Травнева подорож до Москви:

У травні 2007 року разом з професором Станіславом Кульчицьким мені довелось взяти участь у круглому столі, що його організувала редакція московського журналу «Родина», визначивши тему так: «Голод на Украине и в других республиках СССР 1932—1933 гг.» (до речі, нині в Москві всі знов, як за командою, кажуть «на Україні», а не «в Україні»). Лише ми вдвох, за наполегливим і адресним запрошенням редакції, представляли Україну і дискутували на тему причин і наслідків голоду 1932—1933 років в СРСР.

Відкриваючи засідання, головуючий доцент історичного факультету Московського університету Юрій Борисьонок закликав дискутантів дотримуватись наукового підходу до висвітлення проблеми і не переводити її в площину політичну. Російські викладачі та науковці, які були участниками дискусії, крім кандидата історичних наук Андрія Марчукова, автора скандальної статті «Операция «Голодомор» у першому номері журналу «Родина» за 2007 рік, поводилися коректно.

Проте науковий співробітник Інституту російської історії Російської академії наук (РАН) Марчуков, здається, був покликаний зіграти роль «поганого» слідчого. Він, єдиний з учасників засідання, дозволив собі прокурорський тон, а місцями просто хамство, «тавруючи» позицію мого колеґи Станіслава Кульчицького. На думку Марчукова, в публікації та виступі Кульчицького «спостерігаються суперечності між соціально-економічними і національними оцінками Голодомору. З одного боку, він говорить про «геноцид українців», а з іншого — визнає, що під час голоду 32-го—33-го років постраждали й інші народи і території СРСР…»

До Марчукова я ще повернусь, а поки що констатую: вже невдовзі після початку, нам стало зрозуміло, що ми ведемо розмову із стіною. Жодні наші спроби, посилаючись на джерела, пояснити антиукраїнські акценти сталінської політики в 1932— 1933 роках не мали успіху. Ось що сказав, наприклад, співробітник Інституту російської історії РАН Олександр Шубін: «Геноцид — це, по суті, етноцид — знищення народу за національною ознакою. На сьогодняшній день ніяких доказів етноциду на Україні підчас голоду 32-го—33-го років не надано, ніяких доказів терору голодом, здійснюваного Сталіним з метою придушення повстанських настроїв на Україні, не надано. Ці повстанські настрої були наявними раніше».

У своєму виступі, з-поміж іншого, я докладно зупинився саме на антиукраїнізмі сталінської політики, цитував невідомого аж до 2000 року листа Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 року, в якому вождь ставить під сумнів політичну лояльність не окремих діячів, а цілої 500-тисячної партійної організації України, згадав про те, що в жодному тодішньому реґіоні господарська політика не була ув’язана з національною так, як було зроблено в Україні, згадав про те, що в грудні 32-го, у розпал голоду, було започатковано контрукраїнізацію, згадав про жорстку міґраційну політику щодо України, про так звану харчову блокаду та багато іншого. Одним словом, сказав про те, що нам тепер так зрозуміло після всього, що було надруковано про голод.

Ніякого резонансу ні мої тези, ні виступ Станіслава Кульчицького не мали. Один із дискутантів, а саме Семен Екштут, стосовно антиукраїнських оцінок Сталіна підкреслив, що останній «був схильний до гіперболізаціїї, а тому слід обережно його цитувати». Олена Борисьонок з Інституту слав’янознавства, автор монографіїї «Советская украинизация», сказала, що не слід переоцінювати значення українізації, яку, виявляється, не сприймали широкі маси (або сприймали, як насильницьку), а тому й прощання з цією політикою не було вже таким епохальним і трагічним.

