«ОЛIГАРХОМАНIЯ»

Ви пишете: варто поставити запитання — на яку політичну силу останнім часом працював Г. Гонгадзе? Натякаючи, ймовірно, що на «червоних»?

Я хочу задати для наочності вам запитання: а на яку політичну силу працював комісар Корадо та його журналісти з фільму «Спрут»? Адже проблематика та ж сама. Хіба Корадо був червоним радикалом? Ні! Він та його друзі були просто чесними захисниками суспільства і закону в боротьбі з такими ж італійськими хапугами. Але мало хто з італійських журналістів співає дифірамби італійським телемагнатам.

Імовірно, вас налякали путінським наступом на московських медіа-олiгархів. Але, за моїм переконанням, Путін просто поводиться, як чесний поліцейський», — вважає В. Монбланов.

Ну що ж, що стосується трагедії Георгія Гонгадзе, то ситуація з вже кількаразовим цитуванням (і не тільки читачами) фрази про політичну силу, на яку, можливо, останнім часом перед своїм зникненням працював Георгій — це реальний приклад того, якої шкоди всім нам завдає невміння бачити контекст і небажання цитувати, виходячи з контексту. Я дозволю собі лише повторити абзац зі своєї статті: «У той же час — може, журналістам слід і самим докладати зусиль для здобуття інформації? Проводити власні журналістські розслідування? Скажімо, позавчора я розмовляла з одним з московських журналістів, і той цілком справедливо ставив нам, українським колегам, запитання: чому ми не пишемо про те, на яку політичну силу останнім часом працював Г. Гонгадзе?.. Про те, хто є автором компроматів на сайті FLB, і про те, проти кого матеріали в «УП» передруковували, а проти кого — ні... Зрештою, — продовжимо ми, — чому не ставимо конкретних (а не iстеричних) питань до правоохоронних органів, у т.ч. і висуваючи власні (і різні) версії того, що сталося — і тим самим змушуючи їх говорити по суті, а не кругом та навколо?» («День», №171 від 22.09.2000) .

По-моєму, очевидно, що, по-перше, я не робила ніяких натяків — ні відносно «червоних», ні «білих», ні «сірих» і т.д. По-друге, і це головне, я говорила насправді про те, що якщо ми хочемо дійсно добиратися до істини, а не просто «шуміти», вибудовувати або найбільш явні, або найзручніші (кожному — свої) версії того, що сталося, то ми повинні виходити з усієї сукупності доступних нам (чи здобутих власними зусиллями) фактів. Це все, що я хотіла сказати і сказала — не більш і не менш.

А ось нинішня радикалізація проблем зі свободою слова може, як мені здається, призвести до того, що головними «ворогами» преси «призначать» олігархів (цілком можливо, і не без приводу, але це вже інше питання). Ситуацію навколо зникнення Георгія Гонгадзе цілком можна направити зараз — при бажанні — в антиолігархічне русло. А Президент днями заявив, що «ситуація в інформаційному просторі України нагадує розбирання злочинних формувань, в яке втягуються засоби масової інформації і міжнародні структури» (УНІАН). А прес-секретар Президента О. Мартиненко в інтерв’ю, опублікованому в «Київському телеграфі» (№ 32, 2000 р.) , говорить про те, що «кишенькові технологи провокують своїх хазяїв (олігархів. — Н.Л. ) на різкі рухи, на створення криз. Ці добре навіювані ідеї олігархи запроваджують у життя, внаслідок чого країна втрачає як у міжнародному, так і у внутрішньому іміджі».

