Поліські родичі Змія Горинича

Існує давнє повір’я, що в день свята Воздвиження Чесного Хреста (у народі цей празник 27 вересня називають також Здвиження, Чесний Хрест) змії збираються разом, щоб погрітися, полизати на прощання гадючий камінь і заховатися на зимову сплячку. І в цей день боронь Боже ходити в ліс, бо можеш потрапити на зміїне зборисько, і невідомо, як воно до тебе поставляться — скоріш за все, не дуже привітно.

А ще на Поліссі переконані, що Змій Горинич мешкав саме на берегах Горині. Тому всі змії та вужі нашого краю — його нащадки, яких потрібно шанувати. І хоч у більшості українських народних творів змій описують злими і жорстокими, проте є й такі, в яких вони — мудрі та справедливі, ба навіть допомагають людям. Про змій та вужів у поліщуків, які живуть на болотах і в лісах, особливо багато переказів і легенд: слухати не переслухати. Здебільшого вони наділені позитивною семантикою. Проте це не заважало людям нещадно знищувати плазунів. Хоча ж, мабуть, знали, що жоден вуж чи гадюка не нападає без причини — зазвичай кусають, коли захищаються.

ПІДКОЛОДНІ ЗМІЇ ТА ЦАРЕВИЧІ-ВУЖІ

У нашому поліському краї цих тварин поділяють на два види: «гаддя чорне» і «гаддя червоне». Це гадюка звичайна, вужі звичайний і водяний, мідянка та лісовий полоз, — розповідає біолог Анатолій ВЛАСКІН. — Отруйною серед них є лише гадюка. Але й її укуси далеко не завжди смертельні. Хоча тому, хто постраждав, треба поспівчувати — насамперед через стрес, який він пережив від того, що побачив її, та алергії на отруту. Між іншим, всупереч поширеній думці, змії першими, так би мовити, з доброго дива не нападають. Вони реагують, коли людина їх потривожить — приміром, наступить чи зачепить палкою. Тож треба бути дуже уважними на лісових прогулянках чи в походах і дивитися, куди йдеш і на що ступаєш.

Гадюки — це невеликі змії, зазвичай їхня довжина варіює в межах 30—50 сантиметрів, — каже Анатолій Власкін. — Особливою їхньою ознакою є три великих і ряд дрібних щитків спереду від умовної лінії, яка з’єднує передні краї очей. Передня частина голови заокруглена. Забарвлення гадюк надзвичайно мінливе — від світло-сірого і блакитного до мідно-червоного та чорного з темним ромбічним малюнком на спині. Активні гадюки довго — аж до жовтня, влітку ведуть нічний спосіб життя, навесні й восени — переважно денний.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Природолюби розповідають, що бачили в Соколиних горах, що на Рівненщині, й степову гадюку, занесену до Червоної книги. «Степова гадюка, як і лісовий полоз, в області не зафіксовані, хоч загалом на Поліссі, напевно, трапляються, — коментує Ростислав ЖУРАВЧАК, заступник директора з наукової роботи Рівненського природного заповідника. — Степова гадюка водиться переважно у вкритих чагарником степових балках, ярах, заплавах річок, лісосмугах».

На Західному ж Поліссі й на Рівненщині, зокрема, поширені гадюка звичайна, вуж звичайний та мідянка. Місцеві люди часто за мідянку (яку рідше бачать, а відтак — про неї складають найбезглуздіші байки, ледве що вона не найотруйніша) сприймають веретільницю. Та хоч і мідного кольору, але є безногою ящіркою — лазить доволі повільно, часто не може сама вибратися з колії на ґрунтовій дорозі, від чого й страждає. Загалом всі змії від людей жорстоко потерпають.

І справді, про випадки, коли, трапляється, люди постраждають від зустрічі зі змією, повідомляють усі ЗМІ, а чи часто пишуть про те, як люди вороже ставляться до змій чи вужів? Як убивають їх лише за те, що трапилися їм навіть не на їхньому дворі, а на лісовій дорозі? Я вже не кажу про тих, хто потрапляє у людський двір, город чи клуню.

Живляться усі гадюки дрібними гризунами і птахами, а самі є об’єктом полювання для лелек, хижих птахів та ссавців. Тож виконуючи функцію зв’язкової ланки в екосистемах, де живемо й ми, бодай цим заслуговують на наше дбайливе ставлення.

МІДЯНКИ ТА ЛІСОВІ ПОЛОЗИ УЖЕ ПОТРАПИЛИ ДО ЧЕРВОНОЇ КНИГИ

Саму ж мідянку з родини вужевих люди часто плутають з гадюкою. Це, певно, і стало основною причиною знищення мідянок. У народі її ще називають падалкою (через те, що часто падає з дерева) або сливовицею — через сизуватий восковий наліт. Люди даремно гадають, що мідянка тільки й чатує на дереві, щоб звалитися якомусь нещасному на голову і вкусити. Навпаки, вона, налякана присутністю людей, намагається швидше втекти і заховатися, але, не втримавшись на гілці, падає вниз, трапляється, й на людину. Тож замість того щоб лякати дітей падалкою, розкажіть про неї і про те, що вбивати її не можна, краще взагалі не зачіпати. Головним ворогом мідянки у більшості місць її перебування екологи визнають таки людину. До речі, варто пам’ятати, що вбивство мідянки є не тільки безглуздою справою, а й адміністративним правопорушенням, оскільки вона занесена до Червоної книги України.

Лісового полоза — одну з найбільших змій Європи — називають ще ескулаповою змією, це він обвиває посох античного бога медицини Ескулапа. Неотруйний лісовий полоз обирає собі для житла, трапляється, не лише лісисту місцевість, а й занедбані, зруйновані будівлі. Живиться він переважно гризунами, чим теж допомагає людям. А от люди протягом тривалого часу ставляться до нього так, що полоз потрапив до Червоної книги.

«На Поліссі є й два види вужів — звичайний і водяний. Водяний, до речі, мало чим відрізняється від звичайного, який теж добре плаває, — хіба що лускою на голові та відсутністю жовтих «вушок», — каже Ростислав Журавчак. — Водяний вуж більше схожий на сіру мідянку. Звичайний вуж має значно світліше забарвлення, аніж гадюка, — свiтло-оливкове. Голова у нього темніша, а між тулубом i головою чіткі світлі чи оранжеві плями, так звані вушка, що умовно відокремлюють голову вужа від тулуба. Обидва види вужів не є небезпечними, проте чомусь мають недобру славу у людей.

Отож, читаючи дітям казки про зміїв та вужів, не забудьте розповісти їм про земних родичів казкових істот і пояснити, що остерігатися плазунів треба, а от знищувати — безглуздо і жорстоко. Гадюки й вужі — така ж природа, невід’ємною часткою якої є й люди. І від кожного з нас залежить, яким буде наше довкілля.