Загадка Бандери

Канал «1+1» досить довго і нав'язливо рекламував фільм Світлани Усенко «Секрети Бандери». Враховуючи постійну актуальність цієї теми для України, можна було б і не рекламувати. Але те, що я побачив, виправдало найгірші очікування. Судячи з усього, Усенко вважає, що ця проблематика як така глядача зацікавити не може, з цього потрібен «оживляж» у вигляді «інтимних розслідувань», ліжково-кляузних версій, усіляких пліток про особисте життя головного героя.

Усенко зі смаком препарує напівміфічні повідомлення про те, хто, коли і з ким переспав і хто чиїм незаконнонародженим сином був. Вона щиро впевнена в тому, що відносини Степана Бандери з жінками наклали особливо значний відбиток на його погляди і політичну практику. Такий ось провінційно-карикатурний фрейдизм... Автор фільму знемагає від бажання за будь-яку ціну вразити глядача, вдарити йому по нервах, здивувати «сенсацією». До речі, ніяких «секретів» Бандери тележурналістка не розкрила, все це давно відомо мало-мальськи обізнаній з цими реаліями публіці.

Особливо вразило пані Світлану те, як юний Степан гартував себе напередодні жорстоких життєвих випробувань, неминучих в його боротьбі, зокрема бичував себе, щоб бути готовим до катувань в поліцейських відділках. Будь Усенко культурологічно освіченою, вона б, можливо, справедливо побачила в цьому ренесанс стародавньої християнської традиції мучеництва (ця традиція є і в ісламі, але ми зараз про інше), що не дивно для сина священика, який зростав в атмосфері глибокої релігійності. Але для теледіячки - це всього лише екзотичний атракціон, що лоскотає нерви.

З усього видно, що «об'єктивній» Усенко Бандера несимпатичний і вона не шкодує зусиль у пошуках компромату на нього. Іноді доходить до смішного. Прізвище героя - Бандера - в іспанській та італійській мовах означає «прапор», «знамено». До речі, в польській теж. Мені особисто доводилося тримати в руках відомчий журнал військово-морських сил Польщі, який так і називається - Bandera. Але як же можна допустити, щоб такий негативний (для Усенко) персонаж мав таке гарне прізвище? І автор фільму разом із якимось «фахівцем», озброївшись словниками, препарує слово «бандера», щоб довести, що в цьому конкретному випадку воно походить чи то від «ненажери», чи то від «товстуна». Без коментарів.

Далі - більше. У фільмі ставлять в провину Бандері, що в концтаборі Заксенгаузен, де він був в'язнем, його тримали у внутрішній зоні з відносно непоганими побутовими умовами. Але там тримали та інших особливо важливих ворогів Рейху. Там, до речі, перебував і Олег Ольжич, якого і вбили в Заксенгаузені, там перебували взяті в полон генерали ворожих Німеччині армій і політики окупованих нацистами країн. А що стосується умов, то вони у в'язниці були не найбільш жахливі і в Юлії Тимошенко, і у Юрія Луценка. Але чомусь ніхто в цей «санаторій» не прагне.

Дорікали у фільмі Бандері в тому, що з концтабору писав листи канцлеру Німеччини (в одному з яких протестував проти відторгнення від України Буковини і Бессарабії). В СРСР пропаганда дорікала в написанні таких листів Гітлеру митрополита Андрія Шептицького, старанно замовчуючи багато років, що там владика протестував проти нацистських переслідувань євреїв. А ось за написання листів Сталіну (а вони теж були) в СРСР Шептицького чомусь не лаяли... Хоча і в них він захищав греко-католицьку церкву від партії і чекістів. І, нарешті, вершина конспірологічних зусиль «1+1». Чому у вересні 1944 року Бандеру та його соратників випустили з Заксенгаузена, що Бандера обіцяв за своє звільнення? Конспірологам не спадає на думку, що не треба шукати складних пояснень там, де є прості й очевидні. У цей період (друга половина 1944 року) вермахт остаточно втратив контроль над Україною і Бандера, ОУН, УПА переставали бути проблемою Гітлера, стаючи проблемою виключно Сталіна. Українські повстанці вже не могли завдати шкоди Німеччини з причини її відходу з України. Тому й Бандера як полонений, як заручник вже був не потрібен.