Отже: москвичі, визнаючи факт голоду, запевняли нас, що голодували «дети разных народов», а тому не треба робити найбільшу жертву з українського народу, не слід так довірливо ставитись до антиукраїнських висловів Сталіна. Про геноцид не може бути мови (це все вигадки українських націоналістів та їхніх американських покровителів). Так, голод був, але не спеціально організований. Це була — так, страшна, але плата за модернізацію, що її здійснював сталінський режим. «Причини голоду були соціально-економічними, — наполягав Александр Шубін. — Сталіну необхідно було розв’язати питання переходу до нового типу господарюван ня, і зробити це було потрібно до кінця першої п’ятирічки. Я ні в якому разі не схвалюю і не виправдовую політику Сталіна, я лише хочу вказати на справжні причини голоду 1932—1933 років…»

Я уважно слухав і переконувався: справа не в силі та точності наших арґументів, а в поглядах наших московських співрозмовників на речі ширші, на контекст, в якому виник голод початку 30-х років, в оцінках того історичного періоду. Для мене Сталін був і залишиться диктатором, а не модернізатором і збирачем земель. Здається, що нині в Москві інші акценти в оцінках сталінської доби. Згадалося мені, що коли восени 2003 року у Сенаті США розпочався збір підписів на підтримку ухвали, що визнає голодом геноцидом українського народу, російська дипломатія активно протидіяла цьому процесу. Прес-секретар Посольства Росії Євген Хоришко з цього приводу заявив: «Ми категорично не погоджуємося з такою оцінкою голоду в Україні тридцятих років. Багато видів виконання політики радянського керівництва на чолі зі Сталіним були трагічними для багатьох народів на території СРСР, не тільки для українців…» А далі російський дипломат заявив: «…Ми не погоджуємося з формулюванням становища в Радянському Союзі тридцятих років, голоду на Україні та тих процесів, що проходили в період колективізації, та з тлумаченням цих подій, як геноциду».

Що ж, такого роду заяви можна розцінити, як спробу виправдати варварську за методами більшовицьку модернізацію, молох якої поглинув мільйони людських життів. На «круглому столі» в Москві, в травні 2007 року мені здалося, що нині йдеться про поглиблення таких (пере)оцінок. Вочевидь, позиція російських колеґ являла собою непросту амальґаму наукових і політико-ідеологічних уявлень, що віддзеркалює ситуацію в сучасній Росії. Ми дуже добре відчули і зрозуміли, що наші співрозмовники (при всьому доброзичливому ставленні до нас) в дискусії про голод ні за яких обставин не заступлять певної межі, ідеологічну «чистоту» буде збережено.

Та на круглому столі все було представлено зовсім по- іншому. Згаданий Андрій Шубін підкреслив, що не в Росіїї, а в Україні «історики працюють у складних умовах. Ми тут в Росії працюємо за умов, коли нам ніхто не підказує, не примушує погоджуватись з тим, що голод був геноцидом». Віктор Іщенко з Інституту загальної історії РАН підкреслив, що обговорення проблеми голоду — це хороший привід подивитись на проблему співвідношення історії та політики: «З одного боку, історія оповідає про те, що було. З іншого боку, результати наукового осмислення не можна відрізати від політики».

З останньою тезою я цілком погоджуюсь, адже на самому круглому столі серйозні російські дослідники голоду (такі, як наприклад, Віктор Кондрашин з Пензи) визнавали, що Україна понесла найбільші жертви, а з іншого боку не наважувались (не хотіли? побоювались?) до кінця пояснити, чому сталося саме так. Російські дослідники єдині в думці про те, що голода можна було уникнути, як би не політика сталінського керівництва. А політика ця була спрямована на те, щоб за будь-яку ціну здійснити індустріалізацію, наростити військову потугу, зберегти і збільшити стратегічні запаси продовольства. Перекачка ресурсів з сільського господарства у промисловість не припинилась і по війні. Відтак якщо до війни «людей з’їли машини», то під час голоду 1946—1947 років — атомна бомба та балістична ракета. До цих факторів дослідники в Росії та Україні додають зовнішню політику СРСР, який експортував зерно за кордон у той час, як помирали мільйони селян.

В Росії існує кілька оцінок людських втрат внаслідок смертності від голоду і відповідного підвищення захворюваності: не менше 8 млн осіб для всього СРСР, 2,8 млн осіб лише для Росії, близько 4—5 млн осіб в інших країнах. Фахівці-демографи вважають, що всього по СРСР пішло з життя 7 млн людей, з них 3,5 млн в Україні. Навіть якщо подивитись на останні наведені цифри, варто замислитись, а що ж все-таки трапилось з Україною, чому так багато смертей?

