Українська еліта йде не на Схід і не на Захід. Вона «окопується»

«СУСПІЛЬСТВО ЗАНАДТО ОСЛАБЛЕНЕ ПОСТТРАВМАТИЧНИМ СИНДРОМОМ»

Андрій ПАВЛИШИН, редактор Західної аналітичної групи, Львів:

— Україна — здичавіла держава, де бюджетні кошти — це дуже невеличка частина, і, звичайно ж, усі ці зовнішні запозичення — проблема закачування коштів напівкримінальними елементами, які прийшли до влади, аби їх, ті кошти, поділити. Й уже неважливо, яким є джерело цих коштів — зовнішні запозичення, внутрішні податки, рента з природних багатств тощо. Проблема в тому, яким чином ті кошти пізніше розподіляються. Для мене взагалі є лихом, що Україна за такої системи вдається до зовнішніх запозичень, тому що ті гроші розкрадаються, а віддавати їх Україні доведеться-таки — якщо не нам, то нашим дітям, онукам, усьому суспільству, всій державі. А ті, що їх сьогодні поцуплять, навіть розпорядитися ними ефективно не зможуть, бо звикли до неконкурентної економіки, заснованої на відкатах і різного роду махінаціях. Над економікою треба думати, запроваджувати інновації, конкурувати, змагатися, ночей недосипати тощо. А такі риси цій команді варварів цілком не притаманні.

Щодо того, яким чином має бути подоланий феномен надмірної жадібності українського чиновництва?.. Боюся, що вони своєю жадібністю доведуть до спалаху соціальної ненависті і до кривавого бунту, який обернеться лихом для всього народу. Я розумію, що революції, подібні до лівійської, і кадри з понівеченим тілом Каддафі їх нічого не навчать, бо вчитися наступати на граблі на чужих прикладах здатні розумні люди, а ті, що натискають у парламенті на десятки кнопок замість колег і вважають, що це — норма життя, і плюють на закон, і вибудовують на тому свою життєву практику, ті не здатні нічого вчитися. Наше суспільство занадто слабке, знекровлене, шоковане, воно кілька разів пережило посттравматичний синдром — спочатку від різних катастроф ХХ століття, потім — від розпаду Радянського Союзу, пограбування всієї країни, від різного роду масштабних скандалів і, зрештою, від гігантської зради Ющенка... Отож воно саме на якусь самоорганізацію і реальні дії поки що не здатне. Ті, що були історією, Богом та випадковістю вибрані стати елітою, виявилися надто дріб’язковими і примітивними, щоб впоратися з покладеними на них завданнями. Отож маємо дуже драматичну ситуацію, і я тут не віщую нічого доброго.

«МАЄМО ІНШУ МОЛОДЬ, ОРІЄНТОВАНУ НА СВОБОДУ»

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— Міжнародні кредитори не надто зважають на особисті статки українських прохачів. Для них тут «мухи окремо, котлети — окремо». Відповідно, і наші чиновники цілком розуміють, що ніхто не питатиме у них про вміст особистих гаманців. І що гріха таїти: хіба численні транші не є гарантією подальшого збагачення тих же «прохачів»? Хто може поручитися, що всі ці гроші йдуть на зміцнення держави, на збалансування бюджету, на порятунок Пенсійного фонду?

Як має реагувати суспільство? Якщо відкинути набутий нами упродовж 70 років минулого століття досвід і відмовитися від насильницької конфіскації та націоналізації, то шлях один — усвідомлений вибір. Не легковажне вкидання бюлетенів у скриньки з думкою, що від мене нічого не залежить, а зважений крок, з урахуванням всіх «pro» і «contra». Причому в основі цього вибору мають бути, поміж іншим, і моральні критерії виборця. Бо, погодьтеся, людина без певних моральних цінностей дасть владний мандат таким же, як і вона.

Мені видається, що ми подолаємо надмірну жадібність українського чиновництва тоді, коли: а) спільнота стане багатшою, але не через те, що крастиме більше, а через можливість заробляти чесним шляхом; б) до влади рватимуться не за заробітком, а задля самореалізації і самовіддачі, які, у свою чергу, гарантуватимуть належну шану і матеріальну компенсацію; в) громада матиме належні інструменти впливу на владу, серед іншого — й інструменти усунення від влади тих, хто бажає на ній заробити.

