« ВИБУХ У КАНАЛIЗАЦIЇ», або ХОЛОДНИЙ ДУШ

Наше життя (зокрема, політичне), — безумовно, театр. Але ставляться у ньому останнім часом переважно погані драми. Оприлюднення запису телефонної розмови, яку нібито вели Віктор Ющенко та Олександр Омельченко, для жодного з «глядачів», судячи з відгуків у пресі, не стало трагедією. Однак і фарсом хочеться назвати не стільки саму похідну недоброї пам’яті «касетного скандалу», скільки той зріз вітчизняного політичного процесу, який вона оголила.

Підглядати і підслуховувати — недобре, це загальновідомо. Морально-етична дилема — розголошувати «компромат», що виявився в їхньому розпорядженні, чи ні — навіть розколола рух «За чесність у політиці», якщо вірити його представникам, на два табори, що дискутують один iз одним, що призвело, у кінцевому результаті, до обрання двох співголовуючих руху. Тим часом, на резонансній прес-конференції Дмитра Понамарчука були присутніми обидва лідери — як Олександр Ігнатенко, який виступав за перетворення начебто наявного факту «змови» Ющенка та Омельченка у надбання широкої громадськості, так і Валерій Рубцов, який дотримувався, з його слів, іншої думки. Очевидно, і той, і інший, не кажучи вже про самого Понамарчука, чудово усвідомлювали, що тільки таким чином вони зможуть привернути до матеріалів, які потрапили до їхнiх рук, увагу публіки та зірвати, фігурально висловлюючись, маски з деяких головних «акторів», зайнятих у нашій політичній п’єсі. Останнє твердження правильне, зверніть увагу, як у разі неаутентичності даної плівки, так і у разі її автентичності. Навіщо намагатися легалізувати подібну інформацію офіційним шляхом, якщо набагато більший і, головне, швидкий ефект викличе несподіваний «викид компромату»? На жаль, у нас, щоб переконати будь-кого в чому-небудь, не потрібно голосно, довго і настирливо кликати його подивитися у відчинені двері, — досить пошепки запропонувати крадькома заглянути у замкову щілину. Досвід свідчить, що такі технології користуються в нашому суспільстві дуже великим попитом. (Хоч для розуміння того, хто є хто на політичній сцені, вони потрібні, на щастя, не всім.) І різного роду «тейпгейти» це підтверджують. А якщо є попит, — є, свідчать закони ринку, і пропозиція. Чому це так, а не інакше, — окрема тема. Можна тільки зауважити, що до заниження стандартів у вітчизняній політиці, на яке нарікає Віктор Ющенко, доклав рук і він у тому числі.

Хочеться сподіватися, що за розмовами про «брудні» політтехнології і «чорний» піар не відійде на задній план юридичний аспект усієї цієї історії: встановлення вірогідності оприлюднення матеріалів повинне спричинити цілком конкретні правові наслідки. Інакше чекати припинення подібних вибухів не випадає.

Що ж до саме змісту й форми розмови між, згідно із твердженням Дмитра Понамарчука, колишнім прем’єром і київським міським головою, то найбільшою несподіванкою для слухачів став, мабуть, тон співрозмовників. Як одного, котрий не дуже ретельно добирав вирази, так і другого, який визнавав, судячи з його плутаних пояснень, свою «провину». Парадоксально, але факт: тема діалогу (якісь дивні маневри зі списками депутатських підписів — аж до вимоги зламати сейф, де зберігаються ці жадані списки) мало кого здивувала. Так, про можливість маніпулювання голосами народних депутатів ми знали ще з часів «спікеріади», коли глави депутатських об’єднань, що надихнулися прикладом тоді ще не заокеанського в’язня, а лідера парламентської фракції партії «Громада» Павла Лазаренка, пачками вкидали заповнені членами їхнiх фракцій і груп під їхню диктовку бюлетені в урни для голосування. Мало хто сумнівався у тому, що за чотири роки методика формування депутатської думки істотно удосконалилася. Проте «День» не міг не поцікавитися думкою наших обранців про те, наскільки прийнятні у вітчизняній парламентській практиці такі способи «шикування» народних депутатів. «День» також звернувся до політологів iз запитанням: «Свідками чого ми в цьому випадку є, і які можуть бути наслідки цієї події?»