Звідки ця спадковість?

Біля пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи міста Красноярська зібралися з прапорами України й Росії святково одягнені, з нагородами на грудях учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Анатолій Кожевников, В’ячеслав Дудалєв, Володимир Михайлов, Ігор Головчонов, Володимир Щепанський, Олександр Лазунько та Володимир Шатигін. Їх семеро, а могло б бути набагато більше, якби не смерть та не тяжка інвалідність...

Після фотозйомки я запитав голову правління Красноярської крайової організації інвалідів «Союз «Чорнобиль» Володимира Михайлова, скільки жителів Красноярського краю було направлено на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які втрати за минулі роки? І почув у відповідь:

— Всього з нашого краю в Чорнобильську зону було направлено 2636 чоловік. З 1986 року вже пішли з життя 695 наших земляків, а 978 ліквідаторів-чорнобильців стали інвалідами. Середній вік тих, хто помер, — 46 років.

— Володимире Олексійовичу, як складалася ваша особиста чорнобильська епопея?

— У Чорнобильську зону я прибув із Красноярська як офіцер запасу 29-го полку хімічного захисту Сибірського військового округу 10 грудня 1986 року. Займався дезактивацією місцевості навколо 3-го і колишнього 4-го енергоблоків (зняття радіоактивного ґрунту і вирубка «рудого лісу»), а також дезактивацією 3-го енергоблока — шкребли стіни, здирали лінолеум із підлоги, відмивали дезактиваційними розчинами забруднені приміщення... Коли набрав 20,4 бер, був виведений із Чорнобильської зони. Додому, в Красноярськ, повернувся 12 квітня 1987 року...

— Як склалося ваше особисте життя після Чорнобиля?

— Коли почав хворіти, то лікарі після медкомісії сказали: «Ваша працездатність із роками буде не поліпшуватись, а тільки погіршуватися». Так і вийшло: спочатку дали третю, а згодом і другу групу інвалідності. Як і багато інших чорнобильців, я теж опинився за бортом активного життя. Але завдяки особистій боротьбі за життя та завдяки підтримці моєї дружини наша сім’я не розпалася. (Дочка Наталка народилася до Чорнобиля, а Світлана — після аварії, у 1992 році, нині навчається в університеті.) Оскільки в мене був великий досвід організаційної роботи з людьми, то мене чорнобильці Красноярського краю обрали головою нашої громадської організації. І вже 10 років головна мета моєї роботи — захист прав та інтересів як ліквідаторів-чорнобильців, так і членів їхніх сімей...

— Цікаво, як ви, Володимире Олексійовичу, оцінюєте той чорнобильський період у своєму особистому житті?

— Потрапивши в Чорнобильську зону, я опинився ніби на війні: ввечері сидимо й підраховуємо «живих» і «вбитих», тобто хто і яку отримав дозу радіації, кого завтра можна випускати в атаку, а кого вже треба відправляти в тил. Впливала не тільки радіація, а й нервове напруження внаслідок незвичайної обстановки. Війна, коли не бачиш і не відчуваєш противника, — дуже дивна війна.

А яке ставлення до нас після Чорнобиля? Скільки разів ми чули від чиновників усіх рівнів, рангів і мастей одну класичну фразу: «Ми вас у Чорнобиль не посилали!» Що на це відповісти? Обов’язок, совість, честь! Якщо це обов’язок, совість і честь, то чому ж ти став непотрібним державі, віддавши за неї своє здоров’я?! Були й такі, які гигикали й казали: «А я «відкосив» від Чорнобиля, а ти, дурень, туди поїхав». Кожний негідник завжди і всюди знаходить моральне виправдання своїй аморальній нікчемності. Але комусь треба ж було очищати землю від тієї радіоактивної зарази. Комусь же треба було захистити немовлят і молодих матерів. Скажіть мені, яка була б ціна чоловікам, якби всі вони хіхікали й казали своїм дружинам і дітям: «А ми від Чорнобиля «відкосили»!» Чорнобильська епопея — це хоч і драматична, але невід’ємна частина мого життя, яка розділила його на два біло-чорних періоди — «до» і «після» Чорнобиля...

Я зробив і пережив у Чорнобильській зоні те, що мені було суджено моєю долею. І не жалкую...