МАНЕВРИ
Напередодні візиту в Дніпропетровськ Путін опинився в ситуації, коли будь-який його крок мав би вигляд втручання у внутрішні справи України. Навіть якщо порядок денний саміту, який відбувся в понеділок, і дійсно, як стверджують офіційні джерела, обмежувався колом економічних питань, зустріч, безумовно, стала виявом політичної солідарності з українським керівництвом.
Однак відмова Путіна прилетіти в Дніпропетровськ під яким- небудь приводом означала б підтримку опозиції. Відмінений або відкладений візит, поза всякими сумнівами, тут же був би витлумачений нею як ознака повної міжнародної блокади «правлячого режиму». Але навіщо, питається, Путіну допомагати українській опозиції? Особливо з урахуванням того, що її реальний вождь (або той, хто претендує на це) вже в Лук’янівці, а потенційний лідер підписує документи з різкою критикою цієї опозиції.
Зрозуміло, що з двох можливих варіантів неминучого втручання ВВП вибрав той, який в його розумінні більш відповідає інтересам Москви. Надія на те, що Росія в даній ситуації могла б повести себе подібно до моралізуючої Європи — сентиментально-романтична ілюзія, в яку не вірять навіть ті, хто закликав Путіна не їхати в Україну.
Якби Москва, копіюючи Європу, ставила розвиток своїх відносин з тією або іншою країною хоч би в мінімальну залежність від відповідності партнерів стандартам демократії і вільного суспільства, їй давно довелося б вщент розсваритися зі всіма колишніми союзними республіками і добровільно обмежити сферу свого геополітичного впливу лінією Смоленськ—Брянськ— Ростов—Астрахань, поступившись всією рештою США, які хоч iз самим Люцифером готові підписати договір, якщо завважать такий відповідним національним інтересам.
До того ж Росія, на відміну від політично естетствуючої Європи, навряд чи має моральне право вчити демократії Україну, бо в цьому питанні сама ще знаходиться в початковій школі, а щоденник її так само списаний червоним, як і український.
Останніми роками Кремль пережив і спробу імпічменту президента, і шквал звинувачень в корупції — щоправда, це торкалося ще Єльцина, але Путін під час цих подій був вже досить політично «дорослим», щоб бачити всю кухню. Сам же ВВП зіткнувся і з обвинуваченнями в нечесності торішніх президентських виборів, і з надто неприємними підозрами в тому, що ланцюг терактів в Москві в 1999 році був організований спецслужбами — для того, що обґрунтувати «контртерористичну операцію» в Чечні, на якій, власне, і «розкрутився» наступник Бориса Миколайовича. Отже, ніякою заявою Форуму національного порятунку сльозу з Путіна не вичавиш. (До речі, Фронт національного порятунку в Росії також був — ще в 1993 році).
Можливо, Москва поводилася б більш обережно, якби вірила в перспективу швидкої зміни влади в Україні. Але в Кремлі чудово знають, що таке адміністративний ресурс, і не можуть не бути упевненими в тому, що принаймні в найближчій перспективі Леонід Кучма втримає руль — навіть незважаючи на те, що Мороз в «Известиях» пообіцяв до травня нового президента. Якщо Тимошенко сидить у в’язниці, а Ющенко навіть «Українська правда» називає «безсловесною тінню» Кучми, звідки тому новому президенту взятися, і на кого ж, як не на Леоніда Даниловича, залишається орієнтуватися Москві?
Тому, діючи за принципом «куй залізо, поки гаряче», Путін і прилетів в Дніпропетровськ. Він поїхав би і в будь-яку іншу точку України — хоч в Чорнобиль, для того, щоб зафіксувати двосторонні відносини на максимально високому рівні. Доти, поки всміхнена Кремлю фортуна не повернулася до нього своєю філейною частиною.
Проте поки єдиною політичною поступкою Путіну залишається перенесення київського саміту ГУУАМ — на сьогоднішній день маловпливової, декоративної і неформальної організації. Більш важливим індикатором в цьому плані стане доля візиту Папи Римського в Україну — він може не відбутися лише під явним політичним тиском Москви.
Проте в ЦК, як говориться, не дурні сидять. На полюванні, навіть дипломатичному, важливо передчасно не злякати звіра. Тому не варто розраховувати, що Москва стане форсувати фіксацію двостороннього зближення в яких-небудь гучних політичних деклараціях — типу згоди України на приєднання до Русобельського союзу або публічного зречення навіки від співпраці з НАТО. Тим більше, що союз Москви і Мінська переживає зараз не кращі часи. Влітку у Лукашенка вибори, і Кремль, судячи з багатьох ознак, шукає заміну експресивному і некерованому батьці. В кінці тих виборів проясниться і ситуація в Україні — можливо, тоді в Кремлі і виникне чергова ідея як-небудь «зметикувати на трьох».
Проте необов’язково. Секретар Ради безпеки Росії Сергій Іванов не лукавив, коли говорив у Києві про відсутність у Москви намірів нав’язувати Україні правила гри, існуючі в ЄАЕС або Російсько-білоруському союзі. Нова зовнішньополітична доктрина Москви щодо так званого ближнього зарубіжжя дійсно передбачає різнорівневу і різношвидкісну інтеграцію і враховує специфіку тієї або іншої країни.
