Ще один прожект неукраїнської України
З цікавістю ознайомився з розлогою статтею кримчанки Ольги Федорової в «Дні» (№160, 22.09.2006 р.)
Багато з чим я абсолютно згоден, з тим, що стосується гнітюче низького культурного й морального рівня тієї керівної еліти України, яка править країною нині, проте, явно не тільки останні 15 років. Щоправда, декотрі твердження Ольги Федорової викликають деяке здивування, наприклад, переконання в тому, що всі біди України — від переважно сільського походження її керівників. Звичайно, й Кравчук, і Кучма, й Ющенко — вихідці з села, й тут доречно поставити запитання: а що, українці в містах не народжуються? Але не бачу зв’язку між сільським походженням і безхребетністю, нерішучістю, боягузтвом. Якщо говорити про наших президентів, то походження можна вважати найневиннішим їхнім недоліком, якщо це взагалі недолік. Між іншим, в Європі було й є достатньо країн не менш селянських, ніж Україна. Ті ж Фінляндія, Данія, Норвегія, Швеція (де перемогла скандинавська модель соціалізму), та ж сусідня Польща, ті ж Словаччина, Угорщина. Чомусь у них соціальна приналежність більшості до селянства не відіграла такої глобально трагічній ролі, як у нас. До речі, у Маркса, Енгельса й Леніна можна знайти скільки завгодно злих випадів на адресу селян, починаючи від «ідіотизму сільського життя» і до проклять на голови сільських власників, які «щогодини відтворюють капіталізм».
Та й нині суперсучасна Японія на початку ХХ сторіччя була переважно сільською країною.
Автор явно знаходиться під враженням щедро цитованого нею іспанського філософа Хосе Ортегі-і-Гассета, класика елітаристської свідомості, який виступав проти феномена омасовіння, автора знаменитого труда «Повстання мас». Очевидно, Ользі Федоровій здається, що за допомогою його методології можна легко пояснити всі проблеми України. А тим часом Іспанія початку ХХ сторіччя була державою іспанської (кастильської) нації, досить усталеною, яка на момент народження філософа Ортегі мала за плечима 500 років державного буття, причому буття імперського, коли над володіннями мадридської корони ніколи не заходило сонце. І покоління 1898 року в іспанській культурі (до нього належав і Ортега) — це покоління діячів великої імперської нації, яка опинилася біля розбитого корита, адже 1898 р. внаслідок війни зі США Іспанія втратила свої останні великі колонії — Кубу й Філіппіни.
Що ж тут спільного з Україною? Спільного набагато більше з психологічною ситуацією в нинішній Росії — розбите імперське корито й потреба шукати нове місце у світі замість звичного.
Але ці зауваження не надто істотні. Хоча й варто нагадати, що Іспанія початку ХХ сторіччя на відміну від сучасної України не була країною постколоніальною, посттоталітарною й постгеноцидною.
ЩО Й ВІД КОГО ЗАХИЩАТИ В КРИМУ
Але в чому я абсолютно не можу погодитися з Ольгою Федоровою, так це з її трактуванням мовної й національно- культурної ситуації в нашій країні. Зрозуміло, її сприйняття цієї ситуації опосередковується атмосферою Криму, дуже своєрідною, надзвичайно специфічною. Вважаю, що можу дозволити собі подібні оцінки, оскільки є севастопольцем у четвертому поколінні, а кримчанином — у дев’ятому. Ще на початку XIX століття російський поміщик вивіз моїх предків — українських селян, кріпаків із Катеринославської губернії (нинішня Дніпропетровська область) у свій маєток на Південний берег Криму. Ось саме завдяки цим українським селянам я й маю такий хороший кримський родовід...
Ось чому мене дивують деякі заяви моєї землячки. Наприклад таке: «Виступи з вимогами про відділення територій з’явилися лише на 14-му році незалежності й отримали широку підтримку населення якраз завдяки лозунгу на захист рідної (російського) мови».
