У середині системи, поза суспільством
Я прийшла в журналістику, будучи вже зрілою людиною й іще недосвідченим письменником. За 20 років закоханість у професію, гордість за неї змінилися страшним розчаруванням, незважаючи на те, що я пережила й славу, й міжнародне визнання і продовжую співпрацювати із західними ЗМІ та громадськими організаціями. Але в Україні я стала соромитися того, що належу до «четвертої влади». І особистої трагедії не сталося лише тому, що я залишаюся письменником...
Безсумнівно, «День» знає свого читача, поважає його. Є багато підтверджень цього, зокрема постійні дискусії з приводу проблем, що хвилюють СУСПІЛЬСТВО.
Повага до читача — аз і букі не лише кодексу честі журналіста, а й його професіоналізму. Бо суть і призначення нашої професії — праця заради суспільства, або служіння суспільству, як, не соромлячись цього, казали раніше. Саме СУСПІЛЬСТВУ, а не ДЕРЖАВІ. Прикро й соромно, що не лише чимало громадян (що можна вибачити), а й чимало журналістів ототожнюють ці різні поняття, добровільно переходячи в розряд служниць влади та цензорів для тих, хто має іншу думку. Результат — зникнення АНАЛІТИЧНИХ матеріалів, що порушують суспільно значущі теми й проблеми. Бо навіть у разі найнеупередженішого аналізу доходиш однозначного висновку про віртуальну економіку та фінансову систему, про віртуальну свободу та права людини в країні. І, зрештою, про віртуальну державу та сюрреалістичне буття громадян. Реальною виявляється лише нова-стара система влади.
Найбільш плідним періодом була «відлига Горбачова», коли можна було стати ПОЗА СИСТЕМОЮ, ВСЕРЕДИНІ СУСПІЛЬСТВА. Саме тоді газети, незважаючи на ще існуючу цензуру, порушували проблеми ВЗАЄМОВІДНОСИН суспільства й влади, відомства й суспільства, сили й права. З особливою теплотою згадую колектив «КОЗИ», де єдиною умовою для публікації була якість матеріалу та громадянська позиція. Саме в «КОЗІ» я вперше в Україні змогла торкнутися теми самоцінності буття та людського життя — теми скасування смертної кари, розкрити «страшну державну таємницю» про перевищення смертності над народжуваністю, не кажучи вже про статті з проблем Чорнобиля. Більше того, змогла відчути журналістську солідарність, суспільну підтримку й ЗАХИСТ, усвідомити сенс свободи. «Бути вільним від системи й жити у своєму часі за рахунок сьогодення, п’яніючи від щастя, що живеш так, — це і є свобода», — захоплено повторювала я слова письменника Пуніна.
Подібна атмосфера ТВОРЧОСТІ та ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕЗОНАНСУ з читачами була і в «Літературній Україні». Плюс найвища якість публікацій, зокрема мовна.
Усе змінилося зі здобуттям незалежності, зі зміною режиму влади. Будь-яка влада не любить і боїться контролю, прозорості своєї діяльності та СУСПІЛЬНОГО ДОРОСЛІШАННЯ, структурування суспільства. Прагнучи обмеження інформації про себе ПО СУТІ, саме влада підкинула журналістам новомодне словечко «ІМІДЖ»: не бути, а вважатися. І журналісти заковтнули наживку: опікуючись іміджем України, поблажливо, а часом і схвально, ставилися до аморальних і протиправних дій державних чиновників, зокрема до багаторічного розкрадання російського газу. І досі, обслуговуючи різні політичні партії, що входять до системи влади, вважають, буцімто мають право вихолощувати свої й чужі статті, «вправляючи мізки» та спрощуючи проблеми, які в них порушуються, до банальних історій, до життєвих сюжетів. І при цьому намагаються виправдатися простотою читача, його нерозвиненістю (читай примітивізмом).
За фарисейським висловом «читач не зрозуміє» приховується реванш графоманів, які перетворили творчий процес на елементарну щоденну працю, в основі якої невиправдана зверхність щодо «принижених і ображених», зневага до плебсу. Тому що графоман домагається уваги влади, а не суспільства, мріє наблизитися до влади, а не до тенденцій суспільного розвитку. Ось чому в деяких газетах усі матеріали схожі один на одного, хоч і написані різними авторами. Ні, не написані, а зліплені з думок «багатих і знаменитих», приправлені власними банальностями внаслідок недоумкуватості та напхані банальними фразами й штампами внаслідок мовної убогості. Це просто чтиво. І цим усе сказано. На цьому шляху, на жаль, перебувають усі наймасовіші газети.
