Життя після смерті
Як нудно було б жити без пошуку сенсу життя, яким би безглуздим було життя без пошуку сенсу смерті, й наскільки втішливий постулат про життя вічне, що пов’язує обидві «естетичні» (за Ніцше) категорії. Переконаність у тому, що «ні, весь я не помру» — поки що, швидше, символ віри, ніж науково доведений факт, однак досвід тих, що побували на грані життя і смерті, а то й за нею, — також реальність, яку треба брати до уваги, хоча б намагаючись знайти пояснення непізнаному. Цим і займалися учасники ток-шоу «Я так думаю» («1+1»). З’ясувалося, що сприйняття смерті у тих, до кого вона підійшла надто близько, дуже індивідуальне, хоча є і безліч дивних збігів. Хтось переживав жах від відчуття пітьми, що засмоктує, яка й сприймалася як смерть; хтось бачив її зовсім не у вигляді старої зі страшною косою, а у вигляді спокою і волі, яких немає і не було на землі. Ті, що побували на межі світів, признавалися у звільненні від невіри, в тому, що життя і смерть сприймають тепер інакше, оскільки таке посвячення у святая святих змінює навіть найзакостеніліших матеріалістів. Хоча і смерть цілком матеріальна, якщо вона — також реальність, дана у відчуттях тим, хто до неї торкнувся. Їх складно переконати в тому, що пережите — всього лише «особливий стан свідомості», як пояснюють «пограничні видіння» досвідчені психіатри. Мозок вимагає пояснень — таких же «відчутних» і логічних, як сам; душевні переживання для нього — не аргумент, як і віра в присутність у тілі душі як такої. Але приємно, що вчені — учасники програми — все- таки розділяли поняття мозкової діяльності від свідомості, відмічаючи, що науці невідомо, що таке свідомість, і як зробити її предметом вивчення. Загалом, у питаннях вічних природнича наука поки що помічник слабкий. Інша річ — філософія і релігія, до численних течій яких інтерес зростає, особливо у людей молодих, що тільки почали усвідомлювати та ідентифікувати себе. Для категорії тих, хто шукає: безсмертя і вічність — поле боротьби віри та розуму, результатом якої може стати як саморуйнування, так і самовдосконалення. Хоча «рецепт» життя вічного було людству дано, і пояснювався він як диво всесвітньої любові, що воскрешає і перемагає смерть. Але любов — не як біохімічний процес, а як вищий прояв можливостей «ненаукової» душі, — знову-таки поки що «дослідженню не підлягає». А значить, суперечка про вічне, як і раніше, залишається вічною.
Розмова, що відбулася про тонкі матерії, була дуже доречною в переддень Великодньої неділі. А ось сам святковий ранок затьмарила несподівана поразка Володимира Кличка, який гідно бився чотири раунди з Леймоном Брюстером, встиг відправити суперника в нокдаун, а потім раптом, дуже вже раптом, відкрився, обм’як і... впав до ніг американця. Рефері зафіксував технічний нокаут, а наші серця обірвалися від жалю, розчарування і здивування. Як, чому, що трапилося? Наступні коментарі спортивних оглядачів були скупими та незрозумілими, нічого не зміг додати до них і брат переможеного. Чи зможе Кличко-молодший після такого болючого падіння «воскреснути», чи знайде в собі сили для відродження після несподіваного «розп’яття», — вболівальники з нетерпінням чекають реакції повергнутого улюбленця.
А в студії «Четвертої влади» обговорювали тему авторського телебачення в Україні, точніше, його відсутність. Дмитро Корчинський вважає, що авторське телебачення для телеканалів — питання іміджу, а не рейтингу. Дмитро Кисельов — що українське телебачення «стало жертвою аудиторії, яку саме і виховало: «постійно опускався стандарт, ставало все більше вульгарності», що призвело «до паралічу мислення», після чого розраховувати на якийсь рівень рефлексії в суспільстві не доводиться. З його висновку також випливає, що українцям авторські «програми, наповнені змістом», ніби й не потрібні, і що це пояснюється особливостями української культури. Так само безглузда, на його думку, й українська естрада — без пісень із соціальними та світоглядними темами. Ілля Ноябрьов вважає, що частково причиною того є гонка за комерційним успіхом на ТБ. Корчинский пояснює цей феномен «чистим імпресіонізмом» української культури взагалі, тим, що ми не цікаві самим собі, що розмова «про якісь конкретні речі» ніколи не була властивою нашій культурі — «так вже сталося». А хто, власне, з наших сучасників-телеведучих пробував «висловити себе» широкій телевізійній аудиторії? Де вони, взірці якісних авторських програм, глибоких, цікавих, без самоцільного самопропагування, щоб можна було зробити висновок: ні, тупому українському телеглядачевi це не потрібно і не цікаво? Або, за Ноябрьовим, річ у «творчому самообрізанні» та пасивності наших тележурналістів, які або не хочуть докладати зусиль, або їм просто нічого сказати. Обговорювався ще один аспект — наявності чи відсутності харизми у телеведучого. Притягальна енергетика — також щось наукою невизначене, зате чітко визначуване телеглядачами, які «голосують» або ігнорують ту чи іншу програму. Прикро, що харизматичних особистостей на нашому ТБ так мало.
Цілком соціальну і світоглядну тему вирішили дослідити два «харизматично протилежнi» ведучi «Подвійного доказу» — про подвійне громадянство. Виявляється, щоб жителю нашої країни отримати громадянство Росії, досить бути ветераном війни, контрактником чи навіть випускником російського вузу. Такою ліберальністю російського законодавства вже скористалося багато кримчан, намагаючись, наприклад, отримувати пенсію і там і тут. А чому б і не колекціонувати паспорти, якщо, за словами одного з учасників програми, майже десята частина наших парламентаріїв не відмовляє собі в цьому задоволенні, хоча, за ідеєю, отримавши паспорт іншої країни, наші співгромадяни повинні тут же позбавитися рідного. Тому не зовсім зрозуміло, до кого звернені були висновки про те, що подвійне громадянство — інструмент політичного тиску, форма експансії та можливість претендувати надалі на територію проживання «подвійних» громадян і стратегічна загроза національнiй безпецi нашої країни. Щоправда, дещо заспокоїло зізнання ведучих, що їхня «подвійність» на громадянство не поширюється...
