Сила і слабкість «мерів»

Посада міського голови у вітчизняній владній структурі стоїть окремо, заважаючи остаточному перетворенню країни у державу декоративної демократії. Не додивились свого часу наші законотворці, залишили міста поза системою державної влади, віднісши їх до місцевого самоврядування. Звідси і проблеми — законно зняти з посади обраного міського голову практично неможливо.

ПЕРША ХВИЛЯ

Згадаймо історію питання, аби легше було аналізувати сучасне і дивитись у майбутнє. Перші демократично обрані у 1990 році міські голови потрапили у розставлену Горбачовим пастку. За тодішнім законодавством передбачалось дві посади — голови міськради і голови міськвиконкому. Перша із них мала, згідно до задуму кремлівських реформаторів, дістатися колишньому першому секретарю міськкому КПРС, а голова виконкому так і залишався б «завгоспом» при «першому». Обидва голови — і ради і виконкому — обиралися на сесії міськради депутатами. На практиці «двоголові» міста викручувались, хто як міг, аж доки вже у незалежній Україні не було ці дві посади об’єднано. Для другого із голів резервувалось місце першого заступника. Не у всіх містах цей процес пройшов мирно. Та й депутати міськрад, які залишались, по суті, частиною «радянської» піраміди влади, відчули себе ледь не законодавцями і «чудили», хто як міг. На заході Тернопільська міськрада прийняла було «декрет про владу», оголосивши такою себе. В Донецьку та ще ряді великих міст сходу міські депутати постановили було платити собі зарплати і виділяти кабінети. Одне слово — розгул демократії. Вінцем процесу стало утворення «асоціації демократичних рад», в яку записалися міськради міст, де вдалося у 1990-му посунути перших секретарів iз керівних посад.

Реальна незалежність держави зробила неактуальними більшість політичних проблем, над якими активно працювали «законодавці» міського рівня. На перший план вийшло питання власності, яке й досі є основним магнітом, що притягує до міських рад набагато більше бажаючих, ніж існує депутатських місць. Коли ж міські голови стали обиратись напряму жителями міста, з’явився феномен міських керівників, досі як слід не вивчений.

Безумовно, можна стверджувати лише одне: випадкових людей у кріслах міських голів уже немає. Градоначальники першої хвилі в більшості своїй уже не займають своїх посад, поступившись місцями, хто з боєм, хто без бою. Реформована у «Асоціацію міст України» колишня «асоціація демократичних рад» виконала свою функцію, виштовхнувши на поверхню великої політики Валерія Пустовойтенка і низку інших «мерів», які опинились у менш серйозних столичних кабінетах. Серед депутатів Верховної Ради колишніх міських керівників також не густо. Висновок — посада голови міста вже не є трампліном чи сходинкою до кар’єрного зростання. Міський голова — цілком самодостатня фігура, аби нікуди не прагнути, а, навпаки, триматися свого місця з усіх сил.

ГОСПОДАРІ

На відміну від голів обласних та районних держадміністрацій, звільнити яких з посад так само легко, як і призначити, міські голови мають змогу працювати спокійно, так би мовити «на виріст». Як би не скаржились вони на мізерність міських бюджетів, на нестачу повноважень і таке інше, зливи заяв про добровільну відставку від міських голів не надходило, і навряд чи надходитиме. Лише у містах керівники можуть проводити свою лінію, не озираючись щораз на Банкову. Головне — подобатись виборцям. На відміну від першої хвилі голів-демократів, нинішні з одного боку не роблять політичних дурниць, з іншого — не хапають усі важелі влади, намагаючись знайти спільну мову з усіма, хто має вплив на їхній території. Досвід колишнього луганського голови Данилова, маріупольського голови (теж колишнього) Поживанова та інших показав, що і всенародно обрані градоначальники не застраховані він падіння, якщо підуть на відкритий конфлікт. І не суть важливо, з ким буде цей конфлікт — з обласною владою, правоохоронцями, впливовими підприємцями чи церковними ієрархами. Конфліктів не повинно бути.

