Заповіді власкорів

Наталя ФІБРІГ, власкор каналу «1+1» у Німеччині:

— Найперша складність — організувати корпункт. Далеко не кожен канал може дозволити собі відправити українського кора та оператора навіть в порівняно дешевий Берлін. У моєму випадку всю інфраструктуру я налагоджувала самостійно. І власне завершився цей процес (оператор — уже посітйний колега Ілля Лєвінтов, техніка, офіс) буквально рік тому.

Цікавий момент — українські журналісти, а в Берліні постійно працює ще декілька моїх колег- співвітчизників, набагато молодші за німецьких. Німці порівняно пізно починають журналістську кар’єру, вони тільки в 19—20 років вступають у ВУЗ, після цього додається дворічний волонтаріат десь в редакції (так би мовити оплачувана практика-навчання). До того ж редакції дуже бережуть журналістів, які наростили контакти і зв’язки у певній сфері, а тому це нормальна практика, коли хтось спеціалізується тільки на тій чи іншій партії. Він рідко робить сюжети, однак коли робить, то краще за всіх, бо знає біографію до третього коліна кожного тамтешнього партійця. На важливих прес- конференціях збираються часто сивоголові колеги, серед яких ми виглядаємо дітьми-практикантами.

Бувають непорозуміння з київськими колегами через імовірну «доступність» німецьких відповідальних осіб. Звичайно, якщо зловити високопосадовця в коридорі, він рідко відмовиться від коментаря. І приватно дійсно німці попри усі кліше з розумінням ставляться, коли я прошу про зустріч «бажано сьогодні». Утім, як правило, представники прес-служб, уважно та ввічливо вислухавши, типово закінчують розмову на «напишіть нам мейл». І потім це може тривати тижням, допоки організують зустріч.

Найперша заповідь закордонного кореспондета — своя мережа контактів та зв’язків. Це потрібно і для того, щоби ми самі могли дізнаватися про актуальні та релевантні для нас новини ще перед тим, як їх розповсюдять агенства. Закордонні кори часто грішать тим, що просто «світяться», показують себе за кордоном, на впізнаваному тлі, утім суть матеріалів не дотягує. А наші закордонні колеги, які працюють для відомих редакцій, практикують запрошувати потрібних людей до ресторану на розмови «тет-а-тет». У них на це є окрема стаття видатків.

Потрібно навчитися бути універсалом і повідомляти про все, що може бути цікаво нашій публіці. Бути мобільним і вміти зриватися з місця незалежно від планів, уміти оперативно знайти потрібних людей, зорієнтуватися на новому місці і встигнути зняти, написати та перегнати. А ще в офісі у мене висить велика карта Європи. Як читаю пресу і натрапляю на цікаве повідомлення, яке може мати розвиток, вирізаю і чіпляю до окремого міста. І коли маю відрядження, то бачу, які цікаві сюжети можна зробити принагідно. Добрий метод, тільки карту хочу купити більшу...

Руслан ЯРМОЛЮК, власкор «Інтера» в Парижі:

— Зранку, як і мої колеги на батьківщині, я займаюся моніторингом інформації в інтернеті, переглядаю місцеві й регіональні сайти, — відповідає Руслан на запитання своїх колег з прес-служби телеканалу «Інтер». — Потім домовляюся по телефону про зустрічі й інтерв’ю. Але є в роботі й істотні відмінності, наприклад, у Франції не прийнято, як у нас, телефонувати й домовлятися про зйомку або інтерв’ю «сьогодні на сьогодні». Тут на такі речі витрачається досить багато часу. Якщо йдеться про інтерв’ю, спочатку домовляєшся про зустріч, пояснюєш, хто ти, що тобі треба й навіщо, а потім окремо — про саме інтерв’ю. А якщо необхідно отримати, скажімо, дозвіл на зйомку, то цей процес може затягнутися ще довше. Під’їхати в обідню перерву й швиденько записати коментар політика — загальноприйнята норма в Україні, але французи таких методів роботи просто не розуміють. Проте це типово для всієї Європи. Це однаково стосується як іноземних, так і місцевих репортерів.

Знайти політологів, які були б близькими до теми й могли виступити експертами, непросто. Проблема в тому, що про Україну знають, але про відносини України й Франції, про те, як Україна може залежати від рішень Франції в сфері вільного товарообміну, знають лише у вузьких колах. От наше завдання й вийти на це вузьке коло й отримати дозвіл на коментар або інтерв’ю, а це потребує часу.

І ще. Тут на все, що належить муніципальній владі, треба брати дозвіл у мерії — наприклад, аби зняти міське кладовище або сади біля Версалю. Щоб записати інтерв’ю із садівниками, теж слід домовитися з муніципалітетом. А щоб зняти картину в Луврі, взагалі доведеться пройти через дуже довгу череду узгоджень. Але, повторюся, це стандартна європейська практика.