У контексті концептуальних оцінок російської зовнішньої політики важливо відзначити, що російсько-українське зближення неправильно пов’язувати лише з внутрішньополітичною ситуацією, котра загострилася в Києві. Воно було визначене рівно рік тому, коли до влади прийшов Путін, і став очевидним наступальний характер його політики стосовно країн СНД взагалі і України зокрема — політики, заснованої на очевидних економіко-ресурсних перевагах РФ. Зрештою, п’ять з восьми зустрічей Путіна і Кучми відбулися ще до касетного скандалу. До нього ж були визначені і контури взаємного зближення. До нього в Україну прийшов великий російський капітал. До нього ж Тарасюка замінили на Зленка.
Знаходячись в стані крайнього емоційного збудження, ані влада, ані тим більше опозиція, яка не має в своєму розпорядженні реальної інформації, не в змозі відділити зерна від полови і чітко класифікувати всі останні домовленості з Москвою на чисто кон’юнктурні і принципові — об’єктивно продиктовані й життєво важливі для України, незалежно від характеру її правлячого режиму і внутрішньополітичної ситуації.
Губляться в здогадах і в Москві. Як на мене, тут поки не схильні всерйоз вважати, що у зовнішній політиці України відбувається стратегічний поворот. Швидше за все, йдеться про тактичний маневр. Наприклад, такої точки зору дотримується віце-спікер Держдуми Володимир Лукін, який займається в парламенті відносинами з СНД. Хоч Київ «черговий раз рухає вектори в своїй зовнішній політиці», ховає в рукав атлантичну карту і ходить з російських козирів, атлантичне співтовариство не має намір зовсім відштовхувати Кучму, побоюючись, що Україна дуже зблизиться з Росією, — говорить пан Лукін. — Нам доводиться грати в цю звичну гру і використовувати в своїх інтересах маневри Кучми». Схожих оцінок дотримується і російська преса.
До речі, цікаво, що в першi тиждень-два касетного скандалу вона практично ігнорувала те, що відбувається у Києві. Потім інформаційну байдужість росіян розтопили циклом явно ангажованих публікацій, в яких українські олігархи — за старою традицією доносити один на одного через московські газети — обмінялися звинуваченнями в організації і спонсоруванні акції.
Потім настала черга антиющенківської кампанії. Інформаційне поле Росії наповнили публікації-страшилки про американського агента Ющенка — українського Коштуніцу і палкого русофоба. Але при цьому загалом дотримувався деякий баланс версій про те, що відбувається в Україні. Баланс практично зруйнувався після нібито нападу на Яніну Соколовську, скандалу з «Коммерсантом» і особливо після арешту Тимошенко.
На позицію телевізійних каналів Росії впливають їхні власні стосунки з Кремлем. ОРТ та РТР, котрі знаходяться під державним контролем, вельми стримані в оцінках. А ось досить успішно воююче з владою НТВ фактично солідаризувалося з українською опозицією. Сюжет з Києва минулої неділі став першим в «Итогах» Євгенія Кисельова. А, наприклад, вчорашні ранкові випуски новин на НТВ починалися з повідомлень про погіршення здоров’я Юлії Тимошенко. Очевидно, що українська ситуація стане на НТВ ще одним мотивом для критики політики Володимира Путіна, на яку той, проте, як і на будь-яку іншу, не стане звертати уваги.
ЦИТАТА «Дня»
В нещодавньому інтерв’ю московській «Новой газете» радника президента Росії Андрія Ілларіонова прозвучали дещо нетрадиційні для російської політичної еліти оцінки ситуації в Україні.
«На жаль, — сказав Андрiй Iлларiонов, — ми не є такою бідною в природному відношенні країною, як Україна, і тому ризикуємо в перспективі стати дійсно бідною країною. В той же час Україна має шанс стати багатою. Це зараз дехто зверхньо поглядає на нещасну, бідну і корумповану Україну. Мине не так багато часу, і всім стане зрозуміло, що в довгостроковій перспективі Україна, поза будь-яким сумнівом, знаходиться в більш сприятливому становищі, аніж Росія. За прикладом не треба далеко ходити. Як тільки в Україні стали проводити відповідальну економічну політику, це відразу ж дало свої результати. Україна закінчила минулий рік з більш високими темпами зростання промисловості, аніж Росія. У нас по року 9%, а в них майже 13%. Причому, якщо темпи зростання нашої промисловості уповільнюються і вже дорівнюють нулю, то в них темпи зростають: у січні темпи приросту промисловості в Україні перевищили 20-відсоткову позначку.
— І це при тому, що вони платять за газ, нафту і електрику майже за світовими цінами — чого російський уряд так побоюється.
— При тому, що вони майже не одержують зовнішніх кредитів, не відмовляються від обслуговування своїх боргів, вже давно оплачують усі ресурси за світовими цінами. У них цілком здорове якісне зростання. Зростання відповідальної країни, що подорослішала».
«Новая газета», 12.02.2001 р.
