Що таке радянська влада?
У попередній статті (від 27.10.2007) був проаналізований комплекс питань, пов’язаних із тим, як радянська влада оцінюється в пострадянському суспільстві. Громадяни України, за винятком наймолодшого покоління, прожили в СРСР вагому частку життя. Ми знаємо без будь-яких спеціальних досліджень, що вони по-різному ставляться до влади, яка формувала й регулювала їхнє життя. Знаємо навіть те, що є багато громадян, які не бажають змінювати позитивного ставлення до влади, що завдала їм або їхнім близьким немало горя. Тому в першій статті було поставлене питання: звідки в суспільстві така різність думок в оцінці радянської влади?
Автор прийшов до прикрого висновку про те, що минуле все ще міцно закорінене в нашій свідомості й підсвідомості. Є безліч людей, які народилися при диктатурі й не помічали її, тому що не знали, як можна жити інакше. Є немало людей, які понад усе цінують порядок і передбачуваність, що забезпечує диктатура і не може забезпечити посттоталітарна демократія.
Ми пройшли велику відстань на шляху дерадянізації економіки і політичних відносин. Ми організували навчання підростаючого покоління за європейськими стандартами. Проте ми майже нічого не зробили, щоб викоренити радянські стереотипи зі свідомості й підсвідомості дорослих. Інформації про злочини проти людяності з боку радянської влади цілком досить, але вона стала зброєю у політичній боротьбі й тому втратила свою первинну переконливість.
Справді, сучасне покоління не пам’ятає злочинів проти людяності, пов’язаних зі створенням радянського ладу (за винятком населення західних областей). Навпаки, воно пам’ятає щирі зусилля влади якнайкраще налагодити життя громадян у тому штучному світі, який було побудовано за програмою РКП(б) 1919 року. Йому важко пов’язати обличчя влади, яким воно запам’яталося, зі страхітливими злочинами сталінської доби.
Слід зрозуміти, що радянська влада завжди стояла над законом і за всіх зовнішніх змін залишалася незмінною у своїй диктаторській сутності. Але вона змінювала ставлення до суспільства залежно від завдань, які ставила перед собою, або від процесів, що відбувалися в ній самій. Тому потрібно подивитися на радянську владу як на цивілізаційний феномен і розглянути характер еволюції її вищих ешелонів. Для цього доведеться в цій статті проаналізувати всю історію радянської доби, що можливо тільки у вигляді коротких тез.
1. ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ
Політичний режим, який відомий під маскувальним поняттям «радянська влада», аналізуватиметься за весь час існування: від установлення диктатури більшовиків 7 листопада 1917 року і до конституційної реформи 1988 року, яка поставила КПРС у рамки закону.
Вожді КПРС прагнули довести urbi et orbi, що їхній політичний режим є радянською, тобто робітничо-селянською владою. Навряд чи потрібно відмовлятися від звичного словосполучення. Однак слід розуміти, що «влада Рад» (назва цих організацій у множині завжди писалася в радянські часи з великої літери) була насправді диктатурою вождів ленінської «партії нового типу». Партія тричі міняла назву, але не змінювала суті аж до 1988 року. Коли ж КПРС перетворилася на звичайну політичну партію, вона стала непотрібною навіть своїм вождям.
Незалежна Україна прийняла символіку придушеної більшовиками УНР, стала на шлях ринкових реформ і почала демократизувати суспільно-політичний лад. Проте елементи радянського способу життя й мислення відмирають надто повільно. Окремі сфери життя (наприклад охорона здоров’я, освіта, житлово-комунальне господарство) залишаються в майже нереформованому стані. Повільні темпи входження України в будовану на ринкових засадах європейську цивілізацію пояснюються як тим, що державотворчий процес міг розвиватися тільки на радянському матеріалі, так і тим, що його очолили представники старшого покоління політиків — цілком радянського за вихованням і ментальністю. Лише тепер розгорнулася природна зміна політичних еліт.
Щоб покінчити з минулим, треба його розуміти, а з цим не все гаразд. Переважна більшість громадян ставиться до недавнього минулого надто емоційно. Раніше комуністичний спосіб життя відторгали, тому що на етапі системної кризи він здавався нестерпним. Проте ті самі люди, якщо вони незадовільно влаштувалися в новому житті, починають згадувати радянську владу з ностальгією. Вона всіх тримала в шорах, але — слід віддати їй належне — забезпечувала мінімальні потреби кожного.
