Злочин без покарання

Спостереження за поведінкою діячів з давно сформованою начебто демократичною репутацією в нинішній Росії наштовхує на вельми невтішні висновки. А знамениту тезу Винниченка «російська демократія закінчується на українському питанні» продовжує залишатися непорушною істиною, яка лише дедалі більш обростає новими доказами та ілюстраціями. У певному сенсі це можна навіть зрозуміти: століттями паразитувати на українській історії та культурі, ресурсах та людському потенціалі (не зізнаючись у цьому) і раптом, від усього відмовитися ... Незвично, дискомфортно, фантомні болі. І тут відмінності між «реєстровими» російськими демократами й знавіснілими шовіністами на кшталт Жириновського, Проханова, Кургіняна та інших, є скоріше кількісними, ніж якісними. У перших ті самі щодо України ідеї виражені в більш пристойній, окультуреній формі.

Щоправда, і з цим останнім часом стає гірше. Наприклад, московська «Новая газета» кадрового демократа Дмитра Муратова віднедавна вдарилася в оспівування агресії в Криму та його приєднання до Росії. Муратов вчиняє як типовий «Крымнаш», а його газета чомусь, підтримуючи агресію проти України, в Україні вільно поширюється.

Днями «НГ» опублікувала апологетичну статтю про якогось Мерцалова, який під час подій лютого-березня 2014 року в Криму активно брав участь у нападах на українські військові частини, надавав всю необхідну допомогу російським військам, а потім почав робити кар’єру в структурах влади пана Аксьонова. Колишній міліціонер кримського управління МВС України (чому наші органи настільки гнилі?), перебігши до нових господарів, очолив у Сімферополі відомство з боротьби з корупцією. Але виявилося, що в Росії (як, на жаль, і у нас) боротьба з корупцією — це особливий різновид корупції. Мерцалов отримав кілька ударів бейсбольною битою по черепу (звичайна форма з’ясування стосунків у нинішніх кримських начальників), став інвалідом, утратив зір. Пафос статті: путінський режим не цінує справжніх «героїв» «русской весны» в Криму, не віддає їм належне, не дякує їм як слід.

З ПРИВОДУ ОКУПАЦІЇ КРИМУ — ЗАПЕРЕЧЕНЬ НЕМАЄ

Тобто, пан Муратов піддає тут господаря Кремля сміливій та принциповій (в дусі сучасних росдемократів) критиці. Як у тому анекдоті про Сталіна: на спіритичний сеанс викликають дух генералісимуса лідери демократичної РФ і запитують, що їм робити, як керувати країною. Вождь і учитель відповідає: «Всіх інакомислячих розстріляти, а Кремль пофарбувати в зелений колір». Демократи цікавляться: «А чому в зелений?». Сталін: «Я так і знав, що за першим пунктом у нас розбіжностей не буде». Ось і у Дмитра Муратова з приводу окупації Криму питань і заперечень немає. Цікаво, чи підтримують у цьому свого редактора автори «Новой газеты» Юлія Латиніна, Ольга Мусафірова та інші?

Зрозуміло, Андрій Ілларіонов — представник іншого сегмента російської демократії і намагається займати справедливу позицію щодо України. Але й у нього є висловлювання, з якими важко погодитися. Наприклад, такі: «Ще рік тому українці чітко розділяли, що собою являє Кремль, а що — опозиція. Тепер у свідомості українців цей поділ стерто. Тепер вони кажуть, що не бачать жодної різниці». А як її бачити, дивлячись на того самого Муратова, Навального з його імперсько-шовіністичними поглядами, Ходорковського, який «не готовий» повернути Крим Україні? Адже вони відрізняються від Кремля тільки стилістикою, а не суттю. А ось ще «перл»: «Відповідальність громадянина за дії своєї держави — і обмежена і відносна, і існує тільки в демократичній політичній системі. В авторитарній, напівтоталітарній, тоталітарній політичній системах в умовах війни жодної відповідальності громадян за дії влади немає». А наївний німецький філософ Карл Ясперс міркував про німецьку провину ...

Ще: «Пред’являти вимоги до росіян, що живуть в умовах жорсткого авторитарного, напівтоталітарного режиму, за дії російської влади — це майже те ж саме, що пред’являяти претензії до північних корейців за режим сімейки Кімів». Тут Ілларіонов перекручує. Як відомо, в 1950-1953 рр. на Корейському півострові відбувалася війна. Жителі Південної Кореї зробили свій вибір на користь демократії і вільного суспільства й захищали його в союзі з Об’єднаними Націями, а жителі Північної Кореї підтримали корейських маріонеток сталінського СРСР і маоїстського Китаю. Тож сімейка Кімів з’явилася там не випадково і не без участі північнокорейців. Їм є, за що пред’явити претензії. Втім, вони вже покарані історією, проживаючи в країні тотального деспотизму. А на Півдні — суперсучасна цивілізація, ми користуємося її комп’ютерами, автомобілями, телефонами, гігантськими танкерами тощо.

