Час говорити правду
Щирість у політиці протипоказана. Щирість при формуванні національної ідеї, визначенні національних пріоритетів й інтересів просто необхідна. І цю різницю, схоже, ніяк не може (або не хоче) зрозуміти наша так звана національна еліта.
Тому досі в нашій історії Чорнобиль, Афган, не кажучи вже про Другу світову війну, — події набагато значущіші, ніж Голодомор, який зруйнував традиційний менталітет української нації як такої. Тому в нас досі в національних героях не Іван Мазепа, а лише Богдан Хмельницький. Тому подвиг київських студентів під Крутами в нас розглядається як приклад вияву їхньої найвищої громадянськості, а не як наслідок злочинної безвідповідальності державних мужів, які в нас теж досі ходять мало не в національних героях. І, нарешті, говорити про замовників вбивства Георгія Гонгадзе, як і про організаторів отруєння Віктора Ющенка вголос у наших політиків усіх мастей вважається виявом нерозуміння державних інтересів України, і тому всі красномовно мовчать.
Безглуздо висувати будь-які претензії нашій національній еліті у зв’язку з її цілковитою відсутністю. У 1991 році ми вступили у фазу нашої останньої незалежності (на відміну, мабуть, від усіх республік колишнього СРСР) без національної самосвідомості в переважної більшості українців і всього лише з двома представниками національної еліти — В’ячеславом Чорноволом і Левком Лук’яненком.
Сьогодні в нас, схоже, таких представників немає взагалі. Помилку радянської влади з Чорноволом успішно ліквідував режим Кучми, а Лук’яненко, ставши ще на початку 1990-х публічним конформістом, зберіг собі не лише життя, а й гарантував особистий добробут на рівні євростандартів. Лідери існуючої на зарубіжні гранти «Пори» й ультранаціоналістичні проекти наших занепадних спецслужб у цьому випадку, як ви розумієте, до уваги не беруться. Ще далі від національної еліти стоїть зграя українських письменників, які свого часу вірою та правдою служили комуністичному режиму, а сьогодні вони палко виступають на всіляких тусовках як запеклі поборники української національної ідеї.
Така катастрофічна ситуація в Україні пояснюється насамперед особливо пильною «увагою» комуністичних сатрапів минулого до найменших виявів українського націоналізму в УРСР. Жодна інша нація в СРСР не зазнала від більшовиків такої ментальної трансформації в потрібному для них напрямі за допомогою штучно організованого під виглядом перегинів колективізації голоду. Ніхто в СРСР, крім українців, не був повністю позбавлений своєї національної інтелігенції. Жодні інші національні філіали КПРС не зазнавали таких жорстких чисток на предмет «націоналістичного ухилу», як український. Нарешті, строки ув’язнення наших дисидентів у СРСР були найтривалішими, а переслідування їх найсуворішими.
Не треба недооцінювати тієї титанічної роботи, яку свого часу провели комуністичні ідеологи, радянські спецслужби з їхньою всеохопною агентурною мережею в УРСР, судова та пенітенціарна системи СРСР з викорінювання протягом сімдесяти років усього українського в розумах і серцях наших співгромадян.
Як не варто дивуватися й тому, що в результаті цього і сьогодні велика частина етнічних українців виступає проти НАТО, за двомовність і возз’єднання з Росією. Їхня ментальність унаслідок усієї цієї більшовицької селекції є ментальністю радянських людей, але аж ніяк не українців. Та ніхто в Україні сьогодні не має політичної мужності заявити про це, коли ми чуємо зусібіч про те, що саме більшість українців не хоче до НАТО.
Однак, якщо серед простих громадян нашої країни і збереглася певна частина людей, які належать радше до європейської цивілізації, аніж до євразійської, то серед політичної еліти ми бачимо виключно лідерів візантійської моральної закваски.
І це не дивно, оскільки в нашому тоталітарному недалекому минулому за компартійними та господарськими лідерами в Україні з Москви стежили особливо ретельно. Тому перед 1991 роком у керівництві КПУ, наших рад усіх рівнів і сектора економіки залишилися або щирі українофоби, або люди, позбавлені будь-якої національної самоідентифікації. Їх ми й бачили в горезвісній «групі 239» у Верховній Раді першого скликання.
Щоб зрозуміти їхню моральну й ідеологічну суть, досить прослідкувати за політичною «еволюцією» нашого першого президента Леоніда Кравчука. Запеклий противник українського націоналізму до 1991 року, він зненацька став його прихильником після путчу в Москві і був ним до 2004 року (президентських виборів). Сьогодні Леонід Макарович знову за союз з Росією, двомовність і проти беззастережної євроатлантичної інтеграції України. Погодьтеся, що його фраза «лише дурні не змінюють своїх переконань», попри весь свій попередній цинізм, дуже хороша для пояснення подібної політичної мімікрії.
А загалом національна еліта будь-якої нації повинна складатися з людей жертовних, здатних віддати багато чого, якщо не все, заради досягнення національних пріоритетів свого народу та держави. Про яку жертовність нашої сьогоднішньої політичної еліти може йтися, якщо свого часу вся вона вступала в компартію тільки заради своїх посад? У цьому випадку може йтися хіба що про жертовність зі знаком мінус. І які сьогодні після цього можуть бути претензії до Віктора Ющенка, якщо своєю запаморочливою кар’єрою в банківській сфері він зобов’язаний аж ніяк не в останню чергу членству в КПУ—КПРС?