У цьому зв’язку мені й здається важливим відповісти нашому читачу В. Монбланову, насамперед звернувши його увагу на те, що взагалі «пафос» моєї статті «Бажаю процвітання олігархам!» був у наступних рядках: «потрібно, щоб Березовських, Гусинських, еtс. було багато, тому що чим їх більше — тим більше різниці в їхніх інтересах, і тим виразнiше крізь безліч їх — так, цензур, але цензур різних, буде просочуватися об’єктивної інформації». (При цьому, хочу підкреслити, я аж ніяк не співала олігархам дифірамби, бо казала про те, що цензура Березовського (скажімо) нічим не відрізняється від цензури Путіна (чи держави). Але... Чомусь ви, пане Монбланов, не помітили парадоксальності мого побажання (яка й відтіняла іронічність заголовка). Адже говорячи про те, що олігархів повинно стати більше — ми, фактично, тим самим позначаємо еволюційний шлях перетворення олігархів на цивілізованих бізнесменів, а «піратського капіталізму» — на цивілізовану ринкову конкуренцію. Чим більше «олігархів» або тих, хто реально претендує на їх роль, — тим менше можливостей монополізації впливу на владу, чим «крутіше» їхні інформаційні війни одного з одним — тим більше суспільство буде отримувати інформації про зловживання, у тому числі й чиновників, а, значить, тим очевидніше буде необхідність для тих олігархів, що хочуть залишитися в цій країні й у своєму бізнесі, виводити останній з «тіні» і т.д., і т.iн. Коли, скажімо, посилаються на досвід Рузвельта, який зупинив «велику депресію», обмеживши апетити і вплив американських олігархів на економіку країни, то треба все ж таки не забувати, що саме було зроблено цим великим політиком. А саме — не експропріація, не розправа з олігархами, а регуляція олігархічного впливу на економіку: введенням «Кодексу чесної конкуренції», урядового регулювання цін, квот на випуск продукції і тощо. Що стосується медіа — то досить згадати, що з появою нових телетехнологій більшість розвинених західних країн відмовилася від держмонополії на телемовлення, найактивнішим чином впроваджувалася дерегуляція, комерціалізація ТБ, і лише з часом деякі країни поверталися до певного державного регулювання відносин медіамагнатів із суспільством, державою й у конкуренції одного з одним (закони про демонополізацію, обмеження об’ємів реклами, квоти на закордонну продукцію тощо).

Чи можливий інший шлях розвитку (а не стагнації) ЗМІ? Так — є прецедент величезної впливовості суспільного ТБ у деяких країнах, досить масштабного розвитку некомерційних та недержавних малотиражних видань. Кінець кінцем, справжній переворот в існуванні непідвладних ані державній, ані ринковій цензурі ЗМІ — це Інтернет.

Що стосується створення громадського ТБ в Україні — то, при всьому моєму не раз вираженому пієтеті перед ним — я не бачу, проте, найближчим часом можливостей для його реалізації в наших умовах. Громадське ТБ — у справжньому значенні цього слова, ще раз підкреслюю — можливе тільки за реального балансу (а не всього лише формального структурування) різних гілок влади, за реальної політичної культури представників цих гілок влади, і — що немаловажно — при наявності суспільства як такого, тобто достатньої кількості громадян, економічно самодостатніх, що мали би бажання і можливість оплачувати незалежне ТБ, а також вимагати вiд нього задоволення своїх — дуже рiзних — потреб i смакiв. Наскільки скоро в Україні можуть з’явитися ці умови — можна, звичайно, сперечатися. Але не більш того (що, зрозуміло, не скасовує необхідності прагнення до створення громадського ТБ, підготовки «ґрунту» — у т.ч. і зусиллями самих журналістів). А ось що стосується ролі держави в «демократизації» ЗМІ та нинішніх досить частих посилань на досвід Росії... Скажу чесно, коли наш читач В.Монбланов говорить про Путіна як про чесного поліцейського, то я для себе (суб’єктивно інтерпретуючи) наголошую на слові «поліцейський». Олександр Мартиненко у вже цитованому інтерв’ю говорить: «у Москві вже немає холдингів. Коли не стало роботи після виборів, вони зайнялися не собі подібними, а державою. І держава вжила певних заходів, які, по суті, призвели до припинення дії цих холдингів... Я не говорю, що засоби масової інформації не потрібно фінансувати, у іншому разі вони просто не виживуть. Але треба знати межу, за яку переходити не можна. Тобто головне, щоб структури не стали самодостатніми, як це сталося в Росії. Холдинг — це зброя, створена для руйнівної діяльності, і вона повинна стріляти, інакше заіржавіє. У Росії вона так часто стріляла, що довелося дати по руках, тому що вона почала стріляти й у державу теж».