Усенко позбирати старі плітки польських, російсько-радянських і німецьких спецслужб. Захопившись їх відтворенням, некритичним тиражуванням, вона не відповіла на головні питання, без чого всі її творчі зусилля втрачають сенс. Перше. Чому саме ця людина стала головним символом найбільш безкомпромісної боротьби за незалежність України? Друге. Чому саме цю людину понад усіх ненавидять вороги України? Третє. Чому люди, які стають українськими патріотами, рано чи пізно змінюють свою думку про Бандеру на позитивну? І останнє. Чому сьогодні, в період великих історичних випробувань для України, тисячі людей не самого «щирого» українського етнічного походження гордо і з викликом називають себе «жидобандерівцями», «татаробандерівцями», «кацапобандерівцями»?

Усенко у мірі об'єктивності і глибини дуже далеко до деяких польських журналістів 30-х років минулого сторіччя, які аналізували феномен руху, ототожнений з ім'ям Бандери. Коли 1934 року бойовик ОУН Григорій Мацейко вбив польського міністра внутрішніх справ генерала Броніслва Пєрацького, відповідального за терор проти українців, відбувся судовий процес проти Бандери та його соратників. Процес справив колосальне враження на свідомість як українського, так і польського суспільства. Зокрема, польське видання Wiadomosci LiteracKie 15 грудня 1935 року опублікувало статтю Ксаверія Прушинського, де зазначалося: «Ці люди вбили, прагнучи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони йому добре служили. Успішно служать вони йому тільки тепер: три чверті польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова «український», упродовж цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше як про «гайдамаків», сьогодні соромляться цього дурного баналу... 17 років втовкмачували нам, що поширення, навіть за допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним поширенню польськості, прищепленням любові до Польщі. А тут ось ці люди, хоч і знають польську мову, але не хочуть говорити по-польськи... Вчили нас, що вся ця «Україна» є штучним створенням, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, творінням якого воно було. А тим часом це та «Україна», яка своєю ненавистю до нас гримить сьогодні сильніше, ніж у ті давні, неспокійні часи. Потрібно, щоб усі у Польщі замислилися над загадкою цих контрастів. Повідомлення з процесу друкують всі тижневики в Польщі. Потрібно, щоб ми довгої низкою пройшли у лави підсудних, щоб заглянути глибоко в очі цим хлопцям. Це має бути щось дуже важливе, коли уклад відносин двох сусідніх народів і роль держави зуміли знищити в цих людях захоплення молодістю й життям і замість нього породити думку про вбивство і самопожертву... Це не хлопчики, у яких не було грошей на кіно і горілку. Це юнак, у душі якого вкоренилася ненависть листопадових днів (листопадові 1918 року події у Львові, польсько-українська війна. - Авт.), Горде презирство до польської «вищості» і заперечення навіть її права на національне ім'я».

А орган польських народовців Prosto zmostu надрукував статтю «Справа найважливіша з усіх важливих», у якій стверджувалося: «Ми, польські народовці, зобов'язані якомога більше голосно говорити про те, що існує український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми повинні розуміти і цінувати героїчне зусилля українського народу, який упродовж сотень років не має своєї державності, його русифікують, полонізується, розривають, а він завжди тримається. Нехай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовності, самовідданості та героїзму цієї жменьки таке очевидно велике, що його вистачає не тільки на те, щоб воскресити, а й на те, щоб навіть створити націю».

І після своєї смерті Степан Бандера в житті української нації і сьогодні залишається колосально значущою фігурою і викликає величезну кількість дискусій, які припиняться лише тоді, коли державна незалежність України стане остаточно незворотною. Принаймні сьогодні Степан Бандера є найяскравішим символом української державної самостійності в її найбільш безкомпромісній формі. Звідси і ненависть тих, для кого українська свобода неприйнятна...