Ще з початку 90-х років в Україні з’явились публікації, в яких стверджувалось, що голод 1932—1933 рр. був «свідомим геноцидом українського народу». Тепер в Україні збільшується кількість дослідників, які прагнуть «підтягнути» повоєнний голод під «стандарти» голоду 1932— 1933 років. Такі оцінки не сприймають в сучасній Росії. Андрій Марчуков переконаний, що всі розмови про низку голодоморів-геноцидів в Україні є вигадкою «українських націоналістів», що «нині ця ідеологічна зброя спрямована проти Росії і тих громадян України, які не вважають останні 350 років і радянський період особливо «чорною дірою» та «втраченим часом».

На круглому столі я підкреслив, що і на тлі таких заяв варто залишатись оптимістами, продовжувати дискусії і — обов’язково — співставляти точки зору російських і українських дослідників на амбівалентні події радянської історії, що для кого «втрачено», а що ні. Такого спеціального співставлення на серйозному, фаховому рівні не робилося щодо голоду початку 30-х років, а також щодо голоду 1946—1947 років. В сучасній Росії в силу комплексу причин не великим є коло тих науковців, як ідосліджують проблему голоду. Понад те, є всі ознаки того, що ця проблематика «не вітається», того, що звужується коло відповідних досліджень. Натомість в Україні такий інтерес зростає. Ці процеси призводять до різних результатів.

І це, на мою думку, не неґатив, а позитив, це позначає перспективу подальшої дискусії російських і українських науковців щодо причин голоду, а у вужчому сенсі — щодо мотивації поведінки сталінського істеблішменту. Наприклад, українські автори підкреслюють, що влада нищила в першу чергу селянство як носія національної ідеї. Це вже стало аксіомою. А от російський публіцист Вадим Кожинов дивився на це інакше. Реаґуючи твердження про задум режиму знищити селянство, він зазначав: «…По- перше, в такому випадку необхідно пояснити, чому влада прагнула знищити селянство (без якого країна — та й сама влада — не могла б існувати), а по-друге, показати, куди ж поділи не наданий народу хліб? На перше запитання навряд чи можна знайти зрозумілу відповідь, але на друге запитання у «викривальній» публіцистиці останнього часу не раз стверджувалося, що хліб пожерла «номенклатура».

Не знаходить переконливого пояснення у публікаціях перше запитання, на яке, поза сумнівом, не слід шукати простих відповідей. Очевидно, що в СРСР селянство було перетворено на об’єкт постійної експропріації, стало ресурсом для модернізаційних перетворень. У публікаціях і в Росії, і в Україні наведено чимало вражаючих фактів страждання селян.

Проте тепер у Росії значний акцент робиться на тому, що селянам надавалася продовольча допомога. Оскільки факт голоду офіційно не визнавався, це, на думку російських дослідників, дозволяло уряду нехтувати необхідною продовольчою допомогою населенню. Російські та українські дослідники згодні з тим, що продовольча допомога голодуючим була недостатньою, часто несвоєчасною. Це був вияв цинічного ставлення до реальних проблем селянства. Засуджуючи репресивні дії, російські та українські дослідники неґативно оцінюють те, як під час і після голоду влада прагнула «навести порядок» на селі, зміцнити колгоспний лад, примусити людей працювати. Якщо в цьому у російських та українських дослідників можна знайти більше спільного або близького, то загальну мотивацію дій сталінської влади вони бачать по-різному.

І тут час знов повернутися до тези про геноцид щодо українців. Російські автори обмежуються твердженням про рукотворність голоду. І крапка. Українські автори переконують читачів в тому, що голод початку 30-х мав антиукраїнське спрямування. І не лише цей голод. Згадуючи про три голоди у ХХ столітті, Василь Пахаренко, наприклад, запевняє, що «усі три голодові апокаліпсиси мали епіцентр якраз на Україні». У наших підходах до проблеми голоду склався свого роду «нативистський» дискурс, творці якого не дуже бажають прислухатись до того, що говорять про Україну за її межами. Тим часом я вважаю, що прислухатись конче потрібно. Погоджуватись, чи ні — це інше питання, а от знати інші точки зору і дискутувати з ними обов’язково потрібно.