Мені здається, що тут є над чим замислитися. По-перше, про те, що «самодостатність» (тобто незалежність, передусім, від держави — кажучи більш виразно) будь-яких медіа-структур — це і є, насправді, найнеобхідніша умова існування незалежної преси. По-друге, про те, що зараз у Росії на місці двох основних ворогуючих медіа-холдингів створюється (уже створений) не що інше, як один — але великий — теж медіа-холдинг, з тією ж функцією «відстрілу», тільки державний. І стріляти він буде теж ще як, тим більше, що номінальних ворогів (скажімо, світовий космополітизм, олігархів, Раду Європи, чеченців) знайти завжди неважко. А ось у ролі натискаючого на курок буде завжди тільки держава, яка, таким чином, буде сама прикрита абсолютно, до стерильності, від критики на свою адресу, і яка, це вже точно, буде самодостатньою — тобто, незалежною від суспільства. По-третє, про те, чому ж державу (у тому числі й при Путіні) все ж таки влаштовує, щоб медіа-холдинги відстрілювали один одного, більш того, влаштовує це ще більше, коли який-небудь з олігархів виступає активним поборником її, держави, інтересів? При цьому нікого не хвилює ступінь і міра брудності технологій. Але чомусь ця міра стає настільки необхідною, коли раптом ці самі інтереси самодостатньої держави теж виявляються під прицілом? І не треба, напевно, пересмикувати (як це часто робиться в нинішніх дискусіях), розширюючи поняття «держава» до набагато більш широких понять «Батьківщина», «Вітчизна», «країна», а то й «суспільство». Тому що саме суспільству необхідні правда і про Чечню, і про «Курськ», і про корупцію в чиновницькому середовищі... Так, оскільки ця «правда» йшла тільки, по суті, від одного телеканалу — НТВ — то, звичайно ж, вона була нерідко однобокою, неповною, необ’ємною і т.д. Але хіба незбалансованість інформації — це проблема тільки НТВ? А не і держави в тому числі, яка не створює можливостей для повноцінного і «прозорого» медіа-бізнесу, для існування різних полюсів інтересів, різних у тому числі й у критичному ставленні до неї, держави? З іншого боку — саме з НТВ, тобто з олігархічним телеканалом, як би там не було, було пов’язане хоча б урізане, але все ж таки вільне слово в Росії. І саме тому, що НТВ критикувало і поки ще критикує саме виконавчу владу країни.

Так що особисто я бачу набагато більшу небезпеку не в існуванні медіа-олiгархів самих по собі, не в існуванні медіа-холдингів самих по собі — а в їх монополізації саме державою, у зрощуванні їхніх інтересів з інтересами лише одного сегмента влади. В тім то й річ, що насправді роль держави складається не в тому, щоб «боротися» з олігархами в ролі нехай навіть «чесного поліцейського» (не кажучи вже про більш частий випадок видимості такої боротьби). Роль держави в тому, щоб — разом iз законодавцями — встановлювати однакові для всіх «правила гри», що і забезпечить природне переродження олігархії на нормальну ринкову конкуренцію. Інакше — порочне коло: олігархи — погані тим, що вони використовують свій вплив на держвладу винятково у власних інтересах, держава «неправильна» тим, що вона використовує олігархів також винятково у своїх самодостатніх інтересах, далеко не тотожних інтересам суспільства. По суті, Бюрократ (з великої лiтери) і олігарх — це брати-близнюки. Не випадково ще один читач «Дня», Д. Христов iз Полтави (його лист ще буде в нас опублікований) відносить до олігархів і всю радянську номенклатуру, яка, маючи владу, розпоряджалася багатством країни винятково у власних інтересах. Різні — тільки способи нагромадження капіталу (хоча, до речі, що радянські, що нинішні «олігархи» паразитували саме на бюджетних коштах). Ну а мета і в Бюрократів, і в олігархів — одна на всіх, і перетікає так само плавно і вагомо, як перетікають iз бізнесу — у крісла, і навпаки «олігархи» і «чиновники», що ми і бачимо не тільки на досвіді Росії, але й України.

Тому я особисто не бачу сенсу в «праведній» боротьбі — у тому числі і нас, журналістів — з медіа-олігархами як такими. По-моєму, боротися (чи, що вірніше — просто працювати) потрібно заради одного: поступового нав’язування суспільством необхідності державі встановлювати і наглядати за дотриманням однакових для всіх «правил гри». Заради нав’язування суспільством олігархам необхідності дотримання цих «правил гри». Сакраментальне питання — що для цього потрібно робити? Продовжувати просто виходити жовчю, описуючи «підступні» політичні ходи олігархів, плодячи усілякі версії, що більше схожі на припущення — оскільки не аргументуються найчастіше нічим конкретним, крім чуток, домислів і власних логічних ланцюжків? Використовувати кожний т.з. «компромат», незалежно від того, ким він підкинутий (а найчастіше він саме підкидається тими ж олігархами — тільки іншого табору, а, на жаль, аж ніяк не добувається власними зусиллями нас, журналістів), в ім’я яких цілей, і як і ким саме буде використаний? До речі, зараз розвиток Iнтернет-видань створює для такої бурхливої і нібито архідемократичної діяльності журналістів колосальні можливості. А, може, все ж таки вже потрібно елементарно дорослішати і нам, журналістам (всі «претензії» я, зрозуміло, відношу повною мірою і до себе самої) — і копітко й щодня не просто писати, скажімо, про факт корупції, який нами припускається, — а відслідковувати її механізми, абсолютно конкретні, з абсолютно конкретними доказами? Подібні розслідування ніде не надрукують? Але чи не в тому числі й тому, що, як правило, ми не готові довести кожне слово з наших обвинувальних слів, довести так, щоб будь-який позов і будь-який суд нам був би не страшний? Адже коли запустили ракету в житловий будинок у Броварах, і були в наявності докази, обнародувані пресою і ТБ, — то нічого не залишалося одному із самих закритих відомств — Міноборони — як привселюдно визнати провину. А взяти передачі Ольги Герасим’юк («1+1») — хіба вони не є «антисистемними» — але з конкретними доведеними фактами, конкретними героями й антигероями? Та й у «N-ному кілометрі» («Інтер») трапляються доволі цікаві речі, і в «Бізнес-студії» (СТБ) намагаються розслідувати саме механізми. Але поки що не видно «масовості» в такого роду журналістиці.

