Борис ОЛІЙНИК: «З українцями не можна довго жартувати»

Високі слова про демократію та права людини були на останніх президентських виборах не більше ніж товаром на продаж, переконаний народний депутат України, поет і громадський діяч Борис Олійник — єдиний позафракційний комуніст у Верховній Раді. Саме цим, вважає він, і пояснюється той факт, що нова влада поки не виправдовує покладених на неї сподівань. І хоча співрозмовник «Дня» не поспішає давати новим можновладцям остаточних оцінок, відсутність результатів розслідування резонансних справ, зокрема — вбивства Георгія Гонгадзе, а також кричуща некомпетентність значної кількості новопризначених чиновників є, на його думку, доволі серйозними сигналами. Втім, навіть за найгіршого сценарію розвитку подій Борис Ілліч не схильний драматизувати ситуацію: «Переживали гірше, переживемо й це...»

— Нову владу в Україні все частіше звинувачують у невиконанні передвиборних обіцянок, зокрема — стосовно дотримання прав людини. Так, з боку тих, хто програв вибори, лунають заяви про міліцейський терор, щоб «поставити на місце» правоохоронні органи, парламенту доводиться приймати окремі постанови. Що відбувається?

— А яка сила йшла на вибори не під гаслами про демократію, верховенство права тощо? Всі камуфлюють свою стратегічну мету загальнолюдськими цінностями, особливо такими, як братерство, рівність та свобода. Гасла французької революції — також товар на продаж. А що насправді діється, ми скоро побачимо. Ще не минуло й півроку, відтак я хотів би зробити паузу та подивитися. Сподіваюся, багато хто з тих, що прийшли в крісла прямо з Майдану, через півроку-рік складуть свої повноваження. Принаймні, їм доведеться це зробити, якщо вони бажатимуть залишитися чесними перед суспільством та собою. Якщо ж ні, Президент має сам їх попросити, сказавши: от вам будь-які подяки та нагороди, але керувати державним процесом мають компетентні люди.

— Думаєте, справа лише в компетенції?

— Про інше я поки говорити не хочу.

— Кажуть, в результаті революції народ став інший. А влада?

— По-перше, я б не сказав, що народ став інший. Це наші златоусти розказують, що на Майдані ледве чи не народився народ. Український народ народом завжди був, є і буде. Однак ми повинні «подякувати» старому режимові, який настільки перейшов межу, що примусив українців, які зазвичай вельми терплячі, вийти на Майдан та сказати: «Досить!». А от стосовно того, що профіль народу окреслився на Майдані — то це правда. А так — дай Боже іншим народам мати подібну історію, трагічну та героїчну водночас. І я не мав сумніву, що до цього дійде, бо все ж таки у нас живе козацький заміс. З нами не можна жартувати довго, треба знати міру. І це слід запам’ятати й нинішній владі, і грядущим можновладцям, і деяким представникам так званого «міжнародного уряду».

— Нова влада чимось принципово відрізняється від попередньої?

— У якійсь мірі так. Принаймні, тією доброю наївністю, яка межує з романтизмом, коли вона йде з відкритим заборолом, викликаючи через пресу на допит. Це саме по собі по-новому та цікаво. Але чи є це в межах встановлених законом порядків — питання.

Якщо хтось думає, що нинішні переможці створили Майдан для інших, вони глибоко помиляються. Майдан постав і для нинішніх, і для грядущих. Тепер він їх буде контролювати. Тож нехай не тішать себе надією і не повторюють помилок минулої влади. В чому помилки? От, скажімо, вирішили вісімнадцять тисяч чиновників поміняти. Чому ж не всіх? Нехай тих, хто прокрався, хто фальсифікував вибори, поміняють. А як бути з тими, хто нормально працював? Навіщо цих звільняти — щоб замінити компетентного на некомпетентного? Тепер серед новопризначених людей з’являються особи з судимостями тощо. Не можна скинути все з корабля сучасності за борт і почати жити за своїми законами, як дехто прагне цього.

— Чим загрожує розчарування новою владою?

— Нічим не загрожує, ми пережили й гірше. Якби ми мали краще в минулому, щоб нинішнє відтінялося від нього, — можливо в дечому й розчарувалися б.

— Однак дії нової влади примусили першого президента України Леоніда Кравчука чи не засумніватися в правильності власного кроку по підписанню Біловезьких угод, завдяки яким Україна фактично здобула Незалежність...