Наполягаючи на тому, що голод торкнувся всіх народів СРСР, автори деяких новітніх російських публікацій вважають, що тему голодоморів в Україні політизовано. На круглому столі в Москві Олег Айрапетов закликав уточнити термінологію, яку ми вживаємо: «Термін «геноцид» передбачає наявність не лише народу, який винищують, а й етнос, який виступає в ролі ката». Це породжує побоювання, що Росію українці примушують «покаятись» і, понад те, вимагатимуть матеріальної компенсації.

Відповідаючи на ці твердження (а їх було доволі чітко артикульовано під час круглого столу), я запитав російських учасників, чи відомий їм хоч один випадок, коли хтось із державних керівників України вимагав від Росії публічного вибачення чи компенсації? Ніхто і ніколи. Тим часом я нагадав колеґам, що Росія добровільно взяла на себе місію правонаступниці СРСР, а відтак успадкувала від нього не лише приємні речі. І з тим слід рахуватись. Нарешті, чому президент Володимир Путін вибачався перед поляками за Катинський розстріл і пообіцяв навіть компенсацію родичам загиблих, але жодного разу не натякав навіть на символічне вибачення перед українцями? Бiльше того, днями він заявив про наростання в Україні тоталітаризму.

Путіну, вочевидь, не до душі Ющенко і його «націоналісти». Так, як не до душі вони і Андрію Марчукову, який вишукав геноцид в Україні незалежній: «Якщо українські політики розмірковують про «голодомор», то… їм слід визнати, що з 1991 року вони здійснювали геноцид проти власного народу». Такого роду твердження в Росії особливо поширились після прийняття Верховною Радою України 28 листопада 2006 року закону «Про голодомор 1932—1933 років в Україні». Наприклад, завідуючий відділом України Інституту країн СНД Кирило Фролов вважає, що з прийняттям цього закону «пройдено ще один етап створення української нації — міф про геноцид українського народу визнано догматом. Цей догмат має яскравий антиросійський характер». Фролов дорікає російській еліті тим, що вона не розуміє значення «битви за історію», що наступними етапами «деконструкції простору історичної Росії» буде припинення юрисдикції Московського патріархату над Українською православною церквою і втрата Біларусі: «Ці катастрофічні втрати назавжди позбавлять Росію можливості відновлення як суб’єкта історії».

Підсумовуючи, наважуся стверджувати, що попри наявність наведеної та багатьох інших (за)політизованих оцінок, попри наявність не завжди науково коректних чи базованих на фактах тверджень (з обох боків), відтак попри наявність «великодержавного» та «нативистського» дискурсів, слід постійно вести діалог російських і українських дослідників (хоча, схоже, найближчим часом коло російських колеґ, які могли б брати участь у такому діалозі чи спільних проєктах не збільшиться, а радше звузиться). Зокрема, потребують колективного осмислення питання, пов’язані зі специфікою голоду в Росії та в Україні, беззастережні «геноцидні» постулати деяких українських авторів щодо трьох голодів у ХХ столітті, мотивація поведінки політичних еліт за умов голоду тощо. Спектр цих питань доволі широкий і надто значущий, щоб їх іґнорувати або (що гірше) віддавати на поталу політикам, науковцям-конформістам і коментаторам-дилетантам.

…Своєрідним продовженням круглого столу стала для мене прогулянка по Старому Арбату, де ми мешкали в готелі Українського культурного центру. Торгують на цій широко відомій вулиці різними сувенірами, але ніколи я ще не бачив стільки сувенірів із символами сталінської доби. Чому це так? Це ідеологія, чи може, просто попит росіян, які готові все вибачити (включно з ГУЛАГом) диктатору за його модернізацію? І тут постав переді мною образ Леоніда Кучми з його безсмертною фразою. Пам’ятаєте? «Україна — не…» Ну, ви здогадалися. Після цієї згадки (а особливо, після відвідання з професором Кульчицьким ресторану «Елки- палки»), прогулянка по Старому Арбату набула більш оптимістичного характеру.