Погляд із Вашингтона

Розчарування багатьох експертів післяреволюційними подіями в Україні стає все очевиднішим. Симптоми втрати ентузіазму відносно очікуваних українських перетворень помітні й у середовищі іноземних політиків. Підтвердженням тому — слухання в Конгресі США минулого тижня, де було висловлено зауваження з приводу передвиборного популізму дій українського уряду в економічній сфері. Президент «Проекту з перехідних демократій» Брюс Джексон зі Сполучених Штатів під час свого нещодавнього візиту до Києва зустрічався з провідними українськими політиками, експертами. Після повернення до США він вирішив дати свої оцінки щодо того, що відбувається в Україні. Його стаття в нашій газеті — це ще один сигнал українському керівництву, якому слід би провести роботу над помилками не лише колишньої влади, але вже й своїми власними.

Відомий роман Чарльза Діккенса про Французьку революцію «Повість про два міста» відкривається крилатими словами: «Це був найпрекрасніший час, це був найзлощасніший час...». Подібне можуть сказати цього літа про післяреволюційний Київ принаймні ті експерти та політики, які стежать за діяльністю уряду Віктора Ющенка. Сьогодні у Вашингтоні розвиток ситуації в Україні дебатується з гарячковістю, зазвичай властивою суперечкам про улюблений футбольний клуб, а не обговоренню доль демократії, яка за тридев'ять земель і яка намагається піти від похмурої пострадянської реальності в обітовану Європу.

Протягом перших місяців літа вашингтонські стратеги, причетні до прийняття зовнішньополітичних рішень, пильно стежили за успіхами і невдачами команди Ющенко — Тимошенко. Настрої в американських коридорах влади мінялися щогодини — від натхнення успіхами України в розвитку поглибленого діалогу з НАТО до паніки з приводу здатних викликати катастрофу економічних ініціатив.

Незважаючи на таке частково хворобливо-подвійне ставлення Вашингтона до Києва, останнім часом у даному контексті назрівають серйозні зміни, які піддаються аналізу. По-перше, цього літа виявилися розвіяними абсурдно завищені очікування, що склалися після помаранчевої революції, з приводу української демократії. Сьогодні поширилася думка, що ці перебільшені очікування Заходу погано прислужилися новій київській владі, заразивши нездоровою дозою «комплексу знаменитості» політичну еліту, якій, незважаючи на те, що вона очолила історичну революцію, ще попереду довести свою спроможність до серйозного керування країною.

Другою причиною для одержимості США та Європи політикою Києва є усвідомлення того, що низка невдач конституції ЄС й ослаблення підтримки членства в ньому Туреччини фундаментально змінило європейську політику. «Відкриті двері» в ЄС і НАТО, які були характерним елементом Європи, що розширюється протягом останніх десяти років, почали закриватися. На відміну від Румунії, якій зійшли з рук принаймні три фальстарти на шляху до Європи і яка все одно зуміла благополучно вступити в обидві організації, в України сьогодні є лише один шанс увійти до Європи, поки ці двері остаточно не зачинилися в неї перед самісіньким носом. І у Вашингтоні, й у Брюсселі вважають, що жоден успішний кандидат після початку нинішнього раунду розширення Європи в 1989 році не був у такому жорсткому цейтноті, в якому сьогодні перебуває Україна.

Третя і, можливо, найважливіша причина для обговорення цієї теми саме зараз — незабаром після початку демократичної революції в Україні — криється в тому, що деякі кроки, зроблені урядом Ющенка в перші шість місяців, поставили під сумнів, чи буде Україна в майбутньому поділяти ті ж політичні цінності, які є визначальними для Європи та США. По суті своїй дебати з приводу України у Вашингтоні цього літа є дебатами про політичну філософію уряду Ющенка й, у широкому значенні, політичне підґрунтя сучасної України.

Існує шість великих проблем, що викликають у Вашингтоні сумніви з приводу вибраного Україною для їхнього вирішення курсу. Це також дозволяє скептикам ставити під сумнів саму систему цінностей нового покоління українських політиків.

Перша відмінність між Вашингтоном і Києвом виникла пізньою весною у зв'язку з економічною політикою. Відомі аналітики, такі, як Андерс Ослунд, були шоковані рішеннями у цій сфері, які мали вигляд примхливих та довільних і які негативно позначилися на ситуації на ринку, економічному зростанні та стабільності цін. Хоча заради справедливості варто відзначити, що ці рішення потім було швидко відмінено, багато з них нагадували давно розвінчані соціалістичні підходи, від яких західна модель економічної політики відмовилася років 30—40 тому. Можливо, нинішнє обдароване покоління українських лідерів якимось чином неправильно розуміє уроки сучасної економіки?

Тісно пов'язаною з соціалістичною спокусою виявилося і друга відмінність — у поглядах на націоналізацію промисловості. І тут знову ми зіштовхуємося з політикою, приблизно такою ж «популярною» сьогодні у Вашингтоні, як музика в стилі «диско» чи наркотики. Єдиним і сумним прикладом серед країн євроатлантичного регіону — державою, яка провела широкомасштабну націоналізацію промисловості з метою перерозподілу багатства та відновлення державного контролю над «стратегічними галузями промисловості» — стала путінська Росія.