— У той час нароблявся механізм цивілізованого розлучення. Я був у наглядовій раді, куди приходили представники з усіх республік і відверто ставили вимоги, хто що хотів би взяти для свого суверенітету. Але хтось спровокував розрив «по живому», від якого й досі іскрить... Борис Єльцин, який рвався в Кремль, нам усе тоді пообіцяв. Ну й де воно все це? Де наш алмазний фонд? Де флот? Де наші вклади? Єльцин тоді обіцяв усе. Але після того як подзвонив президенту США Бушу-старшому, — мовляв, завдання виконано, Кремль взятий, — забув про все обіцяне.

— Своєю заявою Леонід Кравчук підняв дуже важливу тему — здатності українців до власної повноцінної державності. Як ви гадаєте — ми вже пройшли той вододіл, після якого немає повернення назад?

— Так, я впевнений у цьому. Ми здолали рубіж, уклавши широкомасштабний договір з Росією.

— Пригадуються слова німецького канцлера Бісмарка про те, чого варті договори з Росією...

— Стосовно Бісмарка — не беруся судити. Але зараз вік інформації. Нічого не сховаєш. Тільки десь щось сталося, не туди колона панцерників пішла, — одразу все видно. Тепер усе від нас залежить. Треба будувати свою державу. Проте декому не дуже хочеться засукувати рукави та братися до виконання своїх широкомасштабних гасел. Переходити з ними з мітинга на мітинг набагато легше.

— Кілька тижнів тому Президент Віктор Ющенко, спікер Володимир Литвин та прем’єр Юлія Тимошенко на Тарасовій горі в Каневі заявили про наміри спільно йти на парламентські вибори. Що ви думаєте з приводу перспектив цієї коаліції?

— Коли мова заходить про суспільне, є в нас, українців, схильність до такого собі пафосно-ходульного варіанта. Це нагадує романтизм періоду Шиллера. От обов’язково нам треба йти на гору, нести знамена, піднявшись, голосно щось обіцяти, потім опускатися вниз і забувати. Звичайно, сам факт, що всі троє прийшли та вклонилися нашому національному світовому генію, — це прекрасно.

— По-вашому, в Україні є сьогодні опозиція?

— Деякі сили себе так називають. Ми маємо декілька десятків тисяч діячів, яким слід було б сісти на своє «місце в історії». Вони ж і йменують себе опозицією, щоб врятуватися. Конструктивної опозиції я не бачу. Ми не задумуємося, що опозиція — це серйозна справа. Має бути тіньовий кабінет міністрів, який казатиме не тільки що треба зробити, але і як це зробити. Не лише критикуватиме, а й пропонуватиме всебічно обґрунтовані варіанти рішень.

— Лідер КПУ Петро Симоненко отримав на президентських виборах сенсаційно низький результат — близько 5% голосів. Кому це вирок — комуністичній ідеології чи конкретному політику?

— Зараз спостерігається спад інтересу до лівих партій у цілому, не лише до Компартії. Крім усього іншого, дається взнаки перезмінка поколінь. Ми, комуністи, залишили деякі сектори, де ми повинні передовсім працювати. Це — національні проблеми, проблеми історичної пам’яті. Ми дали крен у соціальне, забувши про національне. Так само падає рейтинг і наших опонентів — націонал-демократів, бо вони захопилися тільки національним. Але я вірю в комуністичну ідею в чистому вигляді — іншої, кращої, ви ніде не знайдете. Але треба не забувати, чийого ми роду, бо інколи складається враження, що деякі мої колеги бояться назвати себе українцями — видно, давить ще 37-й рік, де всіх, хто любив своє, обзивали націоналістами. Але ж нормальний націоналізм — це патріотизм. Нормальний патріотизм — це здорове начало. Якщо своїх не любиш — ніхто не повірить, що ти любиш інший народ. Антипод патріотизму є націонал-шовінізм.

— Але ж конкретні керівники КПУ втратили довіру народу!

— Партія буде самооновлюватися. Буде ріст на новій біологічній основі. Якщо Компартія стане в лави патріотів, вона стане дуже важливим чинником у суспільному житті. А проте я не намагаюся нікого вчити, оскільки сам вчуся. Певен, що на найближчому з’їзді комуністи вибудують оптимальну програму на грядуще, не оминувши культуру і духовність.

— До плівок Мельниченка, хоч як це дивно, нова влада майже втратила інтерес. Якщо судити з інформації, яка проникає в ЗМІ, розслідування якщо і ведеться, то в основному в напрямку пошуку тих, хто організував записування кабінету президента Кучми. Чому так?

— За великим рахунком, нас цікавлять не записи або хто їх робив. Найголовніше питання — коли нарешті «найвищим деміургом» буде виконана обіцянка — розкрити вбивство Георгія Гонгадзе? Я міг би чекати. Але мати Георгія не може чекати. Таке враження, що комусь не хочеться повного розкриття. Генерала Пукача шукають так довго, ніби сподіваються, щоб дехто не дійшов до слідства. Як Кирпа з Кравченком. Схожа ситуація зі справою Александрова — знайшли двох виконавців. Але ж нас цікавить замовник. Виходить, ця влада починає покривати замовників. Те, що злодії мають сидіти, — гасло шляхетне. Але щось не видно результатів.