Блискавичний відхід компартійної номенклатури від символіки та інших зовнішніх форм радянського способу життя зовсім не засвідчував того, що в ній на початку 90-х рр. відбулася зміна ідеологічних орієнтирів. Керівники всіх рангів пристосовувалися до реальної дійсності, не більше. Незабаром після того, як Верховна Рада України вийшла з-під опіки КПРС, її керівники вирішили заснувати власний друкований орган. У січні 1991 року почала виходити парламентська газета «Голос України». Замість звичного гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» було обране інше: «Владу — Радам!» Воно зійшло з першої сторінки газети тільки у 2000 році, під час «оксамитової революції» в парламенті.
Чи полегшила процес лікування історичної пам’яті українського суспільства наявність у складі України західних областей? Населення західних областей і українська діаспора в країнах Заходу (яка формувалася переважно з нього) відіграли колосальну роль в пострадянському державотворчому процесі. Однак характер цього процесу визначала посткомуністична номенклатура східних областей. Вона прагматично використала діячів, які називали себе націонал- патріотами, хоч не поділяла їхньої ідейно-політичної платформи. Та націонал-патріоти самі винні в тому, що не знайшли себе в сучасному політичному житті. Проголошуючи себе патріотами, вони немовби твердили, що всіх інших громадян України так називати не годиться.
Аналіз еволюції радянської влади є актуальним. Українські політики повинні уявляти собі той фундамент, на якому починався і триває державотворчий процес. Історія комуністичного будівництва в багатонаціональній радянській імперії — і особливо в Україні, де вона набула вкрай трагічні форми — повинна бути добре відомою.
2. ЧИ БУЛА РАДЯНСЬКА ВЛАДА В УКРАЇНІ ОКУПАЦІЙНОЮ?
Солідарність поколінь формується природним шляхом і становить запоруку єдності суспільства. У нас, однак, вона розмита неоднорідністю історичної пам’яті. Останнім часом спалахнула дискусія, яка прямо стосується поставленої в цих тезах проблеми: чи була радянська влада в Україні окупаційною?
Збереглося немало свідчень чільних представників радянської влади, починаючи з Володимира Леніна, про окупаційний характер нав’язаного Україні більшовицького режиму і необхідність його українізації. Українізація була здійснена, незгодні з «робітничо-селянською» владою — винищені, новонароджені покоління — виховані в повазі до оманливих цінностей комунізму.
Радянська влада завжди залишалася окупаційною для населення західних областей УРСР. Воно не забуває наслідків «визвольних походів» Червоної армії в 1939—1940 рр., коли сотні тисяч людей були репресовані, а тисячі ув’язнених — розстріляні при панічному відступі 1941 року. Воно не забуває жорстоку війну радянської влади проти власних громадян у першому повоєнному десятилітті, коли було репресовано півмільйона людей. Проте мало хто з громадян східних областей погодиться із твердженням про окупаційний характер влади. В цих областях масові репресії переживали ті, кого вже нема в живих.
Слід зробити висновок, що для основної частини України влада була окупаційною (якщо є нагальна потреба вживати саме цей термін) тільки до завершення кампаній, пов’язаних зі створенням радянського ладу. Тобто до того моменту, коли суспільство прийняло нав’язувані державою правила гри, у зв’язку з чим відпала потреба в масових репресіях. Така постановка питання зобов’язує подивитися (що буде зроблено далі), як виникала і еволюціонувала радянська влада. Можливо, що тоді поняття окупаційності влади відпаде само по собі.
Ідентифікація радянської влади як влади окупаційної з неминучістю ставить питання про національність окупанта. Ті, хто наполягає на такому визначенні, не сумніваються щодо цього: окупувала Росія! Радянську владу вони називають «совєтською» і вживають в українських текстах російські абревіатури владних структур: СССР, УССР, ГПУ, НКВД, КГБ та ін.