Дивно чути такі фрази, що свідчать про найповнішу недосвідченість, від кримчанки. Такі виступи не вщухають у Криму з 1991 р., досить лише пригадати епопею так званої мєшковщини, акції, які організовуються регулярно всілякими громадськими організаціями, загрози щодо проведення референдуму про відділення Криму від України й приєднання до Росії. Я особисто спостерігав цей перманентний гармидер і в Севастополі, й у Сімферополі протягом усіх 15 років незалежності. Проте гармидер був і залишається добре зрежисованим, профінансованим і керованим. А чи можна забути постійні візити російських політиків, мерів, депутатів спочатку ВР, а потім Державної думи Росії в Крим, де ці добродії, не мудруючи лукаво, закликали місцеве населення боротися за повернення в Росію?
Я можу назвати їхні прізвища. У будь-якій іншій країні за подібну поведінку іноземців видворяли б з ганьбою, але не в страждаючій від надмірного лібералізму Україні...
Яке вже там — «лише на 14-ому році незалежності», навіщо ж так...
Що ж до захисту російської мови, то хотілося б знати, що їй у Севастополі, Керчі, Одесі, Харкові, Донецьку загрожує?
Повстання з праху недодушеної, недодавленої й недотоптаної української? На жаль, ознаки цього поки що не спостерігаються. Ось, наприклад, у моєму рідному Севастополі подібна ситуація навіть ускладнює роботу місцевих проросійських пропагандистів. Тобто дуже вони страждають від повної відсутності фактажу на предмет «знущань» над російською мовою, яка там функціонує на 99,99%. Ось, очевидно, ця одна сота української й викликає праведний гнів «пригнічених». Якби ще й одну соту прибрати, то відбулося б торжество справедливості...
Та й в АРК ситуація майже така ж сама. Місцеві теле- й радіоканали віщають в основному російською, FM-радіостанції — суцільно російськомовні, книги — суцільно російською (й на розкладках, і у бібліотеках), у всіх установах — суцільна російськомовність, в освіті — російська від дитячого садочка до докторантури.
Так що ж захищати й від кого? Від слабих паростків української? Які ще права має отримати в Криму, Харкові, Донбасі, Одесі й т.д. ця абсолютно домінуюча російська мова? Може, для 100% комфорту російської потрібно остаточно затоптати ті крихти українські, які є в цих регіонах?
Може, в Криму потрібно закрити «Крімську світлицю» (єдину україномовну газету півострова, яка перебуває в жалюгідному фінансовому становищі), закрити чотири українські школи в АРК, які приходяться майже на 500 тисяч місцевих етнічних українців і на 660 російських шкіл автономії?
ЧИНОВНИК ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ВОЛОДІТИ МОВОЮ ДЕРЖАВИ, НА СЛУЖБІ В ЯКОЇ ВІН ЗНАХОДИТЬСЯ
А ось ще заява, з якою не можу погодитися: «В Україні переконувати громадян, російських або російськомовних, що вони — українці, пропонувати користуватися не їхньою рідною мовою — ефективно навпаки. Тиск на мовний чинник на сході й півдні України викликає реакцію ослаблення наявного вже чинника державності, але ж останній важливіший для єднання. Роздратовуючи російськомовне населення усовіщаннями й повчаннями на національному радіо, обвинуваченнями в непатріотизмі, тим самим розхитують, а не зміцнюють Українську державу».
Не знаю, хто й коли переконував етнічних росіян, що вони етнічно українці, щось не пригадаю такого, а ось нагадувати людям час від часу про те, громадянами якої саме держави вони є й які обов’язки (а не лише права) вони мають — це обов’язок будь-якої нормальної держави. Як нещодавно повторив не найгірший випускник Пітерського юрфаку: «Громадянство — це стійкий істотний зв’язок між індивідом і державою» (В.В. Путін).
І чому О. Федорова так переконана, що будь-хто, хто говорить російською, негайно стає росіянином? Російськомовні українці залишаються українцями, як і англомовні, франкомовні й т.д. 90% ірландців говорять англійською, але англійцями не стали.
Тому не бачу ніякого гріха в нагадуванні російськомовним українцям, що вони — українці. І зовсім не всіх це роздратовує, багатьох примушує замислитися. А щодо пропозицій користуватися нерідною українською мовою... якщо йдеться про пересічних громадян — то це питання їхнього відношення до своєї країни, до України, тут складно що-небудь регламентувати. Але якщо йдеться про чиновників, то тут жодних пропозицій бути не може, чиновник абсолютно однозначно зобов’язаний володіти й використовувати під час службової діяльності мову держави, на службі в якої він знаходиться. І тут чинник рідної або нерідної нікого не цікавить. А що, хіба в Росії російська — рідна мова для всіх чиновників, у тому числі в Татарстані, Дагестані й т.д.?