Скажу, що, звісно, викладені тут умови не варто насаджувати — то безрезультатно. Але час зробить своє. Маємо зовсім іншу молодь, орієнтовану на Європу і на свободу, отже, матеріальне для неї, попри всі скептичні прогнози, — вторинне. Одного прекрасного дня ця молодь опанує владу і почне будувати геть іншу країну. Між іншим, Межигір’я ніхто не забере з тієї країни. І хтозна, де будуть його нинішні власники?.. Тим паче, прецедент у державі вже є, і його влаштував не хто інший, а саме нинішній мешканець фешенебельного маєтку.

«ГРА НА МАРГІНАЛЬНИХ ПОЧУТТЯХ У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ ЗАВЖДИ СПРАЦЬОВУЄ»

Роман КУЧЕРЕНКО, голова циклової комісії економічних дисциплін Канівського еколого-інформаційного технологічного коледжу:

— Українські чиновники мають пам’ятати, що МВФ ніколи не дає кредити задарма. Порівняна дешевизна їх сповна компенсується умовами, за яких ці кредити надаються. Кредити МВФ також внесли суттєву лепту у світову боргову кризу, наслідки якої вже так яскраво проявляються в Європі. Грошей нам зараз не дадуть — це вже очевидно. Таким чином, регулятору не буде чим втримувати стабільність валютного ринку. Негативним наслідком буде послаблення гривні, проте позитивним — вирівнювання платіжного балансу шляхом сприяння українському експорту та зменшення імпорту внаслідок його здорожчання. Не секрет, що економіка наша експортозалежна. Девальвація гривні в таких умовах — не вельми популярний, проте ефективний у довгостроковому періоді спосіб зменшення боргових проблем. Думаю, українські урядовці, коли просять черговий транш, мають змішані почуття, а тому чинна відмова у кредитуванні їх не дуже спантеличить.

Найбільшою проблемою урядовців буде реакція українського суспільства на девальвацію. Йому ж не поясниш економічних нюансів проблеми. Недовіра до влади посилюватиметься. Суспільство і надалі пред’являтиме попит на прості відповіді щодо складних економічних проблем. Чому криза? Тому що крадуть, корупція, бездарна влада і таке інше. Просто і зрозуміло. Якраз тут показуватимуть маєтки, розкішні автомобілі та інші предмети розкоші чинної політичної еліти. Гра на маргінальних почуттях у нашому суспільстві завжди спрацьовує. Людину не так дратує суто власна бідність, як програшне порівняння своїх доходів з іншими.

«СУСПІЛЬСТВО НЕ ОГОВТАЛОСЯ ВІД РАДЯНСЬКОЇ ОТРУТИ, А ЙОМУ ВЖЕ ВВОДЯТЬ АНЕСТЕЗІЮ НОВОГО ЗРАЗКА»

Михайло ЛЕВЧЕНКО, депутат Запорізької міськради, віце-президент Спілки орендарів і підприємців України:

— Після подій останнього року, зокрема у Греції, з’явилося відчуття, що логіка звичайних людей і логіка банкірів суттєво відрізняється. Зокрема, банкіри завжди раді клієнтові, який вміє безоглядно витрачати гроші. Тут лише б умови позики були виписані грамотно, і у клієнта були серйозні активи під заставу. Найкраще — коли загальнонаціональне багатство... Особливо ж їх тішить, коли клієнт цей «всерйоз і надовго». Тобто позичені ним гроші йдуть не на реформування економіки, не під модернізацію комунального, а також сільського господарства чи промисловості, а на «іграшки». Щоправда, п’ятирічний хлопчик учиняє істерику, бо хоче пожежну машинку, а дорослі дяді, з його ж психологією, вже без всякої істерики хочуть і мають яхти, маєтки, футбольні клуби. Тобто все те, що їм дозволяє сьогоднішнє українське суспільство, яке за двадцять останніх років ще не відійшло від отрути радянської пропаганди, а вже стало об’єктом введення нових «кінських доз» анестезії нового зразка. Адже сьогодні обиватель запаморочений і політикою, яка перетворилася в шоу, і шоу, котрі імітують політику. Тому навіть коли чоловік розуміє, що в його житті щось не так, то вже не здатен навіть поворухнути рукою. Адже подивіться, як видовищно точиться «запекла боротьба», «зіткнення ідей», й усі, в міру сил своїх, дбають про народ. Але все закінчується тим, що у того народу віднімають вже й те, що з ляку раніше змахнули йому крихтами з власного столу...