З більшості газет, за винятком «Дзеркала тижня» та «Дня», зникли авторські матеріали, зникло саме поняття авторського стилю. Нині стиль газети — це від лукавого. Про нього можна говорити лише щодо зовнішнього вигляду видання, щоб легко було впізнати на прилавках. Специфічний зміст під маскою стилю — наслідок політичної, фінансової, світоглядної залежності або непрофесіоналізму. Частіше — й перше, й друге разом.
Сьогоднішні журналісти часто повторюють: «Газета — одноденка, й життя — одне й сповнене задоволень». Це й правда, й неправда. Тому що гарна стаття не залишається без уваги душі, а отже, не проходить безслідно. Вона може мати довге життя, може мати громадське й навіть історичне значення, стаючи каталізатором якісно нових процесів розвитку. Говорю це, виходячи з власного досвіду. Але це високо піднята планка. І щоб написати таку статтю, треба принаймні мати особистий архів, роками збирати й аналізувати матеріал з різних проблем, навчитися знаходити альтернативну інформацію та інформацію, якої бракує, а отже, мати свої надійні джерела. Саме тематичні журналісти в СРСР були істотним надбанням ЗМІ. І саме сьогоднішні поденники, неадекватні в особистісній самооцінці, запровадили в практику журналістської роботи поняття усеїдності, коли один і той самий журналіст спец і в політиці, і у фінансах, і в економіці, і в медицині, і в сексі. Як правило, такі матеріали поверхневі й непереконливі ні фактично, за суттю, ні психологічно.
Не здивуюся, якщо більшість новоявлених журналістів ніколи навіть не чули терміну «психологічна достовірність» публікацій, тому що це поняття передбачає не лише знання психології людини, а й психології сприйняття тексту. Передбачає не просто довірчість, а переконаність у зрілій рівності читача або в його здібності до розвитку особистості. Для цього й існує мовне багатство. І якщо не для цього пишуться статті, тоді для чого?
Ще однією причиною падіння «планки» якості української журналістики, на мій погляд, став ЕТНОЦЕНТРИЗМ, який штучно культивується, свідомо підтримується відомими силами й видається за патріотизм і національну самоідентифікацію. Останнє — завуальоване національне приниження: ну, справді, ми ж не курчата, які щойно вилупилися з яєць!.. Але саме етноцентризм «знищив» «ЛітУкраїну» як громадське видання, додав жовтизни цілій низці ЗМІ, приміром, газеті «Україна молода». Більше того, дозволив розцвісти пишним цвітом усім найгіршим особливостям українського менталітету.
З отриманням незалежності та збільшенням кількості газет відбулося «розмивання» старих професіоналів по різних виданнях і накопичення критичних мас молодих амбіційних неофітів і просто графоманів. Більше того, стара гвардія повелася по-різному. Хтось під тягарем обвинувачень у всіх гріхах СРСР затих і змирився, хтось (як і я) став незалежним і переключився на «чужі» ЗМІ, більш вільні, а дехто, перебудувавшись, спробував взяти реванш, вважаючи себе недооціненим: зайнявся викривальництвом і створенням нових міфів, правильно відчувши суспільну сприйнятливість до популізму. Але саме найбезкомпромісніші й найактивніші борці із совком серед журналістів і письменників перетворилися на клони совка. Нездатність до творчості і позбавленість творчості виправдовувалися «пошуком істини». Найкраще про це сказав той же Пунін: «Те, що називають істиною, справді, пахне кров’ю, так багато крові під нею і довкола неї, і всюди, де в неї вірять... Істина — це таємнича порожнеча в системі, її метафізична точка: легко знищувати людей, якщо дивишся в порожню точку; люди системи завжди дивляться в точку, тому серед них так багато вбивць».
Підтвердженням є й останнє влучення СБУ просто в точку: арешт стариків- розбійників, які через пенсійне неробство вирішили з мисливськими рушницями й козубами для грибів (конспірація!) скинути нинішню владу! Так, старики, звичайно ж, ліві.