— В інтерв’ю нашій газеті ви казали, що бруд на президентських виборах є «заслугою» нашого тодішнього гаранта Конституції, президента Леоніда Кучми. Якою повинна бути за це відповідальність?

— Списувати все на Леоніда Даниловича — значить закривати тему. Це нагадує те, як зараз усе списується на «вождя народів», щоб закрити тему про справжні причини і Голодомору 1933 року, і репресій 1937-го. Вони ж хочуть обірвати сув’язь на Кучмі. Але не він сам усе робив. Є оточення. Челядь грає короля. А так — це легше легшого. Відповідати треба всім — і нам в тому числі. Що терпіли таке. Якщо Леонід Кучма віддавав накази всупереч Конституції, і це буде доведено, він повинен нести за це відповідальність по закону.

— Чим було десятиріччя правління Кучми?

— Для кола його близьких людей — комунізмом у чистому вигляді. Раєм на землі. Для народу воно було печальним. Найперше тому, що наш морально-етичний рівень упав за нульову позначку. На наших очах крали заводи і фабрики, і не відповідали за це, а навпаки, ще й хизувалися. У людини з’являлося запитання — якщо їм дозволено, то чому б і мені не красти? Все стало продаватися і купуватися, якщо ти злочинець, з’явилася можливість легко відкупитися за гроші. Ось саме це найнебезпечніше, що було при Кучмі. І тепер від цього нам треба очищатися. Мене не так цікавить, хто вкрав. Можна злодіїв впіймати, вкрадене — повернути. Але морально-етична деформація особистості може бути такою, що не відшкодовується. Тож нам треба чим скоріше братися за наведення ладу в моральній царині. Нагадати людям, що має ж бути совість. Ви запитайте у когось iз нинішніх олігархів — чи є у тебе совість? Він вирячить на вас очі. Бо він не знає, що це таке. Ось у чому жах. Втратили совість — і можна весело розпродавати країну, що й почалося. Відверте пограбування народу бере коріння з цієї установки.

— Нова влада також задекларувала курс України на Європу. Ви бачите якийсь рух нашої держави, суспільства на Захід?

— Як можна говорити, що ми йдемо курсом на Європу, коли ми одвіку в Європі? Та хай вони до нас йдуть. Ми все-таки — духовна нація. А там через три шари — залізобетону, гудрону і пластмаси — вони вже давно живої землі не торкаються. Так, ми бідніші. Але ми багатші духовно. Вони ж самі нас просять — Боже збав, не повторюйте те, що ми зробили, не втратьте того, що маєте.

Але я не самозакохуюся. В нас є речі, від яких слід відмовлятися, а на Заході — які нам треба наслідувати: трудова дисципліна передовсім. В СОТ потрібно йти? Можливо. Але спочатку давайте подумаємо, як це позначиться на нашому виробникові. Що стосується НАТО, то я зараз пригадую свою дискусію з Іваном Зайцем, прихильником вступу в цю організацію, і визнаю, як я був не правий. Нехай приймають Україну. На третій день ніякого НАТО не буде. Ми розкладемо його зсередини. Цеглу з бункерів розберемо на потреби.

— Президент Віктор Ющенко поставив за мету примирити ветеранів ОУН- УПА та Радянської армії. Однак, як показало святкування 60-річчя Перемоги, сторони залишилися при своєму. Чому?

— «Зверху» в жодному разі мирити не можна. Самі повинні почати миритися, «знизу». Діючи «згори», отримаємо тільки спротив. Поки що комусь вигідно сипати сіль на цю рану.

— Як би визначили свої нинішні політичні координати? Ви — симпатик влади, опозиціонер тощо?

— Я — нормальний громадянин України — соборної, незалежної, передбачуваної держави. І все, що буде робитися нинішнім режимом в інтересах України, я буду підтримувати, все що проти — ні. Моє завдання — стояти на варті інтересів трудової людини.

— А посаду вам пропонували?

— Ні, звичайно. Були чутки, але це смішно. В мене є лише літературні амбіції, а не політичні.

— Що вам підказує не тільки розум, але й інтуїція, — нова влада виконає свої обіцянки?

— Тут я б нікому не радив би прогнозувати, оскільки це пов’язано з цілим набором силових полів. Це буде видно на конкретиці — по «Криворіжсталі», по справі Гонгадзе, Александрова тощо. Поки що результатів не видно, але я схильний дати владі ще трохи часу.