Зворотний бік публічності
Руслана ПИСАНКА, ведуча програми «Погода», телеканал «Інтер»:
— Мені не дуже пощастило з шанувальниками. Принаймні, з тими, які проявляють свої почуття оригінальним чином. В основному їхня «увага» має такий вигляд: або дзвонять, або пишуть, або чекають мене біля роботи, розповідаючи про своє «велике почуття» до мене і вимагаючи такого ж у відповідь. Як на мене, багато розуму для цього не треба. Вони просто не знають одного великого секрету: мою увагу може привернути тільки чоловік, здатний на оригінальний, непередбачуваний вчинок.
Я — людина ділова, надто зайнята, у мене мало часу для того, щоб вислуховувати банальні слова про кохання — просто не реагую на них. Хоч розумію, що люди, які звертаються з ними до мене, дуже довго «збиралися з духом»... Так ось, щоб не образити шанувальників своєю байдужістю, хочу дати їм маленьку пораду: здійснюйте неординарні вчинки. Безумовно, не йдеться про те, щоб стрибнути сторч головою з моста Патона чи забратися на верхівку монумента Батьківщини-матері та стрибнути звідти з парашутом. Тому що можна запросто розбитися, і, звичайно, такий шанувальник навряд чи обрадує мене.
Можна заінтригувати по-іншому. Скажiмо, один загадковий шанувальник телефонує мені на кожне свято і, ніколи не представляючись, поздоровляє. Але я завжди впізнаю його теплий оксамитовий голос. Звичайно ж, хотілося б дізнатися, хто він, можливо, навіть познайомитися, але... І я навіть вдячна йому за його мудрість: розуміє, що безпосереднє спілкування може внести елемент повсякденності в наші з ним романтичні «стосунки». Були і такі, хто яскравою «блискавкою» спалахував у моєму житті: з’являлися раптом із шикарними букетами квітів — нічого не нав’язуючи і нічого не вимагаючи. Це запам’ятовується.
Загалом, як виявилося, є у мене Шанувальники!
Юрій МАКАРОВ, («1+1»):
— Я не знаю, які у мене шанувальники, відповідно, у мене немає свідчень про ці почуття і, відповідно, немає реакції. Якщо говорити про людей, яким цікаві мої проекти, то я, опустивши погляд, скромно погоджуюся з їхньою думкою, а в душі тріумфую. Так, іноді у мене беруть автографи, іноді дзвонять і просять показувати побільше мексиканських серіалів, гадаючи, що я всесильний, хоча насправді це не так. Я думаю, що шанувальники можуть бути в Алли Пугачової, Мерайї Кері та Брітні Спірс — я все-таки трохи іншого формату.
Оксана СОКОЛОВА, ведуча інформаційної програми «Факти» (ICTV):
— Глядацька любов буває різною, тому і до різних її проявів у мене різне ставлення. Коли після пильних вдивлянь до мене підходять на вулиці зi словами «десь я вас бачив» або чимось подібним, то, як правило, відповідь у мене одна: «Пробачте, але ви помилилися, ми не знайомі».
Проте дуже приємно після повернення з відрядження чути від своїх колег, що на канал дзвонили глядачі і турбувалися: «Чому сьогодні Соколова не вийшла в ефір, що трапилося?» Саме така глядацька любов додає сили після всіх ранніх підйомів, ранкових ефірів і відряджень.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, («1+1»):
— В основному, побачивши в магазині, на ринку чи на вулиці, хтось обов’язково гучним шепотом повідомляє: «Смарі- смарі — Герасим’юк!» Або: «О, «Без табу» пішло!», або «Герасим’ючка!» Реагую втечею з місця події, тому що відразу відчуваю себе людиною, яка не має права так публічно купувати цю нещасну моркву. Можу сісти в таксі вночі, прикривши обличчя коміром, а водій через п’ять хвилин починає неспішну розмову, неначе ми вже давно з ним про це говорили: «Так ось, ця жінка з вашої останньої передачі...» Або, коли називаю адресу: «А навіщо Ви мені це говорите — я що, сам не знаю, куди Вас везти?» Або можуть принести та передати через охорону велику вазу квітів — невідомо за що. ДАІ завжди прощає порушення правил, а один майор міліції передав через свою дружину: «Скажи Олі, раптом що, то я вже пообідав і виїжджаю з пістолетом».
Найзворушливіше — діти- сироти з Тернополя прислали вишиту хрестиком ікону Божої матері до Різдва. А днями охоронець заніс пакет без записки і зайвих пояснень — просили передати книжку, називається «Суниця лісова», з підписом автора. Там — рецепти лікування різних хвороб. Як на мене, це дуже люб’язно. Сподіваюся, я не схожа на людину на грані важкого захворювання. Хоч одного разу, на провінційному базарі, зрозумівши, що вже не вдасться уникнути розмови, зупинилася — точніше, мене за рукав зупинила продавщиця капусти та залементувала на весь базар: «Так оце стійте, шо я Вам скажу, Оля! Ви мене не знаєте, а я оце дивлюся і хочу сказати — Слава Господові! Харашо виглядаєш. То вони, сволоти, так показують, шо я думала вже Бозна шо. Слава Богу, оце я пересвідчилася. Дивіться, люди!»
Я поклялася в ту хвилину, що тричі на тиждень ходитиму в тренажерний зал, не пропущу більше запис до косметолога, бігатиму щоранку. І більше не піду на базар. Хоч це ж люди по- доброму!
Ось прийшов лист: «Ми часто збираємося по-сусідськи в одній хаті, колядуємо і дивимося Вашу передачу. І пла-ачемо! Спасибі Вам від усієї душі».
Такі листи трохи втішають після чергового «ненавиджу цю Герасим’юк з її удаваним співчуттям в очах». Бувають і «непристойні» пропозиції по телефону. Засмучуюся. Ненавиджу мужланство.
В основному приймаю на вулиці запевнення в любові. І дуже тепло від цього буває, коли лежиш вдома, хворієш і втішаєш себе: «Не плач, адже хтось тебе любить».
А взагалі, навіть найнеприємніші та найнезручніші ситуації сприймаю нормально, тому що це — зворотний бік публічної професії. Це означає, що тебе бачать і знають на ім’я, і кажу собі: «Сара, ти ж сама цього хотіла!»
