період становлення, та й згодом, пізніше, в подоланні безлічі проблем», — сказав пан Холод. І тут, як мовиться, no comments. А друга цитата належить Миколі Вересню, який просто «відбрив» гостю «Табу» (23.10.2000) , що насмілилася було розмірковувати про суспільну користь, наступним зауваженням: «Світовий досвід засвідчує, що держава багатіє тільки тоді, коли кожен працює тільки і виключно на себе». Щоб не уподібнитися «вчителюючій» нашій Нацраді, я тільки дозволю собі скромно відзначити дві речі. Ну, по-перше, порадувати всіх співгромадян, які мають «зуб» на олігархів, що, як відомо, працюють, не покладаючи рук, виключно на себе: все чудово, йдемо правильним курсом, до загального добробуту. А по-друге, проте відзначу, що, менi здається, історичний досвід свідчить про те, що реального добробуту досягла передусім та частина світу, в якій суспільну мораль визначав протестантизм. Та гiлка християнства, основу якої складає гармонізація особистісного егоїзму (індивідуальних свобод, прав) із суспільними інтересами. Втiм, як про єдино розумну альтернативу охлократії чи тоталітаризму саме такої гармонiзацiї казав ще Арістотель. І, власне, весь цивілізований світ нині стоїть на механізмах такого врівноваження, в чому, взагалі, й полягає там функція держави. Ну а якщо у нас навіть журналісти впевнені у зворотному...