З іншого боку, українська влада вже давно навчилася не лише брати гроші в борг, а й уміло використовувати сам процес їх отримання. Адже всі у нас в уряді добрі, чуйні і турботливі, ось тільки «вредний» МВФ змушує піднімати комунальні тарифи, пенсійний вік, заморожувати пенсії та зарплати. Хоча останнє, то вже наслідок дуже своєчасно підоспілої «світової фінансової кризи». Фактор якої теж дуже майстерно використовувався і використовується. Схоже, що подібне буде продовжуватися ще довго — до тієї миті, коли через якусь необережність або остаточний розвал економіки, народові (а коли точніше, то вже населенню) не дадуть того, що вже не можна було не дати.

Чи можна подолати феномен жадібності українського чиновництва? Можна. Але не в ситуації абсолютно бездіяльних профспілок, які, коли й прокидаються, то під гаслом: «Наш олігарх найкращий!» А ще не з прокурорами, які вже навіть, схоже, хизуються тим, що не живуть на одну зарплату...

«МІЛЬЯРДИ НЕ ВРЯТУЮТЬ ВІД НАРОДНОГО ГНІВУ»

Юрій ШВЕДА, політолог, Львів:

— Уся ця вакханалія нагадує Рим періоду занепаду, коли Нерон заради втіхи підпалив Рим. «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що... ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури», — писав відомий український історик В. Антонович. Сумно, але в українських можновладців цей запас не просто недостатній, а взагалі відсутній.

Дивлюся на усі ці маєтки, й у пам’яті зринають кадри розправи над лівійським диктатором М. Каддафі. Постає й запитання: «Чи врятували від народного гніву твої мільярди?». Немає таких мурів, які б не подолав доведений до відчаю народ! І в цьому — головний урок для безсоромних можновладців.

«ПОБУДОВА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА — ЄДИНИЙ СПОСІБ БОРОТЬБИ ІЗ ЧИНОВНИЦЬКОЮ ЖАДІБНІСТЮ»

Михайло НАХОД, голова Центру політичного аналізу та виборчого консалтингу, Луцьк:

— Очевидно, що європейські чи американські політики й економісти, відповідальні за позичання коштів для таких країн, як наша, і без «Української правди» та інтернету мають джерела, з яких українське чиновництво, демонструючи свої маєтки і статки, постає такими собі банальними мародерами власного народу. Але і ми розуміємо, що транші даються не політикам, а державі. Це певного роду бізнес міжнародних організацій, які зацікавлені, аби були такі позики, тому вони давали гроші і даватимуть надалі. Їм вигідно перетворити слабшу країну у вічного боржника перед тими, хто має силу і кошти. Українське суспільство мало б засуджувати демонстрацію і взагалі появу подібних маєтків. Але чиновники, які будують такі маєтки, які (це головніше!) заволоділи фабриками й заводами, мають ще можливості уникати народного обурення. Проте цілком ймовірно, що ситуація в Україні дійде до певної межі, як це сталося у країнах Північної Африки, коли паразитуючі режими були зметені народом. Тому заклик опозиції на зразок «взяти вила», який дуже сприйнятний українською ментальністю, може стати дійсністю, і за вила таки візьмуться. Ми ж бачимо, як активно почали виступати «чорнобильці», «афганці», коли держава залізла у їхню скромну кишеню.

Очевидно, що з подібною жадібністю треба боротися двома способами. Приймати відповідні закони і їх втілювати у життя. Це цивілізований шлях, але в українській реальності він нездійснений, бо ж ті, хто мав би приймати і втілювати, будують маєтки... І другий спосіб: просвіта населення, побудова громадянського суспільства, його вплив на процеси в державі. Ми маємо навіть приклад Грузії, де це було здійснено, але українське чиновництво має власні погляди і власні шляхи розвитку держави, тому успішні міжнародні проекти, які спрацювали в інших країнах, у нас просто не застосують.