АБО РОСІЙСЬКЕ, АБО НІЧОГО
Але спробуйте там знайти держслужбовця, який не володіє мовою Росії. І в чому проявляється цей горезвісний тиск на мовний чинник на півдні й сході України? У цих регіонах є міста, де частка етнічних українців становить 70% населення, й проти української мови ніхто нічого не має, але жодної української школи там немає. Ось такий тиск... Чи в селі Веселе просвітку немає від української мови? До речі, до 1944 р., коли звідти вигнали місцеве населення, це село називалося Кутлак, а після депортації кримських татар воно раптом одразу (як і безліч інших селищ Криму) «повеселіло». І з’явилася безліч безликих назв — Комсомольське, Піонерське, Фронтове, Гвардійське, Танкове, Джерельне й т.д. замість історичних топонімів. Ніхто не ставить за мету українізувати росіян. Значення українізації в тому, щоб дати можливість українцю залишатися українцем у своїй країні. Дати реальну можливість не відмовлятися від української мови, культури, традицій, самосвідомості. Не українізація росіян, а припинення тотальної русифікації українців є змістом українізації в справжньому значенні цього слова. У часи Російської імперії й СРСР російська мала все, щоб залишатися російською не лише в етнографічній Росії, але й у Таджикистані, Грузії, Естонії. Вона мала для цього російську школу, російські ЗМІ, російськомовних чиновників. Українець навіть сьогодні на півдні й сході України для свого етнічного й національного самозбереження має дуже мало, а часто — й узагалі нічого. Немає в нього можливості вибору, а без такої можливості він елементарно не є вільною людиною.
Немає вибору між російським і українським — оскільки українського просто немає. Або російське — або нічого. Це — трагічна ситуація.
Біди нашої країни, які стосуються регіональних непорозумінь, на мій погляд, є наслідком не українізації, а повної відсутності такої. Так, повчання роздратовують, коли за ними — пустота, а не добре продумана, послідовно здійснювана політика конкретних кроків. Не було українізації, а було нескінченне, дійсно дратівливе пустопорожнє базікання й заклики. Уявімо собі, що пересічний мешканець Одеси або Сімферополя після всієї цієї агітації скаже: «Добре. Умовили. Вчитиму українську». І що ж далі? Підручника немає, словника немає, загальнодоступних безкоштовних курсів української мови немає, україномовних книжок, комп’ютерних програм, відео- й аудіокасет немає.
За 15 років незалежності на сході й півдні країни не зроблено майже нічого. Наведу приклад рідного міста. У Севастополі місцева громадськість усі ці роки просила Київ відкрити одну єдину українську гімназію. Результат — нульовий. Зате з’явилася російська супергімназія, побудована Лужковим. Немає філії Києво-Могилянської академії, про яку також 15 років просить місцеве українство. Зате в місті з 378 тисячами населення працюють десять філій ВНЗ Російської федерації. Нині 80 тисяч севастопольських українців для свого повноцінного національно-культурного буття не мають практично нічого.
Передбачую класичне заперечення: так вони, мовляв, українці, самі свого не хочуть. Не приймаю. Знаєте, який конкурс в єдину українську гімназію в Сімферополі? П’ять дітей на одне місце. Значить — одного прийняли, а чотирьом — відмовили.
Назвіть мені країну, де для того, щоб отримати середню освіту державною мовою, дітям потрібно було б проходити конкурс, як у престижний університет. Я іншої такої країни не знаю... Може, ви знаєте?
Ну, «поганий» Кучма хоча б відкрив цю гімназію в Сімферополі, може, «хороший» Ющенко відкриє в Севастополі? А то після помаранчевої революції кинули там каменюку, мовляв, на цьому місці будуватимуть українську школу- колегіум. Каменюка вже другий рік лежить. А вожді все нас закликають: «Думай по-українськи», «Думай про Україну!! (Щоправда, свій «хіт» — «Не зрадь Майдан!» — чомусь більше не згадують). Ми-то думаємо по-українськи й про Україну. Цікаво, коли вожді почнуть це робити?
