«Задзеркалля» від «Четвертої студії»

Минулого понеділка «Четверта студія» запропонувала українській аудиторії шестигодинний інтернет-марафон «Віктор Янукович. Рік третій. Покращення». Це вже третій подібний проект від творчого об’єднання. Так, 2011 року марафон відбувся під назвою «Рік перший», а 2012-го — «Віктор Янукович. Два роки умовно».

Треба сказати, що кожна спроба організувати публічну суспільно-політичну дискусію, альтернативну телевізійним ток-шоу, сама по собі варта уваги. Крім того, не можна не відзначити, що «Четверта студія» багато в чому прогресує. Упродовж шести годин було висловлено чимало цікавих думок від українських журналістів, громадських діячів. Особливої уваги заслуговував блок із молодими митцями. Це була освічена, європейська, цікава молодь, яка запропонувала глядачеві абсолютно відмінну від нав’язаних інформаційних трендів у контексті Україна-Росія дискусію.

Цього року марафон дивилося шістдесят тисяч осіб, а це для українського інтернет-ефіру — значний показник. Але... Як зазначила у коментарі «Дню» відомий соціолог, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина БЕКЕШКІНА, середній час сесії перегляду одного глядача — 14 хвилин! Значить, багато хто вмикав марафон — і за кілька хвилин припиняв його дивитися. Якщо врахувати, що такого типу проекти загалом розраховані не на масову, а на вже підготовлену аудиторію, то є над чим задуматися.

— Не дивилися тому, що дуже часто ефір був нецікавий, а час від часу взагалі зводився до такого собі «міжусобчика». Інколи було надміру видно, наскільки некомпетентні люди зібралися в ефірі обговорювати питання, у яких фахово не розбираються. Специфічна аудиторія, що цікавиться політикою, добре знає запрошених спікерів, слідкує за ними в Інтернеті, хотіла не такого. Попри величезні заслуги організаторів у тому, що ефір взагалі відбувся, власне, їхні потенційні глядачі, що чекали марафону, представники експертного середовища, на мою думку, марафон дивилися епізодами, — пояснює показники Ірина Бекешкіна.

Під час перегляду дискусії найбільше запитання викликав підбір спікерів. Вийшло якось надто по-шустерівськи, коли в аудиторію, здатну до конструктивної розмови, вкидали «пару українофобів». Такий підхід організаторів не зрозумілий і з тих причин, що вони неодноразово заявляли: марафон повинен стати альтернативою телевізійним дискусіям. Тим паче, що, знову ж таки, аудиторія цього ефіру явно відрізнялася від тієї, яка є постійним глядачем Першого Національного чи навіть «Інтера».

— Ми свідомо запрошували тих, кого дійсно хотіли почути українці, — зазначив у коментарі «Дню» один із організаторів марафону Мустафа НАЙЄМ. — У кожному з шести блоків було більше українофілів, тих, що люблять Україну. Так, до дискусії долучилися дві-три людини, яких глядачі в Інтернеті часто називають українофобами. Але ж ми не можемо не помічати цих людей. Їх активно читають, до них прислуховуються. Якщо вже на стадії формування громадянського суспільства ми не даватимемо таким людям права голосу, то чим ми відрізнятимемось від Партії регіонів, каналу «Інтер» чи Адміністрації Президента? Я не шкодую про участь жодного гостя. Єдиною умовою, яку ми як організатори марафону перед собою ставили — відсутність відверто епатажних людей. Ми не хотіли, щоб цивілізована дискусія перетворилася у базар чи сварку.

Вочевидь, в організаторів марафону саме таке розуміння балансу думок. Про що це свідчить? Можливо, про те, що повноцінної сучасної школи журналістики, яка базувалася б на історичному підґрунті та повністю охоплювала б інформаційний простір, в Україні на сьогодні немає. Утім, це тема для іншої розмови.

Якщо ж повернутися до марафону, то, напевно, головним його недоліком стало те, що справді вартісні думки треба було вловлювати, висмикувати із загального перебігу розмови. Тому було піднято чимало важливих тем, але загального повноцінного аналізу прожитого року не вийшло. Частково це наслідок знову ж таки підбору спікерів, частково — того, що деякі запитання були надто абстрактними. Зрозуміло, щось можна виправдати прямим ефіром. Але простір для росту та вдосконалення — чималий.

— Ми як організатори залишилися задоволені ефіром, — підбив підсумки Мустафа Найєм. — Минулого року в нас вийшов опозиційний ефір. До дискусії запросили людей, які критично оцінювали дії влади. Цього разу свідомо намагалися представити людей не лише з опозиційною точкою зору. Як на мене, вийшло цікаво, адже виникав здоровий дискусійний конфлікт людей, не отруєних політичними амбіціями.

Що можна сказати напевно, так це те, що марафон справді став дзеркалом тих суперечливих процесів, які тривають навіть у начебто прогресивній частині суспільства. Яскравим прикладом цього став останній блок розмови, у якому взяли участь журналісти. Одним із ключових у дискусії між медійниками стало вже давно не нове запитання про те, чи може журналіст мати власну громадянську позицію. Утім, про причини страху пострадянських журналістів перед словами «громадянська позиція» «День» писав і говорив не раз. Ми попросили прокоментувати марафон учасницю останнього блоку, шеф-редактора «Телекритики» Наталію ЛИГАЧОВУ:

— Цей марафон був найбільш якісним із тих, що проводила «Четверта студія». Команда, по суті, створила цікавий повноцінний проект, що теоретично доводить можливість створення в Інтернеті суспільного телебачення. Звичайно, заслуговує поваги величезна робота творчої команди. Разом з тим варто відзначити й чимало мінусів. Напевно, під час підготовки до модерації таких проектів потрібно запрошувати більш досвідчених у політичних, економічних, соціальних темах спікерів. Варто було серйозніше готувати питання й проблемні теми для ведучих, що працювали у кадрі. Натомість, відверто зізнаюсь, мені бракувало глибини у постановці питань. Блок, у якому я брала участь, був доволі хаотичним. Учасники відірвано одне від одного висловили чимало власних думок щодо громадянської позиції в журналістиці. Але ці кардинально протилежні думки не були достатньо аргументовані та обговорені. Хоча це таки дуже серйозне питання, що потребує окремої уваги та відвертої розмови у журналістському середовищі. Утім, кілька цікавих думок у нашому блоці було. Сподобалося те, як Микола Вересень говорив про необхідність існування критеріїв оцінки професіоналізму у журналістиці. Звісно, повинні існувати загальні правила, без знання яких ти не можеш називатися журналістом. Які це мусять бути правила та для чого вони потрібні? На ці питання ми просто не встигли поговорити під час марафону, адже забракло ефірного часу. Думаю, що дискусію на цю тему варто продовжити в інших форматах — на сторінках та ефірах інших медіа-платформ.