«БУТИ ЧИНОВНИКОМ В УКРАЇНІ ОЗНАЧАЄ МАТИ НАЙБІЛЬШ ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ БІЗНЕС»

Ілля КОНОНОВ, доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри філософії і соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка:

— Будуючи собі замки і купаючись у розкошах, наші чиновники виглядають як типові представники країни «третього світу». Наскільки я знаю, є приклади, коли від 40% до 70% отриманих зовнішніх позик перерозподіляється серед чиновників. Це характерно, на жаль, і для України. Тому що наша країна за останні роки пройшла шлях на периферію світової капіталістичної системи і стала врівень із тими країнами, які раніше ми називали країнами «третього світу». І саме наші чиновники її туди й штовхають. Головний політико-економічний процес, питомий для нашої країни, як і для більшості країн пострадянських, — це процес злиття капіталу і влади. У нас же не просто чиновники: бути чиновником — це означає мати найбільш привілейований бізнес.

Способи подолання цього явища відомі давно. Це, по-перше, гласність. І тут важливі незалежні засоби масової інформації. Якби були громадські засоби масової інформації, може, це теж було б одним із важелів тиску на владу. Тому, думаю, дуже важливо було б, щоб елементи громадянського суспільства, які в нас у країні, хоч би що там не казали, є, причому в кожному місті, взаємодіяли з засобами масової інформації. Потрібно, щоб виникла така зв’язка між незалежними представниками громадянського суспільства і незалежними ЗМІ.

І влада, і опозиція — носії однакових зразків поведінки. Тому питання тут у тому, що в Україні назріла потреба зміни елітної групи, яка перебуває при владі. Але це дуже складне завдання, адже навіть революції старі еліти повністю не змітали. Тут потрібен еволюційний процес, але поки навіть старту цього процесу ми не спостерігаємо. Тому що навіть щонайменший рух, який виникає в громадянському суспільстві, зразу ж намагаються очолити старі політики.

«НА НОВИНИ ПРО СТАТКИ ЧИНОВНИКІВ СУСПІЛЬСТВО МАЄ РЕАГУВАТИ ВДУМЛИВО І БЕЗ ІСТЕРИК»

Ігор АКІМОВ, соціолог, керівник дослідницької групи SocioLab:

— Для більшості громадян України чиновники, які просять черговий транш на латання дірок у бюджеті (при своїх прибутках!), виглядають як зухвалі казнокради. На новини про статки чиновників суспільство має реагувати спокійно, вдумливо і без істерик. Час, коли масово розкуркулювали багатих, вже давно минув, такі методи досягнення справедливості в суспільстві незаконні, тому залишається лише розширювати власну політичну картину світу для того, щоб зменшити кількість казнокрадів на наступних виборах.

Так, неприродно виглядає чиновник, що пересувається на авто, мешкає сам на тисячах квадратних метрів і публічно заявляє про те, що «нам» цього року потрібно затягнути паски тугіше у зв’язку з витратами бюджетних коштів. Так, це викликає вкрай негативні реакції серед людей, які ледве зводять кінці з кінцями, а таких на сьогоднішній день переважна більшість. Це лідируюча форма політики, соціальних відносин, зміна якої може статися лише паралельно зі збільшенням ролі громадянського суспільства.

Логічною реакцією на такі новини можуть стати запити до податкової, листи до прокуратури, журналістські розслідування з подальшим широким висвітленням у засобах масової інформації і таке інше. Ще більшу цікавість викликала б інформація про те, як живуть чиновники в регіонах. Київ — місто багате, там ці новини не такі контрастні, якими могли б стати тут, у тому ж Луганську. Впевнений, що місцеві управлінці багато в чому живуть не гірше за своїх столичних колег.

Жадоба, на жаль, не лікується, і подолати її вкрай складно. Стримати завзяття деяких чиновників у будь-який момент може податкова, СБУ чи інші служби, уповноважені для здійснення контрольних функцій. Я далекий від віри в те, що вони працюють настільки ефективно, щоб оперативно відстежувати дії кожного чиновника, але вважаю, що допомога від народу їм би точно не зашкодила. Можна скільки завгодно волати про чиновницьке беззаконня, казнокрадство, але це менш ефективні дії, ніж правильно оформлена і прийнята в прокуратурі чи податковому управлінні заява. Потрібні приклади — гучні кримінальні справи. Лише вони зможуть змінити мотиваційні установки в поведінці чиновників і тим самим справити м’який терапевтичний вплив на стан економіки країни.