Міжнародне право як інструмент захисту

У роботі форуму, присвяченого темі «США – Україна: нові підходи в політиці, стратегії та уроки минулого», традиційно брали участь конгресмени, судді, науковці, адвокати, колишні та діючі співробітники Ради національної безпеки та Державного департаменту США.

Доповідачі наголошували, що наразі існує глобальний конфлікт між країнами з автократичними режимами та західної, демократичної цивілізації. При цьому автократичні режими використовують різноманітні методи для нанесення шкоди та поширення хаосу, включаючи окупацію території, пряму військову агресію, терористичні операції спеціальних підрозділів розвідувальних служб на територіях іноземних держав, кібератаки, енергетичний шантаж, використання «чорних» грошей для підкупу чиновників, скупки засобів масової інформації, фінансування кримінальних структур, товариств спортивних уболівальників, фейкових громадських організацій.

У цьому контексті було наголошено на важливості своєчасного визнання, визначення проблем і скоординованих дій щодо їх усунення.

Особливими інструментами гібридної війни є дії агресора з дискредитації об'єкта агресії (поширення у світових засобах масової інформації фальшивих новин про порушення прав людини та діяльності націоналістичних організацій на території держав, стосовно яких відбувається агресія).

Для створення альтернативної політичної та правової реальності широко використовуються демократичні інститути («референдум» у Криму) і правові концепції (право нації на самовизначення). Створюються «правові» теорії (про «природне право» на захист російськомовного населення). Міжнародне право використовується для легітимації агресії, злочинів і виправдання порушень міжнародного права: «зробимо кримінальну діяльність легітимною».

Політичні домовленості, що не відповідають національним інтересам і нав'язуються іноземними державами, також легітимізуються за допомогою міжнародних угод, які безпосередньо впливають на безпеку, змінюють баланс сил і доступ до ресурсів.

Кілька прикладів.

Угода від 28 травня 1997 р. про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, на підставі якої в обмін на погашення боргів за газ (що завжди був «королівським» бізнесом в Україні) Україна передала Росії не лише частину свого флоту, але і частину критичної інфраструктури й озброєнь. У результаті співвідношення флоту між Україною і Росією з пропорції «50 % на 50 %» змінилося, не на користь України, на «18,3 % на 81,7 %».

Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки від 24 грудня 2003-го року з самого початку не відповідав національним інтересам України. З урахуванням того, що в України протяжність берегової лінії в Азовському морі значно більше, ніж у Російської Федерації, відповідно до Конвенції ООН про морське право 1982 р., яку ратифікували як Росія, так і Україна, без згаданого договору, за Україною закріплювалася значно більша частина акваторії та континентального шельфу Азовського моря. Такий правовий режим закріплював за Україною більшу частину моря для вилову риби та континентального шельфу для видобутку корисних копалин, не кажучи вже про закріплення 12-мильної зони територіальних вод, що безпосередньо пов'язано з безпекою.

Росія впродовж багатьох років наполягала на будівництві Керченського моста для встановлення зв'язку Криму з материковою Росією. Зобов'язання у фінансуванні частини його будівництва за рахунок бюджету України, яке взяв на себе уряд Януковича, зафіксувавши його в протоколі засідання російсько-української міждержавної комісії в грудні 2013 р., не вимагає жодних коментарів, як і Харківські угоди.

Причини прийняття документів, що не відповідають національним інтересам, прості. Прибуток, який отримується від бізнесу та корупційних схем за участю представників іноземної держави, розрахунок на його підтримку, в різноманітних формах, для утримання влади.

Правова оцінка підписання подібних угод і директив необхідна для підвищення рівня розуміння політичної відповідальності й недопущення таких ситуацій у майбутньому.

У своєму виступі автор зазначив, що наявність добре обґрунтованої, консолідованої правової позиції надає широкий арсенал юридичних засобів і методів протидії російській агресії та проведення ефективної зовнішньої політики з використанням широкої міжнародної підтримки.

Така позиція має бути основою для формування зовнішньополітичних ініціатив, визначення обсягу та видів відповідальності держави-агресора, застосування санкцій і засобів правового захисту.

Правова позиція, що її прийнято на законодавчому рівні, повинна формувати основи державної політики, яка дозволяє консолідувати суспільство та ресурси для відображення російської агресії.

Відсутність такої позиції призводить до стану речей, несумісних за своєю природою, таких як:

- щоденна загибель (убивство) армією РФ на нашій території бійців Збройних Сил України, що захищають Батьківщину, а також, за різними підрахунками, більше 1-2 млн наших громадян, які перебувають на заробітках на території держави-агресора, збройні сили якої фізично системно знищують їх братів і сестер;

- реалізація Російською Федерацією системних заходів у економічній, політичній, гуманітарній і воєнній сферах, спрямованих на знищення Української нації та державності, зростання обсягів зовнішньої торгівлі між Україною і Росією.

Такий стан, крім іншого, впливає на наші можливості бути вимогливими до інших країн, які виконують дії, що не відповідають ані цивілізованим стандартам міжнародних відносин, ані розсудливій логіці.

Як можна здійснювати спільний політико-комерційний проект «Північний потік – 2» з державою, яка вчинила акт збройної агресії щодо України, окупувала частину території та продовжує вести воєнні дії на території європейської держави, порушила Статут ООН, основоположні принципи та норми міжнародного права, основи післявоєнного устрою кордонів у Європі, основи режиму нерозповсюдження ядерної зброї?

Професійне використання міжнародного права зовнішньополітичним відомством України повинно не лише постійно тримати російську агресію на порядку денному міжнародних організацій, двосторонніх і багатосторонніх переговорів, світових засобів масової інформації, але й мати практичні наслідки для держави-агресора.

Цілком очевидною є необхідність денонсації Договору між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки від 24 грудня 2003-го року, використання механізмів, що надаються участю України в Конвенції Монтре про статус Чорноморських проток 1936 р., виключення Російської Федерації з Дунайської Комісії, яка, відповідно до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї від 1948 р., може складатися лише з «представників придунайських країн», припинення та призупинення дії низки договорів із Російською Федерацією на підставі ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. – припинення договору або призупинення його дії внаслідок його порушення, формування правозастосовної практики, необхідної для тлумачення міжнародних угод, включаючи Будапештський меморандум, і багатьох інших кроків.

Автор також наголосив на важливості скоординованих дій і практичних кроків союзників, які виходять за межі висловлення стурбованості. «Наприклад, вироблення спільних заходів щодо попередження можливості перекриття Керченського каналу та блокування українських портів».

Необхідними умовами ефективного використання міжнародного права є політична воля, наполегливість і професіоналізм.