А те, що українська нерідна мова когось дратує, так ці люди можуть утішитися тим, що й нерідна російська багатьох дратує не менше. Та й Михайла Жванецького корисно пригадати: «Якщо нас дратують люди якоїсь національності, то не будемо забувати, що ми й самі — люди якоїсь національності». І що ж нам робити, щоб позбутися взаємного роздратування? Заборонити російську на заході, а українську на сході? Поділити країну на дві мовно-культурні зони, які не симпатизують одна одній ? А схід і південь оголосити зоною, вільною від української мови й культури? І це, звичайно, всіх нас дуже об’єднає...
Так, погоджуся з Ольгою Федоровою, що використання російської мови не є перешкодою для міцності Української держави, такою перешкодою, більше того, смертельною загрозою є неухильне, в режимі «парового катка», витіснення російською мовою української мови в Україні, російською культурою української культури.
ЧОМУ УКРАЇНЕЦЬ У СВОЇЙ КРАЇНІ МАЄ ПЕРЕТВОРЮВАТИСЯ НА ДІАСПОРУ
Увесь сенс українізації полягає в тому, щоб припинити процес тотальної русифікації етнічних українців і руйнування української культури. Ситуація дуже проста й одночасно трагічна: сьогодні навіть Галичина реально є двомовною, а за її межами панує вельми жорстка російська одномовність, яка не залишає українцям альтернативи. Що стосується нав’язування видовищ нерідною мовою, то в нас у всіх кінотеатрах фільм можна подивитися лише російською. І це при тому, що за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р. майже 70% громадян України визнали своєю рідною мовою українську. А де ж 70% україномовних театрів і кінотеатрів, 70% україномовних телеканалів і радіостанцій, газет і журналів, книг, відео й аудіокасет? Чому цим 70% нав’язується (дуже жорстко й агресивно) нерідна для них російська мова? Чи це не є мовно-культурною дискримінацією більшості громадян країни? Чи, за О. Федоровою, нав’язування нерідної російської мови є «великим благом і прилученням до світової цивілізації»? Але якщо опонент так вважає, то тут вже йдеться про етику готтентота: «Добро — це коли я кого-небудь упіймаю й з’їм, а зло — це коли мене хто-небудь cпіймає й з’їсть».
І чому українець, який не покинув свою державу, але опинився в Севастополі, Харкові, Донецьку, має назавжди відмовитися від рідної мови й культури? Чому у своїй країні він повинен перетворюватися на діаспору? Або країна, яка називає себе Україною, все- таки зобов’язана забезпечити йому елементарний національно-культурний комфорт?
Підкріплюючи своє переконання в тому, що Українська держава цілком може обійтися без державної (тобто загальнообов’язкової) української мови, приклади Ольга Федорова наводить зовсім не найвдаліші в рамках її «доктрини»: Нідерланди, Швейцарія, Канада. У Нідерландах у всіх довідниках функціонує одна державна мова — голландська, Канаду англо-французька двомовність на держрівні привела на межу розпаду країни: на останньому референдумі прихильникам відокремлення франкомовного Квебека не вистачило 1% голосів.
Ну а Швейцарія — явище настільки унікальне й своєрідне, що навряд чи може бути реальною моделлю для інших. Ще одне ствердження землячки мене зовсім збентежило: «Більшовикам вдалося створити сильну державу, незважаючи на різномовність, що зберігалася в середньоазіатських республіках протягом сторіччя». Так, значить, лише в середньоазіатських, а з іншими «розібралися»? У інших різномовності не було? І невже моя землячка, яка має університетську історичну освіту, не знає, якими методами «більшовики створили сильну державу»? Або вона хотіла б побачити такі методи в Україні? Так і у Середній Азії війну із так званими басмачами довелося вести аж до середини 1940-х років.
