Нелюбов. Рівень чорного

Кожна кінематографічна держава визначилася зі своїм претендентом на «Оскара». І представлений фільм характеризує не просто рівень кінопрофесіоналізму в країні, а й певний тип рефлексії, уявлення про самих себе. Відтак не дивно, що деякі українські журналісти щиро дивувались вибору «Рівня чорного» — бо ж були й інші варіанти, патріотичніші. Так само і в Росії — вибір «Нелюбові» далеко не всім видався адекватним...

ПО ВЕРТИКАЛІ

«Рівень чорного» Валентина Васяновича — рідкісний випадок послідовної естетичної позиції автора. Саме автора, бо ж і драматургія, і режисура, і операторство, навіть монтаж — тут в одних руках. Васянович — блискучий оператор, він довів це на фільмі «Плем’я» Мирослава Слабошпицького: холодне, графічно чітке зображення, у глибині якого вирують невидимі світу пристрасті...

У новій роботі цей принцип фіксації пластики визначає все і вся, й сама назва стрічки більш ніж промовиста. «Рівень чорного» — це налаштування камери, технологічна функція. Зображення можна зробити контрастним, з мінімумом напівтонів, а можна, піднявшись на відповідній шкалі, екранне середовище усереднити, зробити монотонно-сірим. Титульна назва фільму наводить глядача на такий собі філософський парадокс: коли вибілюєш, робиш зображення максимально прозорим (тобто — оптимістично-пафоснішим), воно втрачає глибину й виразність, стає пісним і нудним, життя загалом починає виглядати сірим та нецікавим.

Фільм Васяновича — якраз про це. Герой стрічки — фотограф, котрий спеціалізується на святковій стороні життя: весілля, бучні заходи, просто красиві кадри з гарними молодими жінками — вони ж моделі, і так само красивими декораціями та реквізитом. Але картинка буття з пониженим «рівнем чорного» катастрофічно позначається на картинці життя самого героя — тут чорноти і прісноти набагато більше. Скажімо, в автомобілі фотограф кохається зі своєю постійною на той момент партнеркою (пізніше вона залишить його). Саме кохається, а не любить (лексикон цей не випадково з’явився в сучасному мовленні), механічне задоволення певної фізіологічної потреби, не більше того...

Картину знято в загалом архаїчній стилістиці, яка нині повертається у вигляді чогось новаторського. Камера Васяновича працює, немов у піонерів кіно братів Люм’єрів: кожен епізод знято з однієї й тієї ж статичної точки. Новий епізод починається тоді, коли з’являється нова точка опори камери. Тобто фільм складається з планів-епізодів, до краю мінімалізована естетика, яка нібито не потребує якихось авторських надзусиль. Однак тут маємо ось що: зустрічних зусиль очікують від глядачів, бо ж тут нічого не розжовується і не деталізується.

«Рівень чорного» взагалі балансує на межі ігрового та неігрового фільму. Роль фотографа виконує справжній фотограф Костянтин Мохнач. А роль його батька — його справжній батько, Владислав Мохнач. Чи не єдина професійна акторка у стрічці — Катерина Молчанова. Себто камера спостерігає за життям реальних людей, спостерігає уважно, сказати б, некліпно, не одвертаючись, не регулюючи спеціально «рівня чорного» чи білого...

Та чи така вже «непатріотична» ця стрічка, як видалося декому? Фільмовий простір організований по вертикалі — Костянтин не тупо й самозречено спостерігає за життям-буттям, а прагне вибратись із нього. Логіка оповіді і логіка пластики проста й мудра: що менше стає емоційних зв’язків у родинно-побутовому, інтимно прогрітому вимірі (помирає батько, доводиться попрощатися з котом) — то сильнішим стає прагнення вибратись куди-небудь за горизонт... Фотограф постійно тренує своє тіло до альпіністських звитяг, а у фіналі вибирається по вертикальній стіні і зникає з кадру. Залишаючи нас, глядачів, сам на сам зі своїми проблемами.