Саме так навчились працювати практично всі міські голови, які нині при владі. Наступні вибори міських керівників є найменш цікавими та інтригуючими, — практично всі нормально працюючі «мери» приречені бути переобраними. Втримавшись на місцях у момент першого розподілу міського майна та землі, вони зрозуміли, що роботи цієї їм вистачить на довгі роки, тим більше, що робота виявилася з приємних. Звісно, порівнювати ресурс голови, скажімо, Донецька і Кіровограда, некоректно, але принципової різниці немає, — вона тільки в масштабах. Поступове «одужання» економіки, пожвавлення ділової активності проходить якраз через міста, де осідає й осідатиме у вигляді податків, зборів, орендної плати щораз більше коштів. З’являються вже і будуть надалі можливості реально зробити щось помітне в місті. Після десятиліття розрухи люди дякуватимуть за все — від нових смітників до пофарбованих парканів. Кому дякуватимуть? Ясна річ, міському голові, із ім’ям якого це все ототожнюватиметься, якщо на посаді адекватна місцю людина. Тому реально перегнати на виборах людину, яка щойно здобула імідж «хазяїна», практично неможливо.

РЕСУРС

Вищевикладене наводить на думку, що нині чинні міські голови на виборах 31 березня не стільки дбатимуть про власне переобрання, скільки впливатимуть на вибори інших. Чому не повпливати, коли в містах нині живе понад половина виборців? І якщо головам обласних адмінстрацій можуть «спустити» план по відсотках для певної партії чи блоку, то міським головам навряд. І хоч як би називали себе «губернаторами» обласні керівники, саме їхня поведінка на виборах покаже і вже показує, що то за «губернатори». Міські ж голови, навпаки, здобувають тим більше незалежності, чим ближче вибори. І з цим рахуються, не можуть не рахуватися партії і блоки, яким на виборах потрібен результат, а не процес. Можна бути високорейтинговим, можна бути провладним, а міського голову все одно не обійти.

У результаті вже маємо досить цікаві компроміси заради результату. Так у Харкові «Наша Україна» схиляється до підтримки кандидата на міського голову від блоку «За єдину Україну!», сподіваючись на взаємність. У Львові навпаки: високорейтинговий кандидат на міського голову від «Нашої України» фактично підтримується конкуруючим блоком «За єдину Україну!». Що підтверджує зайвий раз, що міський голова — це справді серйозно, а політичний блок — так собі.

СТОЛИЦЯ

Київський трилер навколо посад Олександра Омельченка, окрім іншого, зайвий раз підтвердив, наскільки сильною є посада міського керівника, обраного населенням. Навіть здавши повноваження глави Київської держадміністрації і виконавши рішення Президента, обранець киян не став менш «прохідним» на свою посаду. Висуватись «проти Омельченка» сьогодні в Києві може хіба що авантюрист, який хоче «засвітитися» перед киянами з іншою метою. Серйозних політиків серед конкурентів Сан Санича ми не побачимо, а це значить, що протистояння між Хрещатиком і Банковою збережеться після 31 березня, можливо, у більш м’якій формі. І цей конфлікт уже сьогодні цікавіший, ніж вибори столичного голови із заздалегідь передбачуваним результатом. А той, хто легко перемагає, легко впадає у спокусу, що не рекомендується навіть дітлахам у «вечірній казці» із прикінцевим Отченашем.

ПАРТІЯ — ЦЕ ЗАНАДТО

Ідея «партії градоначальників» висіла у повітрі так само довго, як ідея «партії губернаторів». Але, поскільки наші «губернатори» люди підневільні, розвиток знайшла лише перша ідея. Попри свою первинну привабливість, проект, реалізований у вигляді партії «Єдність», насправді є мертвонародженим без жодних перспектив, навіть одноразових. А життя показує, що «партію влади» без опори на певні верстви населення, на близьку цим верствам ідеологію, утворити можна, але жити така партія зможе лише за допомогою «штучного дихання». Якби навіть уявити, що всі українські «мери» раптом об’єдналися в одну партію, до чого реально справа ніколи не дійде, то який сенс виборцю підтримувати цю партію? Сила міських голів на місцевих виборах, здобута чистими тротуарами і відремонтованими магазинами, є одночасно їхньою слабкістю на виборах загальнонаціональних. Народ ніколи не голосуватиме масово за партію «бульдозерiв» на виборах до парламенту. Їм ці люди потрібні у себе, заради ще не заасфальтованих проспектів і не пофарбованих фасадів, а якщо є смак — то й масштабних реконструкцiй. Шкода, що для розуміння такої простої істини загалом розумним українським градоначальникам доведеться витрачати нерви, кошти і здоров’я на виборах до Верховної Ради. Та й зi смаком поки що проблеми.