ЗМI як смітник чуток і пліток
Навіщо потрібні журналісти і взагалі ЗМІ, якщо всі новини можна дізнатися в інтернеті і там само отримати все розмаїття думок? Самі журналісти зазвичай у відповідь на це неприємне запитання ображаються і починають пояснювати: мовляв, інтернет — це інформаційний смітник, і там ви не зможете відрізнити достовірну інформацію від брехні, а замість експертної думки вам обов’язково підсунуть маячню безграмотного шизофреніка. А в ЗМІ, навпаки, інформація проходить ретельну перевірку, навіть слово спеціальне є — фактчекінг, тобто перевірка фактів, а експертів у ЗМІ підбирають, виходячи виключно з їхньої високої професійної репутації.
Будучи журналістом, я раніше завжди саме так відповідав на подібні запитання. Останнім часом ситуація в російських ЗМІ робить цю відповідь украй непереконливою, а — точніше просто знущальною. Оскільки саме найбільш масові російські ЗМІ перетворились на концентровані смітники чуток і пліток. Щоправда, на відміну від інтернету, де ці плітки і чутки поширюються про всіх і про все, російські ЗМІ обрушують на голови своїм глядачам, слухачам і читачам гори брехні виключно про тих, кого Кремль на даний момент вважає своїми ворогами.
Чомусь особливо велику і з гидотним запахом порцію брехні й пліток ЗМІ припасли для росіян саме до 1 вересня, до всеросійського Дня знань.
Цього дня «Комсомольская правда» опублікувала статтю Уляни Скойбеди «Хроніка загибелі Німеччини», в якій як достовірні свідчення наводяться записки мешканки Мюнхена про той апокаліпсис, який настав у цій країні одразу після того, як вона приєдналася до санкцій проти Росії. Автора записок звуть Галина Іванова, вона з Казані, вийшла заміж за німця, потім, звісно, розлучилась, тепер ось живе із сином у квартирі, яку їй виділив муніципалітет, не працює, отримує, за її словами, стипендію в 1000 євро і пише, як тут усе жахливо і як вона постійно хоче виїхати.
Виявляється, ця хвалена Німеччина — абсолютно бідна країна. Тобто дуже багато убогих, особливо пенсіонерів. «Збирання порожніх пляшок допомагає багатьом пенсіонерам триматися на плаву. Для багатьох копирсання у сміттєвих урнах — єдиний, але принизливий спосіб вижити», — повідомляє Іванова з Казані. І продовжує: «У Росії живе міф про багату Німеччину, але це міф. Люди стоять у черзі по прострочені продукти, отримують їх за списками».
Предобра Уляна Скойбеда, відома любителька абажурів зі шкіри лібералів, звісно, не стала засмучувати своїх читачів даними про пенсії і зарплати в Німеччині. Інакше вони, ці читачі, вкрай засмутились би, дізнавшись, що середня пенсія в Німеччині в 4,2 разу вище, ніж у Росії (у Німеччині — 34612 в перерахунку на рублі, в Росії — 8250 рублів). І ще одну неприємну новину втаїла від своєї аудиторії предобра Скойбеда: ці нещасні німці, виявляється, живуть у середньому на 13 років довше, ніж росіяни — вони живуть у середньому 79 років (це зрозуміло, що всі ці роки страшенно мучаться), а росіяни радіють своєму чудовому життю лише 66 років.
Але найбільше цю Галину Іванову з Казані обурюють, звісно, арабські біженці. Це ж конкуренти! Причому недобросовісні. Ось вона, Галина Іванова з Казані, за те, що живе із сином у Німеччині і нічого не робить, отримує лише 1000 євро. А цим «абдуллам», які наїхали, одразу видають одноразову допомогу в 2800 євро, а потім ще й виплачують цілі 399 євро на місяць. Тобто її, цілу Галину Іванову з Казані, ці недобиті ганси цінують усього в 2,5 разу дорожче, ніж якогось «абдуллу»?!
Ні, терпіти цього Галина Іванова з Казані не збирається, не така вона людина. Так прямо й пише: «Шукаю, куди виїхати. Я російська людина, я не можу собі дозволити таких принижень».