До речі, фільм знято без державної допомоги, його бюджет склав 10 тисяч доларів. Порівняйте з багатомільйонними бюджетами інших українських стрічок. Але на «Оскара» вони чомусь не дотягують — не лише в грошах справа, так виходить.

ПО ГОРИЗОНТАЛІ

Росія висунула на «Оскара» вже знаменитий фільм «Нелюбов» Андрія Звягінцева. Цей режисер нині чи не найавторитетніший у кінематографічному світі. У Росії на нього «нерівно дишуть» — «непатріотичний» у такій патріотичній нині країні. Попередня стрічка режисера, «Левіафан», взагалі показала державу як монстра, що пожирає своїх дітей, громадян «великої Росії». Нова картина Звягінцева зосереджена на побутовому, родинному рівні, проте за цим проступає куди універсальніший оцінно-світоглядний вимір.

Фільм починається у спокійному, майже медитативному темпоритмі. Міський пейзаж, 12-річний Льоша повертається зі школи додому. Пізня осінь, природа ніби починає впадати в летаргічний сон, примерзаюча, але ще жива вода... Чомусь пригадалися тривожні пейзажі «Іванового дитинства» Андрія Тарковського — тільки там війна і душа дитини, тією війною пропаленою наскрізь. Пригадалися невипадково: логіка наступних подій виявляється на користь цієї версії — у певному сенсі картину можна назвати «Льошине дитинство», яке так само пропалено ненавистю і психологічною пусткою, в якій нічим та нізачим дихати, просто жити. Так само й тут у фіналі ми дізнаємось про загибель хлопчика, чия душа не знайшла тут собі місця...

А загалом це історія подружжя — Бориса (Олексій Розін) та Жені (Мар’яна Співак), які перебувають у стані переходу в інші сімейні стани і яким не до сина, того самого Льоші. Ба навіть збираються віддати останнього в інтернат, бо ж непотрібен, бо ж зайвий. Дитя й зникає від цієї маячні... Заходяться шукати. Виявляється, ні у батьків, ні навіть у державної поліції жодних пошукових ресурсів немає. Немає, і все тут. Єдиний вихід — звернутися до волонтерської пошукової організації, яка з дивовижним ентузіазмом і професіоналізмом влаштовує пошук Льоші. Тема, яка українцям добре знайома — коли ялова держава, коли професіоналізм чиновників локалізований головним чином на «роздержавленні» бюджетних коштів, тоді лише громада може порятувати. Доводиться сподіватись лише на неї...

Однак фінал стрічки жодної надії не обіцяє. По телевізору Кисельов істерично кричить про те, що Україна розпадається. Борис, уже з новим маленьким сином, демонструє те саме гидливе неприйняття дитини. Україна «руйнується», а сама Росія? Вочевидь, вона хвора, хвора ізсередини, бо ж зовні нібито повний порядок. Такий діагноз.

Женя так само з новим своїм чоловіком — у ситості й багатстві. Тільки... Тільки виходить вона на повітря, стає на бігову стрічку, вмикає її і починає бігти — на місці. І вже з іншої точки ми бачимо напис на її вдягачці: Russia. Дещо прямолінійний, але надвиразний символ — це Росія біжить отак, не в змозі зрушити з місця. Отак «непатріотично». Зате правдиво.

А ДАЛІ ЩО?

Наступний свій фільм Валентин Васянович збирається зняти на матеріалі східної України. «Атлантида» — це робоча назва. Про місто, в якому ліквідують завод, що давав йому життя. Тепер те життя закінчується. Катастрофа? Рік дії майбутньої картини — 2025-й. Прогноз на майбутнє. Чого там буде більше — горизонталі чи вертикалі?

Про плани Андрія Звягінцева та його постійного продюсера Олександра Роднянського наразі нічого невідомо. Одне лиш — високоталановитий режисер, чий погляд на світ, сподіваємось, впливатиме не тільки на самовідчуття його фанатів, а й на саму Росію.