ІДЕЇ ПРИХОДЯТЬ І ЙДУТЬ. А ЕТНОС ЗАЛИШАЄТЬСЯ
Мою землячку сильно роздратовує етнічне начало, зрозуміло, не російське етнічне начало, а українське. Вона багатозначно натякає, що річ це нехороша, й навіть виразно натякає на Німеччину ХХ сторіччя (очевидно, маючи на увазі його першу половину). І національна ідея, на її думку, є чимось підозрілими (особливо українська). А вже націоналізм — це ну зовсім жах, та й улюблений Ортега, який має відповідь на всі запитання Ольги Федорової, пише: «Націоналізм є завжди імпульсом протилежного напрямку, ніж ті сили, які творять державу. Він виключає, а останні включають». На жаль, емпіричні факти спростовують цікавого мислителя Ортегу, великого любителя блискучої фрази, але це часто шкодить змісту. Більшість європейських націй сформувалися на основі ідеології й практики націоналізму. І поляки, й чехи, й угорці, й болгари, й серби, і... і... і... та й іспанці (кастильці), та їхні сусіди баски, й каталонці. От навіть і Оксфордський словник політології дає таке визначення націоналізму: «Націоналізм — це політична програма, яка ґрунтується на почутті патріотизму». Держава може існувати без багатьох речей, навіть без нафти й газу, без виходу до моря, але є одна річ, без якої жодна держава існувати не може. Це патріотизм її громадян і, в першу чергу, еліти. А етнічне й національне не є виключенням один одного. І найбільш міцними є, як правило, нації, сформовані на етнічному ґрунті. Адже ідеї приходять і йдуть. А етнос залишається.
За підсумками перепису 2001 року, майже 80% громадян України визнали себе етнічними українцями. І будувати державу Україна без і поза цією етнічною більшістю — абсурдно й безнадійно. До речі, анекдот у тему: «Україна — це місце, де українці заважають росіянам і євреям будувати Українську державу». Особливо важкі почуття в моєї землячки викликає українська історія: ну хоч убий, немає в ній нічого гідного й значного. Цитую: «Для об’єднання населення пропонують озирнутися в історичне минуле, пригадати предків й т.п. У минулому України були татаро-монголи, Литва, Польща, Росія, ще СРСР, (про що хочуть забути). З усіма ними Україна перебувала в добровільних, але вимушених об’єднаннях заради захисту й виживання. Власне, в єдину територію держава Україна об’єднувалася поступово й зовнішніми силами, тому й залишалася несамостійною, залежною. Тож заради чого саме з попередньої історії пропонують населенню України об’єднатися?» Дивно, що серед країн, які приєднували до себе українські території, автор не згадала Австро-Угорщину...
Дивує дивовижна формула — «добровільні, але вимушені об’єднання», уже дуже вона нагадує радянську формулу «добровільно-примусово». А щодо «захисту й виживання» — то дуже добре Сталін захистив українців у 1932 — 1933 рр., і з виживанням було непогано, не всі померли... І 1941-го чудово оборонив... І як це Україна добровільно вступала 1922 р. у СРСР, коли була окупована більшовистськими військами? А ось Київської Русі в історії України, за О. Федоровою, не було. Дивно, центром держави була не Москва, не Рязань і навіть не Новгород, а Київ. Але виявляється, українці й Україна до цього періоду своєї історії відношення не мають. Але ж жили тоді в Києві генетично, антропологічно, етнічно й навіть лінгвістично ті ж самі люди, що й нині мешкають у київських селах.
Читайте Шахматова, Кримського, є ще цікава книжка, видана 70-х років у СРСР Тетяною Алексеєвою, яка нині є членом-кореспондентом РАН, «Етногенез східних слов’ян за даними антропології», де переконливо на емпіричному матеріалі доведено, що нині Київщину населяє той же самий етнос, що й 1000 років тому. З погляду імперських підручників історії, позиція О. Федорової — залізобетонно правильна, бо «ніякої України не було, немає й бути не може».
За імперськими скрижалями, про Україну можна було говорити, починаючи з XIV — XV століть, і не раніше. Ось адже як цікаво виходить: у ХIII ст. у Празі жили чехи, в Парижі — французи, в Болоньї — італійці, а який народ жив ХIII століття в Києві? Якщо не вдаватися до давно битої карти псевдоконцепції імперського історика Михайла Погодіна, то доведеться визнати, що українці. Це якщо спиратися на історію, а не на політику тепер уже сусідньої держави.
А було ще Галицько-Волинське королівство, яке проіснувало після загибелі Київській Русі майже 100 років. І був знаменитий король Данило, який кинув виклик монголам у той час, коли Олександр Невський повністю «ліг» під Орду.