Історик не може ігнорувати очевидних фактів, що йдуть у річищі цієї концепції, але обмежуватися тільки ними не варто. В Україні ради виникали у 1917 році переважно у великих містах, промислових центрах і на фронтах, тобто в місцях зосередження значних мас неукраїнського населення. Є приклади, коли ради виступали як учасники українського визвольного руху. В цілому, однак, вони, як і загальноросійські партії, були в українських губерніях агентами Російської (Русской) революції. Породжені цією революцією військово-політичні сили вели між собою на території України війну, яку слід назвати громадянською. Одночасно кожна з них вела війну і з породженням національної революції — Українською Народною Республікою. Цю війну потрібно кваліфікувати як міжнаціональну. Обидва типи війни недоцільно називати міждержавними, тому що держави, які народилися під час розпаду імперії, серед них і ленінська «держава-комуна», перебували у стадії становлення. А поняття окупації, як правило, пов’язане з міждержавними війнами.
Українське суспільство було менш поляризованим, ніж російське. Війна між гетьманцями і петлюрівцями вичерпалася, по суті, одним серйозним боєм під Мотовилівкою, тоді як кровопролитні війни між білогвардійцями і червоноармійцями тривали роками. Проте обидві національні спільноти не були відділені одна від одної державними кордонами впродовж сотень років. Тому національний чинник у революції відступав на другий план порівняно з соціальним. Поразка УНР обумовлена насамперед тим, що українські селяни піддалися облудній більшовицькій пропаганді. Лідерам національної інтелігенції, яка очолювала визвольний рух і створила УНР, довелось обирати між еміграцією (М. Грушевський), союзом з більшовиками (боротьбисти) і союзом з Ю. Пілсудським (С. Петлюра).
Більшовизм спромігся скористатися людським і матеріальним потенціалом центральних регіонів Росії, щоб поглинути її національні окраїни. Але створена ним «держава-комуна» виявилася такою самою тюрмою для росіян, як і для всіх інших народів колишньої імперії. Те, що Російська радянська республіка стала «першою серед рівних», загальної картини не змінює.
З викладеними положеннями можна погоджуватися або сперечатися — це залежить від підходів до термінології. За всіх умов треба усвідомити, що громадяни України і Росії мають різну історичну пам’ять і різні підходи до оцінки подій та явищ вітчизняної історії, яка в кожній з цих країн — своя. Більше того, громадяни України теж мають різну історичну пам’ять. Особливо це треба усвідомити державним службовцям. У кожного з них своє бачення минулого залежно від віку, місця народження та інших обставин особистого життя. Нав’язувати це бачення іншим при ігноруванні просвітницької роботи — справа невдячна. Тим більше, що різниця в історичній свідомості існуючого покоління українських громадян, які проживають на Заході та Сході, є об’єктивною.
3. ЯКІ РЕВОЛЮЦІЇ ВІДБУВАЛИСЯ В УКРАЇНІ?
Російська (Русская) й Українська революції відбувалися на території українських губерній одночасно. Кожна з них, як і будь-які інші революції, мала два обличчя — соціально-економічне й національне. Неможливо уявити собі, щоб Російська революція була лише загальноросійською, тобто знеособленою в національному відношенні. Тому важко погодитися з твердженням про те, що національне обличчя Російської революції проявлялося виключно у революціях на окраїнах — Українській, Білоруській тощо.
Можна сказати навіть більше. Історія свідчить, що революції відбуваються у країнах, де традиційне суспільство розкладається внаслідок розвитку ринкових відносин і формування національних спільнот. Нації в багатонаціональних країнах завжди прагнуть до звільнення від імперських пут, тобто створення власної держави. Тому сили, винесені на поверхню політичного життя Російською революцією, перебували у непримиренній суперечності з силами, які представляли Українську революцію. Загальноросійські партії прагнули зберегти єдність царської імперії після падіння самодержавства, а українські — створити національну державу для свого народу.
Націєтворчий процес в українському суспільстві відставав від західноєвропейських темпів, як і на всій території Східної Європи. Роль своєрідного холодильника відігравали три імперії — Російська, Австро-Угорська й Османська. Важко визначити сукупний ефект впливу, здійснюваного на український націєтворчий процес царським урядом, який не вважав українців народом, існуючим окремо від росіян. З одного боку, культивований урядом «комплекс малоросійства» гальмував формування української нації. З іншого боку, русифікаторські заходи уряду були викликом, який стимулював розгортання національного руху.
