Iван Мазепа без міфів та антиміфів

Якщо в українській історії є постаті, «хронічно» приречені на інтерпретування та переінтерпретування кожним новим поколінням (як це відбувається у французькій історіографії зі спадщиною Наполеона Бонапарта), то насамперед слід згадати гетьмана Мазепу. Неупереджений, чесний та грунтовний аналіз зробленого та незробленого ним, всебічне дослідження Мазепинської (дополтавської) доби в історії набувають тим більшої ваги, що саме зараз, наприкінці жовтня — на початку листопада, ми відзначаємо 300-у річницю укладання українсько-шведського військово-політичного союзу, кроку гетьмана, який, ознаменувавши його остаточний розрив з урядом Петра І, визначив долю України на століття наперед.

Саме весь цей комплекс проблем розглядали вітчизняні науковці — учасники круглого столу на тему: «Військово-політичний виступ 1708—1709 рр. гетьмана Івана Мазепи: подія, історіографічне прочитання та історична пам’ять», організаторами якого виступили Інститут історії України НАН України та Науково-дослідний інститут козацтва. Відкриваючи круглий стіл, директор Інституту історії України академік Валерій Смолій підкреслив, що зараз настав час конкретної дослідницької роботи, а не красивих загальних фраз — адже барвисті епітети, хай би якими яскравими вони були б щодо Мазепи, не зрушать наукову розробку цієї теми ні на крок. Звичайно, чимало вже зроблено, нарощується відповідна джерельна база, посилюється історіографічна складова. Але, зазначив Валерій Андрійович, нам всім необхідно самокритично визнати, що в науковому обігу України «крутиться» та ж сама кількість джерел і ті ж самі оцінки, і це справді є проблемою. Ми з вами, вів далі академік Смолій, досі не змогли створити великого «політичного портрета» Мазепи — це завдання на майбутнє.

І тут, вів далі промовець, постає проблема: або історикам треба піти шляхом традиційного опису (як це свого часу робили Микола Костомаров, Олександр Оглоблін, чимало визначних вчених української діаспори), або ж обрати тематичний підхід. Які сегменти проблем є найменш розробленими в сьогоднішній Мазепіані, запитав присутніх академік Смолій і виклав свій варіант відповіді. Передовсім дуже слабо вивчена соціально-економічна політика Мазепи й козацької старшини, котра входила до його оточення. Не менш важливою, на думку Валерія Андрійовича, є проблема мотивації вчинків гетьмана; це доволі складне питання, його не можна розв’язати, просто відтворивши канву подій початку XVIII століття. Важливо з’ясувати, що саме спонукало гетьмана діяти так, а не інакше: причини особистісного, внутрішнього характеру або ж державотворчі міркування, або ж і те й інше. Серед інших актуальних, не до кінця розв’язаних проблем директор Інституту історії України назвав стан масової свідомості українців (в аспекті сприйняття образу Мазепи) в роки гетьманування Івана Степановича й в наші дні, а також аналіз складних стосунків Мазепи та церковних ієрархів. Чому ці останні, ніби забувши, як ще буквально вчора славословили Мазепу, наступного ж дня після подій кінця жовтня і листопада 1708 року так затято піддали його анафемі? Чи був причиною банальний страх, чи тут далися взнаки інші міркування? І головне, підкреслив Валерій Смолій, необхідно вийти із «зачарованого кола» хибних альтернатив: свій—чужий, ворог—друг, зрадник—зразковий патріот. Щодо Мазепи подібні протиставлення є особливо банальними й смішними.

Доктор історичних наук Тарас Чухліб присвятив свою доповідь проблемам політико-правового статусу Українського гетьманату за доби Івана Мазепи. На думку Тараса Васильовича, можна спостерігати ігнорування того фактора, що Український гетьманат був поліцентричним державним організмом, його історію треба оцінювати в межах не лише Лівобережної України (як це нерідко траплялось досі), а й України Правобережної, Ханської України та Запорозької Січі. Що ж стосується Івана Степановича Мазепи, то пан Чухліб сформулював завдання чесних дослідників його доби таким чином: утриматись на хисткому містку між міфами та антиміфами. Згадаємо, приміром, вів далі Тарас Чухліб, добре відомий українсько-російський договір 1687 року (або ж Коломацькі статті). Треба ясно розуміти, що Іван Степанович разом зі старшиною й військом укладав цю угоду аж ніяк не особисто з царем Петром, а з трьома, сказати б, «інстанціями»: царями Іваном та Петром і з царівною Софією (причому є важливе уточнення: ця присяга ніколи не переукладалась!). А в зазначеній присязі, між іншим, зазначалось, що гетьман Мазепа не може чинити «зраду», укладаючи союзи з польським королем, турецьким султаном та кримським ханом без санкції царського уряду. Король шведський, як бачите, у цьому списку не згадувався... А втім, пан Чухліб зауважив, що не збирається будь-яким чином «виправдовувати» Мазепу — це взагалі недоречно і до того ж є завданням публіцистів, а не істориків.

