Журавлинний «Тихий Дон»

14-серійний фільм «Тихий Дон» режисера Сергія Урсуляка, показаний по російському телебаченню, — якщо й не повний провал, то вельми відчутна й закономірна невдача. Повним провалом нову екранізацію шолоховського роману не можна назвати лише тому, що вона у будь-якому разі краща за попередню — серіал Сергія Бондарчука. Ось це був дійсно абсолютний провал, за всіма статтями. В урсуляківського серіалу за великого бажання якісь невеликі достоїнства угледіти все-таки можна. Але двом радянським екранізаціям, і особливо фільму Сергія Герасимова, нове кіновтілення «Тихого Дону» безнадійно поступається в передачі як букви, так і духу великого роману про громадянську війну, і на роль головної кінопрем’єри року, як її рекламував телеканал «Россия», ніяк не тягне.

Сергій Урсуляк, після того як зняв своє вершинне кіно — культовий серіал «Ліквідація», чудово навчився вихолощувати суть того твору, який екранізує. З епосу він робить дешеву мелодраму, яка на прем’єрі викликає інтерес глядачів, але потім не передивляється, тому що нічим принципово не відрізняється від сотень інших мелодрам, що йдуть на теле- й кіноекранах як на історичному, так і на сучасному матеріалі. Це цілковито проявилося вже при екранізації «Життя і долі» Василя Гроссмана. Цей роман, який рівною мірою спрямований проти двох тоталітарних диктатур, радянської та нацистської, і доводить їхню невблаганну подібність, показує трагедію героїв, яким доводиться захищати майже те саме, проти чого вони б’ються. Любовні перипетії героїв Гроссмана можна хоч якось зрозуміти лише на тлі основного задуму, за який за радянських часів роман піддався арешту.

А Урсуляк залишив лише мелодраматичну лінію «Життя і долі», та ще героїчну оборону Будинку Павлова в Сталінграді. При цьому він повністю прибрав усі лінії, що хоч якось натякали на схожість сталінського й гітлерівського режимів. Таке трактування лише вітається нинішньою російською владою, оскільки не змушує глядачів зайвий раз задуматися про можливу схожість сталінської й путінської Росії і Путіна й Гітлера.

От і з «Тихого Дона» режисер, по суті, прибрав усю епічну складову, а заразом і всі непрості політичні питання. Залишився лише любовний трикутник Григорій — Аксінья — Наталія, та ще побут козаків хутора Татарського, якийсь настирливо яскравий, кричущий і неначе навіть не ускладнений суворим воєнним часом і обстановкою братовбивчої війни. Окремі акторські успіхи у фільмі є, але вони погоди не роблять. Так, Сергій Маковецький — дуже непоганий Пантелей Прокопович, а Людмила Зайцева — настільки ж непогана Іллівна. Утім, ці колоритні образи у Шолохова прописані так, що їх без зусиль зіграє будь-який професійний актор. Зіпсувати ці ролі дуже важко. І дуже порадував Нікіта Єфремов, який не осоромив акторську династію. Він дуже тонко зіграв Мітьку Коршунова, показавши, як цей симпатичний на перший погляд хлопчина поступово перетворюється на безжалісного ката. А щодо іншого — самі розчарування.

Урсуляк не встояв перед спокусою й, за прикладом Бондарчука, призначив на роль Наталії Коршунової, однієї з ключових героїнь шолоховського роману, власну дочку. Нічого доброго з цього, як і в Бондарчука, не вийшло. Аксінія ж виглядає дорослою, досвідченою й швидше міською жінкою, але ніяк не охопленою пристрастю козачкою. Григорій виявляється дуже вже субтильним і боязким, тоді як у романі він — особа харизматична, за якою йдуть козаки, які сприймають його як виразника своїх сподівань, і водночас нервозна, бо він ніяк не може зрозуміти, на чиєму боці правда.

У фільмі ж йому виражати нічого. І зіткнення двох правд, червоної й білої, у серіалі Урсуляка не відбувається. Бо більшовики, так само як і білі, у романі майже не представлені. Зник Штокман, більшовицький хрещеник Мишка Кошового й інших незаможних козаків хутора Татарського. Бунчук перетворився на епізодичний персонаж, що нічим не виділяється з низки інших. Подтьолков показаний настільки побіжно, що його навіть запам’ятати не встигаєш, хоча всі потрібні слова про «найкращих синів тихого Дону», яких стратили козаки, він встигає виголосити. З білими не краще. Євген Лістницький, не дуже вдалий персонаж Шолохова, у фільмі перетворився взагалі на якусь жалюгідну істоту, що викликає відчуття незручності й подиву. Осавул Калмиков, один з виразників білої ідеї, зник зовсім. А оскільки білі генерали у фільмі, на відміну від роману, практично не з’являються, глядач взагалі не розуміють, через що настільки запекло билися один з одним червоні й білі.

Утім, як здається, режисерові аж ніяк не потрібно було прояснювати це питання. Сьогоднішня російська влада все ніяк не може розібратися, за кого вона, за червоних чи за білих. З одного боку, білі хороші тим, що безпосередньо пов’язані у суспільній свідомості з монархічною імператорською традицією, з тисячолітньою історією Росії і з православ’ям, до чого Путін і його прибічники так люблять апелювати. Широкій публіці невтямки, що серед білих було чимало й республіканців і, в усякому разі, вожді білих не наважувалися висувати монархічні гасла, побоюючись, що це відштовхне від білого руху навіть ті прошарки й групи населення, які його підтримували. З другого боку, з червоними нерозривно пов’язаний радянський період історії, з максимальним розширенням меж імперії, з перемогою у Великій Вітчизняній війні, з атомною й водневою бомбами, з першим супутником і першою людиною в космосі, з балетом й іншими вражаючими досягненнями. Від нього російська влада теж відмовлятися не збирається.

В ідеалі вона хотіла б примирити червоних і білих і вже в усякому разі не вип’ячувати їхні реальні протиріччя. Усе зводиться до нехитрої тези: будь-яка революція, будь-яка політична нестабільність згубні для суспільства, і Урсуляк цю тезу своїм фільмом охоче ілюструє. Незрозуміло як і чому революція не лише руйнує звичний життєвий устрій, а й змушує козаків вбивати один одного. Для режисера цього вистачає. І абсолютно безглуздий фінал. Григорій після загибелі Аксінії одразу опиняється в лісі у дезертирів (Фомінський заколот як останній пошук правди цілком випав), а потім навіщось перепливає Дон, при цьому ледве не потрапляє в рай, але, вочевидь, за гріхи залишається ще на грішній землі, яку й обіймає в останніх кадрах фільму. Ніякого спокутування у вигляді зустрічі з сином Урсуляк йому не дає.

Узагалі, у фільмі залишений лише крюковський субстрат — ті епізоди роману, які можуть сходити до гіпотетичного рукопису Федора Крюкова, що ймовірно потрапив до рук Шолохова. І на прикладі фільму добре видно, що без шолоховського «брутального реалізму», коли людям подобається вбивати, без того історичного фону, на якому розгортається життєва драма Григорія Мелехова, без шолоховських описів боїв і походів червоних і білих армій і жорсткого політичного протистояння червоних і білих, що нехай часом є майже дослівним запозиченням з опублікованих мемуарів і документів, роман, можливо, написаний Крюковим, ніколи не став би тим великим романом Шолохова, який ми знаємо сьогодні.