НА ШЛЯХУ ДО СУВЕРЕНIТЕТУ
Уславлення національної держави, як піка розвитку кожної національної спільноти, як те єдине, в ім'я чого дозволено вбивати і за що варто вмирати, відходить в небуття. Покоління демократів і страхіття двох світових воєн привели людство до розуміння того, що людина важливіша від держави.
У новому столітті більшість держав трансформуватимуться з культоподібних об'єктів, які мають в собі емоційний заряд, у більш прості цивільні адміністративні одиниці, які будуть частиною складної планетарної організації. Ця зміна покладе край ідеї невтручання і уявленням, що те, що відбувається в іншій державі, це не наша справа.
Що ж до практичних обов'язків і юрисдикції держави, то вони можуть піти у двох напрямках: вниз або вгору. Вниз — до різних організацій і структур громадянського суспільства, яким державі належить поступово передати багато зі своїх задач. Угору — до різних регіональних, транснаціональних і глобальних співтовариств та організацій. Таке передання обов'язків угору вже почалося.
У двадцять першому столітті у світі буде більш тісна співпраця, якщо людство пройде через небезпеки, які воно саме собі уготувало. Для того, щоб світ зміг досягнути цього, індивідуальні елементи, культури і сфери цивілізації мають чітко уяснити, в чому їхня унікальність, що відрізняє їх від інших, і прийняти те, що ця несхожість не є недоліком, а це їхній внесок до світової скарбниці людства. Звичайно, це розуміння має прийняти і до тих, хто, навпаки, має схильність вважати свою несхожість основою для самопіднесення.
Я зовсім не проти інституту держави як такого. Я просто кажу про те, що є цінність, вища за Державу, і ця цінність — людство. Держава служить людям, а не навпаки. Якщо людина служить своїй державі, то така служба має йти не далі від того, що є необхідним державі, аби добре служити своїм громадянам. Права людини стоять вище за права держав. Громадянські свободи являють собою більшу цінність, аніж державний суверенітет. У контексті міжнародного права гарантії, що захищають людину, кожна з яких унікальна, мають переважати над гарантіями, які захищають державу.
Отже, у зовнішній політиці окремим державам належить поступово позбутися категорії, яка досі була її наріжним каменем, — категорії «національних інтересів», яка має тенденцію швидше розділяти, ніж об'єднувати. Кожен iз нас має свої особливі інтереси. Це природно і немає причин, через які ми повинні відмовитися від наших законних хвилювань. Та є щось, що стоїть вище від наших інтересів, — це принципи, які ми сповідуємо.
Принципи, швидше, об'єднують, аніж роз'єднують; вони — обмежувачі для виміру законності наших інтересів. Мені видається неправомірним, коли різні державні доктрини стверджують, що дотримання такого- от принципу відповідне інтересам держави. Принципи належить поважати і дотримуватися їх заради них самих; інтереси повинні бути другорядними щодо принципів.
Наприклад, неправильно, якби я сказав, що справедливий мир у всьому світі в інтересах Чеської республіки. Я повинен додати от що: у всьому світі повинен бути справедливий мир, і інтереси Чеської республіки мають підпорядковуватися цьому.
Альянс, який об'єднав такі різні країни, як Канада і Чеська республіка, виступив проти режиму Слободана Мілошевича, який розгортає геноцид. Ця боротьба не була ні легкою, ні популярною. Однак жодна розсудлива людина не зможе заперечити, що це, здається, була перша війна не в ім'я інтересів, а в ім'я принципів і цінностей.
Якщо війну можна назвати етичною чи сказати, що її вели з етичних міркувань, то ця війна була саме такою. У Косові немає нафтових покладів, які могли б привернути чийсь інтерес; жоден із членів Альянсу не мав там територіальних домагань. Альянс виступив в ім'я людських інтересів, на захист людських доль. Він вступив у боротьбу тому, що порядні люди не можуть сидіти і дивитися, як систематично під керівництвом держави нищать людей. Порядні люди попросту не можуть терпіти такого стану речей і не можуть не прийти на допомогу, якщо надання допомоги в їхніх силах.
Отож, права людини повинні переважати над правами держав. Держави та об'єднання держав, такі, як Європейський Союз, мають чинити згідно із законом, бо закон стоїть вище, ніж захист суверенітету держав; вони повинні діяти з повагою до людських прав, як це закладено в нашій свідомості та регламентовано інструментами міжнародного права.
Я бачу в цьому важливий прецедент на майбутнє. Було зрозуміло заявлено, що неприпустимо винищувати людей, виселяти їх із дому, жорстоко з ними поводитися і позбавляти їх власності. Було показано, що права людини неможливо диференціювати, і якщо несправедливо обійшлися з кимось, це означає, що несправедливо обійшлися з усіма нами.
Не один раз у минулому я роздумував про те, чому людство має прерогативу на якісь права. Невідворотно я дійшов висновку, що право людини, її свободи і гідність мають щонайглибше коріння у сферах поза земним світом. Наше ставлення до них зумовлене тим, що в певних умовах вони, за нашим добровільнім вибором (без примусу), можуть мати для людства цінність більшу, ніж життя. Тож ці поняття мають сенс тільки за визнання нескінченності й вічності.
Я глибоко впевнений, що істинна цінність наших вчинків — незалежно від міри їхньої гармонії з нашою совістю, послом вічності в нашій душі, — проходить остаточну перевірку у сферах, невидимих для нашого ока. Якщо ми не відчули цього або підсвідомо не здогадалися про це, то деякі речі будуть за межами нашої досяжності. Адже, хоча держава є справою рук людських, людство є створінням Божим.