Кандидат історичних наук Олексій Сокирко підкреслив, що у разі, коли українські історики не вийдуть з обмеженого кола підходів та думок, то ще 50—100 років будемо розмірковувати над ділемою: «Мазепа — зрадник чи ні?». Натомість варто замислитись над тим, що російська правляча верхівка доби Мазепи під «зрадою» розуміла невірність персонально особі монарха, царя. Навпаки — для української козацької еліти поняття «зради» не мало, по суті, особистісного характеру, бо йшлося про Вітчизну, а не про монарха, про відданість Батьківщині або зречення від неї. Безперечно, для Мазепи (і не тільки для нього, але і для польського короля Августа, і для того ж Карла ХІІ) не було «вічних» союзників і друзів (утім, це відповідало «духові часу»), проте головним для нього завжди було поняття Держави, Батьківщини. За такої постановки проблеми саме «фундаментальне» запитання: чи був Мазепа зрадником? — виглядає, як мінімум, нудним та наївним. На погляд Олексія Сокирка, для створення справді наукової біографії Мазепи необхідно розв’язати дві проблеми: по-перше, дослідити великий масив актуалізованих польських джерел і, принагідно, пролити світло на ранній, догетьманський період життя Мазепи; по-друге, з’ясувати політичний світогляд української еліти, проаналізувати, як вона сприймала державу та свою роль у ній.

Кандидат історичних наук В’ячеслав Станіславський розповів присутнім про маловідомі, досі приховані в архівах аспекти зовнішньополітичної діяльності Мазепи: виявляється, гетьман мав цілу мережу своїх постійних агентів у Яссах, Бахчисараї, Стамбулі, Ногайській орді, що дозволяло йому з успіхом вдаватись до тонких дипломатичних комбінацій, причому далеко не завжди це робилось з санкції уряду Петра — траплялося, його лише ставили до відома. А кандидат історичних наук Олена Дзюба у своєму виступі зосередилась на цікавому питанні: чи писав Іван Мазепа листи до Мотрі Кочубеївни? На думку науковця, важко сказати, чи є опубліковане в середині ХІХ століття листування Мазепи й Мотрі аутентичним (свій «присуд» фахівці ще не винесли — висловлюються обгрунтовані сумніви щодо цього). А ось що не підлягає сумнівам — це те, що гетьман мав глибокі й щирі почуття до дівчини, що й спричинило конфлікт кохання й честі в його душі...

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина підкреслила, що, на її переконання, «тема Мазепи» не тільки ще не є вичерпаною (що переконливо підтвердив і цей круглий стіл), а має величезний потенціал подальшої наукової, дослідницької розробки. Причому цей, ще не цілком розкритий потенціал, важливий аж ніяк не тільки для вчених — адже мова йде не лише про те, про що ми говоримо, але й про те, як саме ми говоримо про Мазепу. Бо той «чортополох», який проріс у сприйнятті Мазепи частиною суспільства, зазначила пані Лариса, є небезпечним, тому треба сформувати точні знання. У поєднанні з ініціативою газети «День» та Національного музею історії України: оголосити в Україні наступний — 2009 рік Роком Івана Мазепи (а ця ініціатива вже здобуває підтримку в суспільстві, про що, зокрема, написав від імені козакознавців Інституту історії України НАН України у листі до редакції Тарас Чухліб), це допоможе нам досягти більш глибоких знань про Мазепинську добу. Якщо згадати про нещодавню дуже важливу Міжнародну виставку «300 років на перехресті історії», додала Лариса Олексіївна, то можна сказати, що нашим завданням є не тільки реставрація прапорів тієї давньої епохи, але (й це головне) — реставрація знань.