Результатом усього цього, за точним визначенням американського вченого Джеймса Мейса, і є те постгеноцидне суспільство, про яке в нас заведено говорити в дуже вузьких колах вчених мужів. А більшість нашої політичної еліти самозабутньо бубонить про якесь громадянське суспільство в Україні, про існування в нас політичної нації та національної ідеї. З таким же успіхом вони запевняли присутніх на всіх компартійних зборищах, якщо пам’ятаєте, в неминучому торжестві ідей марксизму-ленінізму.
І немає в нашій країні жодної української політичної нації з її національною ідеєю. А звідси вже очевидна і відсутність чіткої державної ідеології, і тотальне поклоніння нашої молоді як її неминучому заміщенню простенькій ідеології золотого тельця. І все це маємо аж ніяк не в результаті гострої інтелектуальної недостатності тієї ж політичної еліти, а радше в результаті того ж її боягузтва сказати правду своєму народу.
Я не прихильник Партії регіонів і не шанувальник політичного таланту одного з її лідерів Євгена Кушнарьова. Але коли я чую, як він в одній із телепередач говорить про необхідність вирішення проблеми цивілізаційного розколу серед наших співгромадян, і чую презирливі вигуки на це наших же ура- патріотів, то я на боці Є. Кушнарьова. Адже головна біда України сьогодні якраз і полягає в тому, що кордон цивілізацій (європейської та євразійської) проходить по її території й аж ніяк не вздовж кордону з Росією, як це здається тим, хто сьогодні вважає себе нашою національною елітою.
І можна не поважати Володимира Литвина як людину, але не можна недооцінювати точність і своєчасність його попередження про те, що на Україну чекає повний політичний крах у сенсі її державності, або ж диктатура. Так, Володимире Михайловичу, диктатора в нас не може бути внаслідок повної відсутності національної еліти як такої, і тому в силі залишається, на жаль, тільки ваш (і не тільки ваш) прогноз щодо катастрофи нашої державності.
І треба було б, зрештою, перестати чванитися тим, що Україна мало не єдина країна в СНД, де не було міжнаціональних конфліктів. Та тому й не було, що замість українців у Криму та на південному сході України маємо постгеноцидних «совків», яким їхні сусіди-росіяни набагато ближчі за ментальністю, аніж «прокляті бандерівці». Але от якби в Західній Україні росіян було не 5—10%, а так, як у Донбасі або Харкові, то від громадянського миру в Україні не залишилося б і сліду.
Усіх цих постімперських синдромів Україна могла б позбутися, якби свого часу пішла шляхом країн Балтії, які вже в НАТО та Євросоюзі реально, а не гіпотетично. Однак литовці, естонці та латиші, на відміну від нас і внаслідок відомих історичних обставин, зберегли і свою національну ідентичність, і свої національні еліти.
Тому в сьогоднішньому скрутному становищі української держави, за великим рахунком, винні не наші проросійськи налаштовані олігархи та не кремлівські стратеги-інтелектуали, як це здається деяким нашим світлим головам. І перші, і другі лише цинічно користуються плодами трагічної історії українського народу.
Винен тут насамперед Захід. І в Брюсселі, й у Вашингтоні, завдяки тому ж Мейсу, давно вже знають, що до України в жодному разі не можна було підходити з їхніми власними стандартами демократії і навіть зі стандартами країн Балтії. Проте підійшли. Сьогодні ми збираємо закономірні плоди цих підходів.
А повне невтручання (або втручання виключно формальне) Заходу в поки що економічну й ідеологічну війну Росії проти України свідчить про фактичну здачу нашої країни в сферу інтересів її північно-східного сусіда. Захід, як завжди, прагматичний. Там підрахували, що навіть єдина східнослов’янська держава на осі Москва — Мінськ — Київ уже ніяк не зможе перешкодити спокійно нагулювати жирок так званому золотому мільярду представників західної цивілізації. Точно так само, як підрахували в 1933 році, що не варто сваритися з СРСР перед загрозою Другої світової війни через 10 млн. життів якихось українців.
А от війни в Україні не буде. Ні громадянської, ні будь- якої іншої. Громадянської війни в нас не може бути, як я уже зазначав, у результаті ментальної деформації більшої частини українського населення та історичного виниклого заселення різних частин України росіянами. А якщо навіть гіпотетично уявити собі військову агресію Росії, то тут теж у сенсі військового конфлікту нічого не виходить. Свою армію, на відміну від росіян, ми вже давно та цілеспрямовано розвалили. Більша частина населення постгеноцидної України російських солдат зустрічала б із квітами, як і в 1943—1944 роках. І якби вже така агресія сталася, то зупинилася б російська армія на кордонах із Галіцією, а не Лівому березі Дніпра, всупереч надіям деяких київських інтелектуалів. А Закарпаття було б захоплене, швидше за все, внаслідок широкомасштабної повітряно-десантної операції. Буковина та Молдавія великодушно були б віддані Румунії, як і Галіція — Польщі в ім’я спокою та непорушності західних кордонів відродженої імперії.
Однак зараз уже ясно, що всього цього Росія може досягнути і без військових дій. Буде, щоправда, невелика проблема з українською інтелігенцією, але у великодушних переможців знайдуться кілька варіантів її рішення. Або пробачити, згідно з широтою душі російської, або домовившись із тим же Заходом (що сумнівно), надати їй еміграційні шенгенські візи.
Утім, навіть якщо Захід і погодиться на це, то аж ніяк не всі представники нашої так званої національної еліти захочуть цими візами скористатися. Особливо серед тих, хто сьогодні з посадами, депутатськими мандатами та різними званнями. Зберегти все це вони зможуть лише в єдиній і неподільній. Адже вони не дурні і свої переконання змінюють легко та просто...
