Демократія родичів
Унаслідок багаторічної традиції деякі загальноприйняті у світі терміни й досі мають в нашій мові невластивий для них відтінок. Якщо такі слова, як, приміром, «опозиціонер», «підприємець» чи «ліберал-демократ» уже давно перейшли до числа нейтральних термінів і сприймаються нормально, то за словом «клан» ми ще й досі продовжуємо вбачати тінь чогось темного та мафіозного. Водночас світова традиція дає нам десятки прикладів сімейних кланів у виключно або майже виключно позитивному світлі. Та й ми самі історично нещодавно без зайвих запитань слідкували за успіхами сімейного клану тих же Кеннеді у США. А те, що нині заокеанською наддержавою керує демократично обраний син передостаннього президента, ніхто не наважиться назвати ущемленням демократії.
Якось непомітно сімейні клани почали з'являтися і у нас. На світанку демократичних процесів родичі відомих політиків виконували ту ж саму роль, що й родичі високопоставлених номенклатурників радянських часів. А саме — посідали непублічні, але досить впливові місця у владних та господарських структурах, підтримуючи інтереси «публічного» родича. Практично всі українські політики «першого покоління» так чи інакше задіяли своїх найближчих родичів, ввели їх до орбіти власних інтересів. Але до певного часу широка публічність двох політиків із однаковим прізвищем вважалася якщо не відвертим «моветоном», то аж ніяк не прикладом для наслідування.
Нині ми спостерігаємо процес реабілітації незаслужено репресованого у радянські часи поняття «сімейний клан» у політиці. Відомого прізвища, як виявилося, слід не соромитися, а навпаки. Пишатися ним і з усією можливою ефективністю використовувати у тій же сфері. При всій повазі до народного депутата Тараса Чорновола не можна заперечити, що спроба зробити політичну кар'єру з іншим прізвищем вартувала б йому, скажемо так, набагато більших зусиль.
Сьогодні на слуху у досить широкого загалу такі «політичні» прізвища як Деркач, Ющенко, Порошенко, Омельченко, Литвин та інші, по декілька носіїв яких одночасно працюють у публічній політиці. Для чистоти експерименту із суспільною реабілітацією сімейного підходу до політики бракувало лише прямих виборів родичів на певній території. Одними з перших такий експеримент удало провели брати-соціалісти на прізвище Луценко. Більш відомий із них Юрій двічі намагався обратися народним депутатом у рідному місті і двічі програв. Не бажаючи ризикувати утретє, Юрій Луценко усе ж таки пройшов до Верховної Ради з третьої спроби. Але не по «мажоритарному» округу, а за партійним списком СПУ. В чому ж тут експеримент? А в тому, що на батьківщині Луценків у депутати висунувся брат Юрія Луценка на імя Сергій, до цього у публічній політиці не помічений. Зате дуже схожий на брата, особливо в окулярах на чорно-білому фотознімку. Експеримент удався — брата Луценка його земляки у депутати теж не обрали.
Аналогічний експеримент, але зі знаком «плюс», провели нещодавно брати Васильєви. Однофамільці авторів сценарію кінофільму «Чапаєв» матеріально підтвердили авторитет свого прізвища на одному з виборчих округів Донецької області. Після того, як обраного на цьому окрузі народним депутатом Геннадія Васильєва призначили Генеральним прокурором України, виборці практично одностайно обрали в депутати його рідного брата. Новообраний депутат Олександр Васильєв досі не був аж занадто активним політичним діячем, скромно працюючи на посаді голови місцевої податкової адміністрації.
Далекосяжні висновки з цього прецеденту навряд чи варто робити, проте, вже сьогодні можна відзначити зростаючий авторитет податкової служби. Платники податків на підвідомчій території за історично короткий термін встигають наскрізь просякнути пошаною до керівника податкової. Залишається лише не забути внести його прізвище до виборчого бюлетеня.
Приклад братів Васильєвих довів, що до відомого прізвища ніколи не зайвим буде додати «неслабку» посаду. Аби назавжди затвердити в середовищі виборців усім добре відомий авторитет прокуратури і податкової.
Заздалегідь прошу не шукати у написаному вище хоч найменшої іронії. Автор дійсно переконаний, що справу високого посадовця найкраще може продовжити найближчий родич. Бо якщо прикладів сварок, розколів та відвертої зради своїх політичних союзників наш політичний бомонд наплодив більше ніж досить, то приклади політичної зради сином рідного батька чи братом рідного брата одразу пригадати не вдається. Звісно, маються на увазі вже обрані чи призначені на високі посади родичі. Можлива опозиція забутих синів чи братів не рахується. Усередині клану краще видно, хто гідний йти у сімейну політику чи бізнес, а хто ні.
І ще одне спостереження. Про братів Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Шелеста, Щербицького, Кравчука та інших політиків давнього і не дуже давнього минулого ми не знаємо практично нічого. Навіть про те, чи були у цих історичних діячів брати. Зате нове покоління вітчизняних політиків починає наступ на політичні вершини не поодинці, а гуртом з братами, батьками, синами і так далі. Гучних протестів з цього приводу не чути, значить, виборцям така практика подобається. Отже, шансів побачити на політичній арені нових братів стає все більше. І що, насправді, поганого у братській демократії?