Одне з головних джерел одкровень Галини Іванової з Казані — «форум російських дружин» в інтернеті (це, виявляється могутня сила в Німеччині — російські дружини). Саме звідти черпаються найважливіші відомості про життя Німеччини, які «Комсомолка» повідомляє своїм читачам. Ось, наприклад, знову-таки від Галини Іванової з Казані: «Була інформація, що платитимуть жінкам, які погодяться зустрічатися з африканцями. Дівчата, правда чи що?» Але цю радісну новину тут же затьмарює наступна звістка з того самого надійного джерела, яка обурила Галину Іванову з Казані до глибини душі. Виявляється, якийсь пастор запропонував надавати біженцям послуги повій. Ну, і хто він після цього?
Уляна Скойбеда та її чудова героїня з рідкісним прізвищем могли б бути лідерами з виробництва брехні і ненависті в День знань, але цього самого дня в «Известиях» було опубліковано статтю письменника Всеволода Непогодіна «Змін на краще не спостерігається», яка складає їм гідну конкуренцію. Тут справа навіть не лише в майстерності, не в тому, що Непогодін письменник, а Скойбеда журналіст, тобто за російською літературною традицією — недо-письменник. Ні, Скойбеда теж може, коли захоче, — он як про абажури з облич ліберальної національності написала, всіх лібералів і досі трусить. Ні, тут справа в іншому. Просто Скойбеда в «Комсомолці» писала капості і дурощі про Німеччину, а Непогодін в «Известиях» — про Україну. А оскільки градус ненависті до України в прокремлівських ЗМІ набагато вищий за градус ненависті до Німеччини, то Непогодін має право претендувати на лідерство в цій номінації.
Ненависть російського офіціозу вкрай нерівномірно розподіляється щодо різних регіонів України. І навіть щодо одного й того самого регіону ця величина — градус ненависті — непостійна. Був період, коли найвища концентрація ненависті була по відношенню до Західної України. Під постійним прицілом завжди був, звісно, Київ. Потім вогонь перемістився до Дніпропетровська. З кінця травня 2015 року найненависнішим регіоном України для російських пропагандистів стала Одеса. Що хорошого може бути в регіоні, яким тепер керує людина, що назвала президента Росії — Ліліпутіним?
Але письменник Всеволод Непогодін відрізняється від більшості українофобів тим, що предметом його неприязні є не українська влада, і навіть не персонально Саакашвілі, а українці як народ у цілому й особливо одесити як частина цього народу. «Місто перетворили на полігон із тестування ліберальних реформ, одесити стали піддослідними кроликами, на яких грузинські гастролери випробовують усі «принади» бездушної американської демократії. Треба визнати, що одесити заслужили на всі ці нещастя», — виносить вирок письменник Непогодін.
Виявляється, «в Одесі, на відміну від більшості регіонів Росії, геть відсутнє колективне мислення і безкорисливі турботи про інтереси суспільства. Одеса завжди була містом зухвалих індивідуалістів, де кожен думає про те, як набити свою кишеню». І далі письменник Непогодін створює узагальнений портрет своїх земляків: «У одеситів шлунок переважає над розумом, душею і серцем». Це він про місто Мечникова, Бабеля і Жванецького.
А ще, виявляється, одесити в роки війни поголовно були колабораціоністами і зрадниками, і тому їхньою улюбленою приказкою була: «За румунів було краще». Можливо, хтось з одеських істориків, які вивчають знаменитий Одеський опір у роки ВВВ, перш ніж дати мерзотнику по фізіономії, зводить його на екскурсію в каменоломні, де билися з фашистами партизани загонів В.О.Молодцова, О.Ф.Солдатенка та інші герої-одесити, завдяки подвигам яких Одеса стала одним із перших в СРСР містом-героєм.
Завершуючи свій «нарис одеських звичаїв», письменник Непогодін поспішає вбити останній цвях у труну ненависного йому міста з усіма його мешканцями: «Маятник ще обов’язково гойднеться в інший бік, і керувати Україною стануть ті, хто має намір дружити і тісно співпрацювати з Росією». І завершує вже просто надгробним словом: «Тому в Одеси немає перспектив».
Непогодін вважається учнем Лімонова, але якщо Лімонов, відомий своєю ненавистю до людей і взагалі до всього живого, все-таки був замолоду непоганим літератором і лише зараз перетворився на безглуздого і злісного старого, то Непогодін примудрився взяти від свого вчителя лише мізантропію, забувши прихопити дещицю таланту...
Що ж до надій Непогодіна на гойдання маятника, то всі ось ці непогодіни-скойбеди та інші «комсомольскіє ізвєстія» роблять усе, щоб до влади в Україні ще довго приходили люди, головним вектором політики яких буде: «Якомога далі від Росії і росіян». Поки що у них це непогано виходить.