Була Запорізька Січ, яку Маркс називав «першою в Європі християнською демократичною республікою». Була знаменита Конституція Пилипа Орлика, Києво-Могилянська академія. Була Українська Народна Республіка, була відчайдушна боротьба проти двох найстрашніших диктатур в історії людства — гитлерівською й сталінською, легендарна епопея ОУН-УПА, адже боротьба тривала навіть після смерті Сталіна, а героїчні повстання українців у таборах ГУЛАГу після війни? Отже, мав рацію старий Франсуа-Марі де Аруе, відомий широкому загалу як Вольтер, коли сказав: «Україна завжди боролася за свободу». Українцям є чим гордиться й є на чому будувати своє сучасне й майбутнє. А моїй землячці не варто свої знання з історії України, що залишають бажати більше кращого, робити мірилом минулого цілого народу. Проте це не її провина, це провина нашої влади, яка за 15 років незалежності не спромоглася елементарно просвітити своїх громадян щодо обставин національної історії. За дерибаном і боротьбою за особисту владу — ніколи було...
УКРАЇНА БЕЗ УКРАЇНЦІВ ПРИРЕЧЕНА
Той варіант об’єднання, який пропонується в статті О. Федорової, є не чим іншим, як шляхом до гарантованого розколу, спочатку на кілька мовно-культурних зон, а потім на кілька держав. Деякі радянські люди в Україні вже почасти змирилися з існуванням незалежної держави на цій території, але їм дуже хочеться таку Україну, де нею б і не пахло. І щоб українці з їхньою мовою, культурою, історією, традиціями не плуталися під ногами й не заважали жити в Росії №2 на українській землі.
А все, що відбувається 2004 — 2006 рр., пов’язане з цинічним розігруванням деякими вітчизняними політиками й російськими «політтехнологами в штатському» карти розколу й цькування регіонів один на одного, й було не спонтанним народним волевиявленням, а ретельно організованою спецоперацією. І лозунги тут формувалися не знизу вгору, а навпаки, зверху вниз, й запускалися у народ через абсолютно контрольовані ЗМІ на територіях, які були старанно зачищені від будь-якої альтернативної думки, телеканалу, радіостанції й газети.
Уявімо собі, що на Північному Кавказі з ранку до вечора на всіх екранах і радіохвилях (добре простимульованих) громадянам масово промивають мозки на предмет небажаності їхнього подальшого перебування в складі Російській Федерації. Як співається у відомій пісні часів громадянської війни: «Кабы все такие были ротозеи, что б осталось от Москвы, от Рассеи?»
Мало б залишилося. Інша річ, що там влада такого не дозволить. А в Україні існує повна свобода антидержавної, сепаратистської пропаганди, навіть у державних ЗМІ. Мені доводилося це особисто спостерігати в Севастополі... Якби була така свобода в Росії, то вона скоротилася б до Московської області. Значить, Україна все-таки дуже життєздатна держава, якщо навіть таку тотальну інформаційно- політичну агресію витримала.
А будь-які прожекти неукраїнської України, України не для українців і без українців приречені. Не має перспектив Українська держава, де немає місця українцям. І жодній національній меншині в Україні не буде добре, якщо в цій країні буде погано українцям. І нічого тут не поробиш, адже «українець» походить від слова «Україна». Як то кажуть, особливий істотний, стійкий зв’язок. Шкода, що моя землячка нічого не написала про те, чим живе село Кутлак, нині Веселе, й як глобальні проблеми відбиваються на повсякденному бутті містечок Кіммеріка, Східного Криму...
ДОВІДКА «Дня»
ЛОСЄВ Ігор Васильович. Народився 10 березня 1955 року у м. Севастополі в родині морського офіцера. Закінчив середню школу в м. Севастополі та філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Викладав філософію, етику й історію культури в ВНЗ Севастополя і Києва, нині доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, кандидат філософських наук. Лауреат премії журналу «Сучасність», «Премії Київського університету ім. Тараса Шевченка» за кращий посібник з теорії й історії культури. Член редколегії газети «Флот України», науковий редактор журналу «Морська держава», що видається в Севастополі українською мовою. Нагороджений «Почесним знаком» головнокомандувача ВМС України (за заслуги перед ВМС України).