Сполучені Штати та Європа також вдаються до політики регулювання для обмеження монополій у промисловості й до прогресивного оподаткування, щоб не допустити безконтрольного особистого збагачення невеликої групи підприємців. Неспокій, викликаний у ділових колах України загрозою націоналізації, лише відлякав прямі інвестиції із Заходу, які вже були готові прийти в країну, знизивши тим самим вартість українських об'єктів власності для російських покупців, які полюють за вигідними операціями.

За своїм негативним впливом не відстає від націоналізації й проблема криміналізації. Буквально за ніч, як це сприйняли на Заході, мало не всі в Україні — особливо політичні опоненти нової влади і так звані олігархи — почали розглядатися як злочинці. Замість висунення обвинувачень проти вбивць Гонгадзе або тих, хто робив замах на життя Президента Ющенка, ми дізналися, що найбільшими регіонами країни керують до сьогодні невідомі кримінальні авторитети. Американці завжди з підозрою ставляться до урядів, які оголошують своїх політичних опонентів кримінальними злочинцями. Оскільки обмін взаємними обвинуваченнями віками був типовою вадою української політики, ніхто у Вашингтоні не повірив жодному слову.

Проте кожна демократія, в початковий період становлення зазнає труднощів. Сполучені Штати вже понад два століття з перемінним успіхом продовжують боротися зі спадщиною рабства. Польща лише в останнє десятиліття приступила до подолання історичних пережитків антисемітизму. А в Україні ввижається кошмар, що повторюється постійно, про купку змовників, які викрали законну спадщину, що належить усьому народові, залишивши при цьому всіх інших убогими. Як і у випадках із єврейською «рисою осілості», російським куркульством 20-х років або олігархами початку ХХI століття, в політичній душі Києва глибоко вкорінилася схильність демонізувати опонентів і звинувачувати їх у всіх гріхах.

Соціалізм, націоналізація та криміналізація мають одну спільну рису — всі вони є проявом зловживання державною владою. Вже в червні цього року деякі експерти почали ставити перед собою питання, а чи не дуже близько підійшли деякі члени уряду Ющенка до здійснення гріха «етатизму» — коли головною цінністю країни стає не народ країни, а сама держава? Для американців, які занадто хворобливо сприймають усе це, немає більшого спотворення поняття «демократія», ніж надмірне захоплення потужністю держави. Сильна держава не тільки є моделлю для російської автократії, але сприймається Вашингтоном іще й як «французька тенденція», що, хоч як це дивно, ще гірше.

Недивно, але як тільки держава вступає на цю згубну стежку, наступним кроком є неминуче сповзання від представницької демократії до популізму — цієї позашлюбної дитини суспільних примх. Багато хто з лідерів помаранчевої революції зайнявся нестримним заграванням із так званою волею народу, і поступився спокусі захоплення безперервними аплодисментами натовпу. За перші шість місяців української демократії можна було часто почути, як високопоставлені представники влади заявляли: «Цього вимагає народ», неначе існує якийсь єдиний, споконвічно український голос, зрозуміти який під силу лише долученим адептам уряду? Як відомо для будь-кого, хто вчився азам демократії, все це суцільна нісенітниця. Сама система демократії призначена для того, щоб обмежити зловживання публічної політики, покладаючись на розподіл влади та збалансовану структуру суперництва думок.

Усе це приводить нас до останнього питання суспільства згоди. Я підозрюю, що багато хто з тих, хто спостерігав за українською політикою після грудня минулого року, були вражені нескінченним характером політичної війни. Незалежно від результатів виборів, перемир'я немає, партійні сутички ніколи не припиняються. Схоже, що шансів на створення лояльної опозиції в парламенті так ніколи і не з'явиться і що єдиний кабінет, у який після виборів приходить новий господар, — це кабінет Спеціального Прокурора та Головного Інквізитора.

Проте хоч яким би дивним це здавалося, незважаючи на всі ці тривоги та невпевненість у майбутньому помаранчевої революції, не багатьма державами та лідерами захоплюються у Вашингтоні та Брюсселі, як урядом Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Можливо, Європа та Сполучені Штати Америки занадто вимогливі до України й не до кінця усвідомлюють масштабність проблем, із якими стикається Президент Ющенко. Чи, можливо, після вражаючого «медового місяця» деякі чвари неминучі. Хоч як би там було, американці, йдучи в серпневі відпустки, не мають жодних ілюзій із приводу труднощів, із якими Україна має зіткнутися. Проте сьогодні вони ще рішучіше налаштовані зробити все можливе для того, щоб допомогти Україні зайняти законне місце в Європі та на Заході.

Брюс ДЖЕКСОН — президент «Проекту з перехідних демократій» (міжнародна неурядова організація, яка виступає на підтримку членства України в НАТО та Європейському Союзі)