Праві в нас — це совкові клони з Руху та молоді й безкомпромісні журналісти. Відкинувши досвід «старої» журналістики і будь-які переконання, останні тужилися почати з чистого аркуша й водночас брати від життя все, що можна. Але мішанина в голові породжує еклектичну журналістику, мішанину матеріалу, а швидке виснаження фантазії й брак елементарних знань проблем — етичну й мовну розбещеність, покликану замінити зміст, якого бракує. Цій самій меті служить і агресивність, що видається за особливу крутість сучасності. «Левые права для другого языка» визначила «Украина молодая»: дражнити мавп у зоопарку, клеїти марки й шпалери, задовольняти чиїсь бажання і т.ін. у тому ж дусі сексуальної стурбованості. Якби лише сексуальної? Медики знають, що акцентуйованість психічних реакцій пацієнта заважає лікуванню будь-якого захворювання й навіть може звести нанівець вдалий результат операції.
Буде справедливо навести прикрий приклад «пошуку істини» і в газеті «День». Це допис «Про звезду», «павшую» по-російськи, та благородну «рідну мову», в якій елементарна безграмотність автора подається з претензією на приналежність до української культурної еліти, якій дозволено ображати чуже. Приводом стали гарні рядки з хорошої пісні: «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». «Павшая» — це мається на увазі «легкої поведінки» чи що?» — запитує автор допису й починає соромити автора пісні. Та ні, легкої поведінки — це «падшая», а «павшая» означає та, що загибла, вмерла. Немає в російській мові тієї безлічі відтінків, які є в українській, сумно зазначає далі автор допису й закликає слухати передачу «Рідна мова». Реклама — рушій прогресу. А я не полінувалася підрахувати слова, що походять від «пасть» — їх понад 10. Дійсно, в такій кількості відтінків можна й заплутатися, та ще й перебуваючи в тенетах етноцентризму. І залишається лише жалкувати, що благородна мова не навчила благородству її носія.
Етноцентризм з його зіставленням «свого — завжди хорошого» й «чужого гіршого» не просто є неконструктивним для суспільства, а і руйнівним, оскільки на догоду іміджу поза критикою опиняються істотні негативні факти, явища, тенденції. Вони консервуються в суспільстві й можуть навіть культивуватися.
Наслідком етноцентризму став і «синдром Моськи», коли критичний запал знаходить вихід виключно на російських проблемах, а свої залишаються без уваги. Українські ЗМІ просто різали правду-матінку, відстежуючи кожний крок Б.Єльцина, але ми досі не знаємо, що ж реформував наш Л.Кравчук. Сьогодні просто вражають обізнаністю про найпотаємніші помисли В. Путіна, але так і не спромоглися пояснити українським громадянам, в чому ж полягає таємнича новизна старого Президента Л.Кучми. Хоча сама фраза Леоніда Даниловича гідна найкращого твору Жванецького.
Зайняті перебігом російських реформ, наші ЗМІ «прогавили» «втрачене десятиліття», слідом за владою, на противагу неспокійній Росії, доводячи переваги НАШОЇ стабільності, тоді як стабільна стагнація вела державу до краху. «Прогавили» «втрачене суспільство», висвітлюючи презентації й зазираючи в рота «успішним і крутим», про що свідчать опитування «Дня» в Інтернеті про причини еміграції з України (втрата надії на гідне життя — 64%, неможливість професійної та особистісної реалізації — 25%), про те, заради чого люди готові ризикувати життям (заради такої країни — лише 11%). І останнє громадське опитування у зв’язку зі «змовою пенсіонерів»: навіть на санкціонований мітинг не піде близько 70%. І ці факти набагато серйозніші й нищівніші для держави, ніж «змова повалити Конституційний лад». Наша Конституція теж віртуальна.
На цьому тлі можна говорити й про «втрачену журналістику», відчужену від суспільства. І суспільство платить тим самим: от чому походи «свободи з гарбузами» львівських журналістів не викликають не лише співчуття, а й інтересу. За чужі інтереси громадяни України боротися вже не будуть... І я солідарна з ними.
Любов КОВАЛЕВСЬКА, письменник, незалежний журналіст