У радянські часи (а деякі з моїх колег ще попрацювали тоді) можна було, між іншим, не тільки «пропагувати» — але і критикувати. По суті, цілком закритими для критики були тільки вищі партійні і державні інстанції. Ну і зрозуміло, заборонені були узагальнення на рівень усієї Системи. I зараз у мене часом з’являється крамольна думка про те, а не чи благом це було для журналістики? Тому що, критикуючи ЖЕК чи міськком комсомолу, не можна було кинути через плече «це так, тому що Система в нас така». Треба було довести. І доводили — колеги не дадуть збрехати, яку колосальну часом роботу доводилося проробляти по одному-єдиному матеріалі, яку купу документів знайти і вивчити, зі скількома людьми зустрітися і т.д., і т.п. У ті ж, радянські, часи преса, яким би це смішним чи дивним комусь зараз не здалося, реально захищала інтереси людини. Конкретної людини в її протистоянні бюрократії. Величезна кількість листів — зі скаргами, проханнями — ставилася на контроль, розсилалася по інстанціях з вимогою розібратися і вжити заходів, організовувалися журналістські відрядження за типом «лист покликав у дорогу»... Я сама була і серед тих, хто допомагав конкретним людям знайти справедливість, і серед тих, кому «Комсомолка» допомогла одержати хоча б моральну сатисфакцію за те, що через конфлікт із директором я в 10-му класі була змушена перейти в іншу школу. Після листа моїх однокласників у газету вона все-таки одержала свою сувору догану, директриса — і це було украй важливо для нашого й громадянського формування в тому числі!

Чи так вже й виправдана іронія нинішніх журналістів до тих жанрів і до тієї журналістики? Чи не занадто ми загралися в «макрожурналістику», вважаючи за краще одним хльостким словом на адресу «узагалі системи» (влади, президента і т.д.) роздобути собі славу того, котрий «ну дає, ну пише» — замість того, щоб намагатися реально впливати на процеси, хоча б, для початку, на мікрорівні? А владі, а олігархам, а «сатрапам» — це дуже зручно. Кричить — коли безпечні, а ледве що — легко вас і притиснути, тому що ні самі себе не захистите (як — не будучи відповідальними за все написане чи сказане?), ні для суспільства ви вже давно не авторитет, бо що суспільству від вас?

Так само — чи не важливіше зараз, замість того, щоб чи то замилювати очі громадян частіше одиночними, ніж системними нашими успіхами в ім’я міфічної гордості за державу, чи то монотонно й нескінченно кричати «пожежа», — знову-таки, копітко і щодня допомагати людям, умовно кажучи, «шукати і не здаватися»? Насамперед — максимально об’єктивно інформувати їх про всі процеси, взаємоперетинаючі інтереси і т.д. Показувати реальні механізми нехай одиночних, але реальних успіхів. Аналізувати реальні механізми негативних явищ. Демонструвати реальні, конкретні способи відстоювання громадянами своїх прав. Реально шукати і пропагувати (не боюся цього слова) тих особистостей, що справою довели свою здатність і бажання піклуватися про особисте благо в контексті (а не всупереч) блага загального... Хто це — і ще багато інших конкретних справ — зробить за нас? Поки ми отут усі, нехай навіть дуже щиро, будемо як і раніше тільки блискати очима і палати праведним гнівом на адресу фантомів, яких, насправді, не перелічити, і яким у кожен час можна придумати різні імена, включаючи кличку «олігарх». А справа стоїть...