А далі «Остапа понесло»: «За цією логікою євреї, які опинилися в Третьому рейху, несуть відповідальність за печі Аушвіца». Ну навіщо ж так? Євреї, що згоріли в нацистських печах, жодної відповідальності за них, природно, не несуть. А ось німецьке суспільство, яке допустило нацизм, що сприяло нацизму, несе. І німці після 1945 року відповідальність взяли. Вони виплачували гроші за жертв Голокосту Ізраїлю, хоча Ізраїль не вимагав. Та й які тут можуть бути компенсації, людське життя безцінне ...

Німці могли вчинити по-російськи, сказавши:, ми жили в тоталітарному суспільстві, в усьому винен Гітлер та нацисти, а ми ні до чого. До речі, й масове знищення євреїв нацистський режим здійснював за межами Німеччини, на окупованих територіях Польщі, СРСР й інших країн (щоб не напружувати психіку німецького народу, не занурювати його зайвий раз у моральні колізії). Тому німці могли виправдовуватися: ми не знали, ми нічого не бачили, від нас все приховували. Але вони взяли цей тягар, розуміючи, що йдеться про їхнє власне моральне одужання.

Вся денацифікація в Німеччині будувалася на визнанні провини німецького суспільства за злочини нацизму. Пан Ілларіонов (і чимало інших російських демократів) пропонує іншу філософію. Він розглядає російське суспільство винятково як жертву тоталітаризму, а не як його співучасника і поплічника. Але ж десятки мільйонів росіян активно, добровільно й натхненно співпрацюють із путінським режимом і чекають від нього подальших геополітичних «подвигів». За Ілларіоновим, російський народ ніколи, ні за що жодної відповідальності не несе. Він за визначенням святий і безгрішний. Він завжди ні до чого, що б не робила його держава та його влада. Чи не є народ, який ніколи, ні за що не відповідає, безвідповідальним народом і вже через це дуже небезпечним для людства?

РІЧ НЕ ТІЛЬКИ В ПУТІНІ

До речі, путінізм виник у Росії не раптом. Країна до нього йшла. І російська інтелігенція до нього йшла. Автор цих рядків у 90-ті роки ХХ ст. досить уважно моніторив російську демократичну пресу. Там було дуже багато недоброзичливості, а часто і прямої ворожості щодо Естонії, Латвії, Грузії, України. Зі сторінок газет і журналів лунали нескінченні стогони про загибель «великої держави» й змальовувалися мрії про відновлення імперії, ясна річ, демократичної і ліберальної. Рембрандтівськими фарбами зображувалися «моторошні» місцеві націоналісти, що «кривдять» росіян, які проживають у колишніх радянських республіках. Висміювалися зло і несправедливо будь-які спроби вчорашніх жертв русифікації відновити національні мови та культури. Росдемпреса була переповнена знущальними репліками із цього приводу. Не припинялися квиління із приводу «исконно русского Крыма», «исконно русской Одессы» та іншого. І це все задовго до Путіна та його економічного радника Ілларіонова.

Головний редактор газети «Бучанські новини» Сергій Куліда, який кілька років видавав журнал у Санкт-Петербурзі, згадує: «Все там було добре, і гроші платили, але виявилося, це все не те, що мені було потрібно. Щосуботи та щонеділі ми колективом виїжджали на відпочинок за місто. І як сядемо за стіл, почнемо розмову, так увесь час лунає «эти хохлы», «так «эти хохлы». 2003 року! Ще про жоден конфлікт між двома країнами не йшлося, а вже стільки ненависті щодо України було». Тож справа тут не тільки в Путіні, не тільки в Кремлі, як намагається нас переконати пан Ілларіонов, але й ще де в чому ...

Путіни приходять і йдуть, а російський шовінізм та імперська хіть залишаються. Залишається і легендарна безвідповідальність, під яку пан Ілларіонов намагається підвести політологічну й філософську базу. Коли ще в Росії видавався тижневик «Новое время» 1997 року публіцист Б.Туманов писав у статті «До світового співтовариства зі своїм кулеметом»: «Тезу про «державотворчу функцію» російського народу сьогодні прийнято практично всіма політичними течіями ... Але скажіть, заради бога, хіба не повинен нести «державотворчий народ» хоч якусь відповідальність перед самим собою за ту державу, яку він «творить»?

За Ілларіоновим, не повинен ...

Тут хочеться згадати слова російського філософа й православного священика Георгія Федотова: «Чому Росія — християнська Росія — забула про покаяння? Я кажу про покаяння національне, звичайно. Чи було коли-небудь християнське покоління, християнський народ, який перед обличчям історичних катастроф не вбачав у них караючої руки, не зводив би рахунки зі своїм сумлінням? .. А в православній Росії не знайшлося пророчого викривального голосу, який би показав нашу провину в нашій загибелі. Ця бездушність національної совісті сама по собі є найсильнішим симптомом хвороби».

Але якщо немає провини, на думку російських демократів, то й каятися нема в чому. І жалкувати нема про що. А значить, зло буде повторюватися знову й знову, як завжди повторюється злочин без покарання ...