В українських землях обох імперій розгортався культурницький рух, який формував єдину національну свідомість. Незважаючи на державний кордон, у Росії й Австро-Угорщині формувалася єдина українська нація. Після падіння імперій були утворені демократичні держави, які об’єдналися в січні 1919 року в єдину соборну Українську Народну Республіку. Хай це об’єднання виявилося ефемерним, але воно було декларацією намірів.
Політичні сили, які опинилися при владі в Петрограді після падіння самодержавного ладу, взяли в багнети революції національних окраїн. Змушений іти на поступки у переговорах із Центральною Радою під тиском українізованих частин царської армії, Тимчасовий уряд прагнув домогтися якнайменшого ступеня її автономії при максимальному обмеженні території, на якій вона допускалася. Центральна Рада поклала в основу визначення територіальних меж України етнографічний принцип — дев’ять губерній з переважно українським населенням. Навпаки, Тимчасовий уряд покладав в основу автономії України історичний принцип — п’ять губерній, територія яких була приєднана до Російської держави в 1654 році.
Раднарком спочатку дотримувався ідентичної з Тимчасовим урядом позиції у питанні про те, як позначити Україну на географічній карті. Однак він швидко погодився з кордонами, визначеними Центральною Радою. Принципова зміна позиції була викликана прагненням встановити в Україні радянську владу шляхом переобрання Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад. Це засвідчують переговори по прямому проводу, що відбулися 30 листопада 1917 року між представником ЦК УСДРП М.Поршем і членом київського обласного комітету РСДРП(б) С.Бакинським з одного боку, та наркомом у справах національностей в Раднаркомі Й.Сталіним — з другого. Наполягаючи на негайному скликанні Всеукраїнського з’їзду рад, Сталін так окреслював територію, з якої ради повинні були надіслати делегатів: «На нашу думку, взятися до скликання з’їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно, з Центральною Українською Радою. Коли Рада відмовиться працювати з вами в цій справі, що є для нас малоймовірним, то скликайте його без Ради». Ми бачимо, що Сталін назвав чотири губернії з дев’яти, і три з них належали до числа тих, які Тимчасовий уряд і Раднарком не вважали українськими: Одеська (Херсонська), Харківська й Катеринославська. Причина зрозуміла: на території східних і південних губерній було істотно більше рад і вони були більшою мірою більшовизовані. Доленосне для громадян України питання про кордони центральний уряд позитивно розв’язав тільки тому, що прагматично підходив до відновлення імперії. Радянські державні утворення перебували під контролем Петрограда, а питання про кордони всередині контрольованої території вважалося другорядним.
По-іншому ставилася проблема кордонів, коли йшлося про нерадянську Україну. У цій же розмові з Бакинським Сталін обурювався Третім Універсалом Центральної Ради, яка «анексує нові губернії». Мова йшла про те, що УНР утворювалася у складі дев’яти російських губерній з переважаючим українським населенням.
4. ЧИ МОЖНА ОТОТОЖНИТИ КОМУНІСТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ З РОСІЙСЬКОЮ (РУСЬКОЮ)?
В.Ленін заявив про намір будувати «державу-комуну» у «Квітневих тезах», тобто відразу після повернення з еміграції в революційну Росію. Чи можна на цій підставі зробити висновок про наявність комуністичної складової серед рушійних сил Російської революції?
Так само, як лідери інших соціалістичних партій, Ленін твердив про наявність двох етапів у революції — буржуазно-демократичного і пролетарського. Пролетарська революція була синонімом соціалістичної, але термін «соціалізм» мав різне смислове наповнення. Західноєвропейські соціалісти, як і російські меншовики, під ним розуміли обернення частини національного доходу на користь найменш захищених верств суспільства або на загальні потреби соціуму. Натомість більшовики називали соціалізмом ліквідацію приватної власності на засоби виробництва з негайним наступним запровадженням комуністичного, тобто позаринкового, виробництва і розподілу.
Вожді більшовиків розрізали живу тканину Російської революції на дві окремі — буржуазну і пролетарську. Відрізана частина, яку назвали Жовтневою революцією, була акуратно зшита з нав’язаною суспільству комуністичною «революцією згори», що відбулася в 1918— 1938 рр. У 1917 році ніхто не мав уявлення, не виключаючи вождів більшовиків, про те, як будувати «державу-комуну». Створювали її методом проб і помилок. Те, що було побудовано ціною колосальних жертв, істотно відрізнялося від первинного задуму.