Наукові форуми, подібні тому, що ми про нього розповіли, зрозуміло, не дають готові відповіді на можливі гострі запитання, що стосуються спадщини Мазепи, його оточення, його доби і вчинків самого гетьмана. Радше, вони дають відчути, як мало ми ще, по суті, знаємо про Івана Степановича. Але хіба не в цьому, власне, й полягає мета таких зібрань?

Осмислення постаті гетьмана Івана Мазепи вимагає сучасних підходів, адекватних науковим й суспільним реаліям ХХІ століття. Що конкретно це означає?

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук:

— Насамперед це використання нових технологій, які застосовують історики при дослідженні історичного процесу. Обов’язково треба подивитися на події тієї доби і персонально на гетьмана крізь призму світогляду тогочасної козацької старшини, а саме: в межах якої політичної культури вони діяли, центрально- та східноєвропейської, з її певними гарантіями прав особистості, або ж московсько-євразійської, в межах якої навіть найближчі до монарха бояри називали себе «холопами» царя, і справді таки ними були. Отже, незважаючи на те, що Лівобережна Гетьманщина перебувала з 1654 року в складі Московської держави, під протекторатом царя, це в жодному разі не означало, що козацька еліта готова була відмовитись від політико-культурних надбань, пов’язаних зі спадщиною Речі Посполитої і ширше — зі східноєвропейською культурою.

Отже, саме в межах цієї системи координат, в межах цих відносин нам слід оцінювати крок гетьмана Мазепи щодо виходу з підпорядкування Петру І. Для козацької старшини цілком очевидною була необхідність цієї акції та її сенс — надання більших прав та «вольностей», а, з іншого боку, захист інтересів всіх станів, включаючи і міщан, і селян (посполитих). Це цілком відповідало європейській практиці. Яскравим свідченням чому було те, що у шведському парламенті, рігсдазі, вже з початку XVII століття засідали представники тамтешнього селянства. Порівняйте з московською, царською моделлю! Цікавим є й той факт, що Мазепа та його старшина у пошуках перспективних шляхів розвитку гетьманської держави звернулись до призабутої, здавалося б, Гадяцької угоди 1658 року з її триєдиним устроєм Речі Посполитої — поділом на власне Польщу, Литву та Козацьку державу.

Олексій СОКИРКО, кандидат історичних наук:

— Це означає відмову від розгляду старих, беззмістовних, «заїжджених» проблем, які є штучними й надуманими. Навіщо нам ці безглузді, необгрунтовані навіть з погляду елементарної формальної логіки альтернативи — протиставлення: зрадник — не зрадник, державотворець-руйнівник, демократ-ставленик олігархії щодо Мазепи? Я думаю, що зараз в образі Мазепи нам зараз істотно бракує його суто особистісних, людських, неповторно-індивідуальних рис, так само, як і особистісних рис людей ыз його оточення. Тобто наявна певна схематизація його постаті (хай навіть позитивна, зі знаком плюс), а це вельми небезпечно. І навіть коли ми говоримо про якісь політичні аспекти взаємин Мазепи з царем Петром та його «командою» — то й тут, знову ж таки, бракує людських, особистісних моментів, усе занадто абстрактно.

Також мені здається, що нам бракує повного розуміння витоків світогляду, ідеології Мазепи, розуміння того, в яких умовах він зростав, як саме формувався як людина й державний діяч. А йдеться не тільки про персону Мазепи, а й про те, як зростало ціле покоління його однодумців, «мазепинців». А ця генерація відіграла в історії України першої половини XVIII століття справді виняткову роль. Адже, навіть залишаючи поза увагою тих соратників Мазепи, які опинилися після 1709 року в еміграції (Орлик, Войнаровський), — згадаймо про те, що ті гетьмани, які прийшли до влади у післяполтавський період (Іван Скоропадський, Данило Апостол, Павло Полуботок) усі були, в політичному сенсі, дуже близькими до Мазепи людьми, його однодумцями. Хоч були змушені, зважаючи на обставини петровського терору, робити зовсім не те, що хотіли. Тобто «мазепинці» — поняття дуже і дуже широке, і на це треба звертати увагу.