Міф про Жовтневу соціалістичну революцію, яка нібито була цілком відмінна від буржуазної Лютневої — один із найстійкіших у свідомості колишніх радянських людей, а також — професійних істориків. Дві революції одного року сприймаються як аксіома, хоч практична потреба в такому міфі давно зникла. «Документальна спадщина двох революцій 1917 року в Росії» — так назвали організовану Федеральним архівним агентством з участю Російської академії наук та інших відомств міжнародну наукову конференцію (Москва, 27—28 вересня 2007 року).
Єдиною ланкою, яка пов’язала революцію 1917 року з більшовицькою «революцією згори», були ради робітничих і солдатських депутатів. Вони народилися в 1917 році, стали ініціаторами повалення самодержавства, але в процесі більшовизації змінили свою природу, після чого були використані як інструмент для здійснення комуністичних перетворень.
Російська революція істотно відрізнялася від попередніх революцій, які ламали заскорузлі структури традиційного суспільства і розчищали шлях для розвитку заснованого на ринкових відносинах громадянського суспільства. Ця революція була ініційована, перш за все, соціальними силами, ворожими самій ідеї класового миру й громадянського суспільства. В атмосфері класового протистояння, загостреній випробуваннями світової війни, створилася сприятлива ситуація для розгортання діяльності більшовицької партії, яка будувала свою програму на ідеях революційного марксизму. Гасла більшовиків частково співпадали з радянськими, що дозволило їм завоювати вплив у радах, захопити з їхньою допомогою владу й перетворити ради на органічну частину власної партії. Через кілька місяців після захоплення влади більшовики почали свою власну, комуністичну «революцію згори».
5. СУТЬ КОМУНІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Зовнішня оболонка комуністичної ідеї нагадувала християнську, внаслідок чого церква сприймалася керівниками більшовиків як конкурентна для «держави-комуни» структура. Завдяки цілеспрямованій пропаганді комуністична ідея захопила багатьох, і не в останню чергу через те, що пастирі обіцяли гармонію і щастя тільки у потойбічному світі, а вожді — за життя. Для досягнення щасливого життя при комунізмі називалися в різні часи невеликі строки — від 5 до 20 років.
Прагнення ощасливити людей поширювалося у вождів не тільки на населення власної країни, а й на весь світ. Парадоксально, але якраз у 1980 році, який Микита Хрущов за два десятиліття до того назвав кінцевою датою побудови комунізму (в пропагандистському значенні цього терміну — як суспільства, в якому розподіл матеріальних та культурних благ відбувається за потребами), організатори Московської олімпіади обрали її символом п’ять кілець-континентів, з яких виростав стилізований профіль Спаської вежі Кремля.
У країнах, які опинялися під контролем комуністів, «світле майбутнє» завжди залишалося за горизонтом. Життєвий рівень населення різко погіршувався, тому що ресурси перебували під контролем керівників держави, а вони мали власні уявлення про те, як їх треба розподілити. Опір диктатурі, яка позбавляла людину політичної й економічної свободи, нещадно придушувався, що призводило до колосальних жертв. Терор в його різних формах був не випадковістю, спричиненою конкретними обставинами місця і часу, а постійним методом державного управління. Обставинами місця і часу викликалися тільки короткочасні спалахи гіпертерору, які супроводжувалися ув’язненням або загибеллю мільйонів людей. Таким був терор голодом в Україні 1932—1933 рр. або Великий терор 1937—1938 рр.
Комуністичні перетворення у кожній із країн мали національні відмінності, але їхня соціальна суть була всюди однаковою: ліквідація приватної власності на засоби виробництва й одержавлення всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього поневолені комунізмом країни ставали схожими одна на одну і несхожими на всі інші. Вражаюча межа пролягла посередині двох націй — німецької й корейської. Східна Німеччина уже два десятиліття інтегрована в ФРН, але все ще істотно відрізняється від решти земель.
Науковці з різних країн, які присвятили себе дослідженню комунізму (в реальному значенні цього терміну), об’єднали зусилля, щоб створити цілісну узагальнюючу працю. Так у Франції у 1995 році з’явилася «Чорна книга комунізму». Перекладена багатьма мовами, вона розійшлася по світу. Зокрема, 1999 року з’явився її російський переклад. У книзі розповідається про злочини комуністичних режимів на трьох континентах — в Європі, Азії і Латинській Америці. На палітурку винесена підсумкова цифра жертв комунізму — 95 млн. осіб. У написаному С. Куртуа заключному розділі під короткою назвою «Чому?» є багато глибоких узагальнень. Проте цей розділ, як і вся книга, яку створювали здебільшого прибічники у минулому комуністичної ідеї, не дає переконливих відповідей на запитання: чому комунізм нерозривно пов’язаний з терором, у тому числі оберненим проти носіїв комуністичної ідеї? Чому суспільство виявилося безпорадним перед організаторами масового терору? Чому радянська влада стала недієздатною якраз тоді, коли перестала зустрічати будь-який опір? Без відповідей на ці запитання книга залишається нагромадженням жахів, а не аналітичним дослідженням.
Люди, які народилися й досягли похилого віку за радянської влади, не схильні малювати той період суцільною чорною фарбою. Вони можуть назвати безліч нюансів тогочасного життя, які робили його змістовним, і не тільки тому, що були тоді молодими й повними сил. Виходячи з безсумнівно диктаторської природи радянської влади, іноземні дослідники не розуміють джерел такої ностальгії. А нам, кого радянська влада виховувала з дитячих років, нелегко розібратися в суті явищ, покритих багатошаровою полудою пропаганди. Вивчаючи радянське минуле, нам треба постійно звертатися до самих себе, вичавлюючи по краплині прищеплені з дитинства стереотипи.
Не підлягає сумніву, що радянська влада була багатоликою. З одного боку, вона не тільки здавалася, але й насправді була для кожного громадянина доступною, повсякденно необхідною і закоріненою в усі сфери його життя (навіть інтимні!). З другого боку, вона холоднокровно і розважливо, з додержанням необхідних маскувальних засобів могла позбавити всякої їжі мільйони людей, щоб загасити бунтівний потенціал українського села, вже давно голодуючого внаслідок вилучення державою хліба.
Уявлення радянських громадян про пануючу в їхній країні систему влади не виходили за межі ленінської промови «Що таке Радянська влада?», записаної з пропагандистською метою на грамофонну платівку у березні 1919 року. Невелика, на одну сторінку тексту, ця промова закінчувалася на оптимістичній ноті: «Радянська влада є шлях до соціалізму, знайдений масами трудящих і тому — правильний і тому — непереможний».
Знаючи вже пройдений ленінською партією шлях, можна погодитися з оцінкою непереможності радянської влади, але тільки тому, що вона знищила в суспільстві всі політичні сили, здатні боротися з нею. Не можна погоджуватися з тим, що шлях до соціалізму і комунізму був знайдений масами трудящих. Але не варто звинувачувати вождя партії більшовиків у помилці. Це — не помилка, бо він добре знав, що ідея «держави-комуни» народилася в його власній голові й лише потім була імплантована у суспільну свідомість.
В наші дні радянську владу все частіше починають називати компартійно-радянською, тому що вона являла собою сполучення диктатури компартійних комітетів і влади рад. Під час горбачовської «перебудови» Г. Попов запропонував для означення радянської влади інший термін — командно-адміністративна система. Інколи він використовується й досі.
Компартійно-радянську систему влади називають тоталітарною, об’єднуючи її з італійським фашизмом і німецьким нацизмом. В принципі, це правильно, але із суттєвим уточненням: властива тоталітаризму цілковита залежність суспільства від держави поєднувалася в СРСР з глибоким проникненням державних інститутів в народну товщу. Феномен державосуспільства, який виникав внаслідок цього, забезпечив життєвість радянської влади впродовж багатьох десятиліть. Її не можна було повалити, тому що в соціально атомізованій країні не могли виникнути незалежні від влади організаційні структури, окрім невеликих підпільних груп, і вона існувала аж до вичерпання свого життєвого ресурсу. Крах радянської влади виявився одночасно крахом нав’язаного суспільству штучного соціально- економічного ладу і створеної на території царської Росії та інших країн Центральносхідної Європи радянської імперії.
