Зараз або після 2006 року

Юрій ПАХОМОВ, директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин:

— Які б перешкоди не були на шляху політичної реформи, рано чи пізно вона розверне суспільство в інший бік. Я згоден із тим, що важливі такі аспекти політичної реформи, як збалансованість влади, наявність противаг. Але є ще один аспект — все це може відбутися, бути записано в законах, але закони в країні не виконуються. Незалежно від того, підкоряються міністри парламенту чи президенту. Потрібно, щоб народ доріс до того стану, коли закони виконуються. І проблема в тому, як допомогти йому до цього швидше дорости. І ось тут дуже актуальним є питання парламентської чи президентської республіки. Не випадково режими авторитарні сконцентровані на одному боці планети, а режими жорсткі, але з владою закону, з коридором свободи та прав сконцентровані на Заході. Президентська форма можлива в будь- якій країні, чого про парламентську не скажеш. До неї висуваються більш високі вимоги і з боку еліти, і з боку суспільства. Для того, щоб у країні була можлива парламентська чи парламентсько- президентська республіка, потрібна висока політична культура суспільства, структуровані партії з виношеними ідеологіями. Потрібно враховувати особливості суспільства. У світі є етноси, схильні до раціоналізму, причому не обов’язково західні, а й східні. Конфуціанський схід — це також своєрідний аналог західного раціоналізму. І є етноси, які генетично ірраціональні в своїй поведінці. Це східні слов’яни. Я не хочу сказати, що ірраціоналізм — це гірше. Дарвін у старості скаржився, що в молодості він був людиною дуже емоційною, а з роками в ньому почав переважати раціоналізм, і це було рівносильно втраті щастя.

Звичайно, Україна попереду Росії за своєю близькістю до західної демократії. Але є дві в світі ефективні форми управління країною — це авторитаризм як недовговічна форма і диктат закону. Україна від однієї відійшла, а до іншої не підійшла. У неї явно виражена регулятивна дистрофія — немає ні тих, ні інших регуляторів. І ось ця регулятивна слабкість повинна бути чимось компенсована. Я вважаю, що краще вона може бути компенсована все- таки президентською владою. Головне, що не дозволяє будувати в Україні парламентську республіку, це те, що населення наше в більшості своїй деморалізоване. А який народ — такий і парламент. Шансів на обрання гарного президента за таких вихідних даних також мало. Але вони є.

Володимир ФЕСЕНКО, керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Теза про те, що потрібно виходити з волі народу і стану суспільної свідомості — це велика небезпека. Річ у тому, що суспільна свідомість і в Росії, і в Україні містить в собі одночасно і демократичні, і авторитарні цінності та інтенції в намірах і бажаннях. Воно амбівалентно. Якщо політична еліта буде прислухатися до авторитарних запитів частини населення, ми підемо шляхом авторитаризму, якщо буде прислухатися до демократичних — у бік демократії. Тобто вибір за елітою.

Тепер стосовно форм правління. Я вважаю, що це вже давно пройдене питання — яка з форм краща. Форма правління в кожній країні формується історично, в тому числі й виходячи із запитів політичної ситуації, соціокультурного розвитку суспільства і політичних тенденцій.

І про реформу. Майже всі тут говорили, що метою реформи є підвищення ефективності влади. Я з цим погодився б, тому що в системі розподілу повноважень у трикутнику влади є дійсно дуже багато непогоджень. Але не будемо лукавити — те, що зараз Президент пішов на політичну реформу, і це обговорюється багатьма політичними силами, свідчить про те, що існують політичні мотиви в здійсненні реформи. Одні політичні сили, які представляють владу, бояться, що до влади прийде противник. Інші — опозиція — бояться, що хто б не прийшов до влади, режим збережеться. Тобто мотиви різні, але і там і там є боязнь того, що переможець виграє все.

У сьогоднішній дискусії я постійно чую про те, що потрібно обмежити повноваження президента і посилити роль парламенту. І майже ніхто не сказав, що потрібно посилити роль уряду, який є ключовим об’єктом цієї реформи. Він повинен стати центральним вищим органом виконавчої влади, при цьому — політичним органом. І перерозподіл повноважень має йти саме в цьому напрямі. Але при цьому противаги та баланси потрібно вибудовувати таким чином, щоб не вийшло різкого ослаблення інституту президентської влади. Ми багато говоримо про європейську модель, про те, що повинна посилитися роль парламенту. Але важливо визначити, як вона посилиться. Не дай Бог, замість сильного уряду, що формується парламентом та складається з партійних фракцій, ми отримаємо спікерську республіку чи квазірадянську республіку. Це буде набагато гірший результат, ніж те, що ми маємо зараз. Є приклад Молдови — про нього потрібно завжди пам’ятати. Таким чином, один із головних принципів політичної реформи має бути таким: не зашкодь.

Реформу, на мою думку, слід починати з виборчої системи. По- перше, тому що з цього питання легше домовитися — потрібно 226 голосів, а не 300. По-друге, це перший серйозний крок до зміни політичної системи. Потрібно знайти компроміс за варіантом пропорційної системи. Наступним кроком повинна бути спроба внести мінімальні відповідні зміни в Конституцію, тому що масштабні не пройдуть. І тоді, можливо, інтереси гравців, «ув’язнених», які зараз не довіряють один одному, можна буде привести до якогось компромісу. І політична реформа зрушиться з мертвої точки.

Олександр ЛИТВИНЕНКО, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень:

— Сучасна політична система має багато недоліків. Тому необхідно певним чином корегувати існуючі правила гри. Це і має стати предметом політичної реформи. Хочу наголосити, що політична реформа не може зводитися лише до реформи Конституції. Якими мають бути основні напрями майбутньої реформи? По-перше, необхідно посилити повноваження парламенту. Це можна зробити за допомогою передачі парламенту повноважень по формуванню уряду. З іншого боку такі перетворення не повинні зводити нанівець повноваження президента. Потребує чіткого врегулювання проблема політичної відповідальності як уряду, так і парламенту. В сучасній конституції відсутні будь-які дієві механізми відповідальності парламенту перед суспільством. Існує також необхідність реформування виборчого законодавства шляхом введення пропорційної системи. Але в світі існує як мінімум вісім різних форм такої пропорційної системи.

Якщо ми розуміємо реформу як некон’юнктурний масштабний політичний проект, треба виходити з того, що вона має бути поступальною і поетапною. Реформа не може бути одномоментним актом внесення змін до Конституції, а має пройти кілька етапів. І основним формоутворюючим критерієм для цих етапів є те, що наступний президент, наступний парламент мають обиратися вже з новими повноваженнями.

Віталій ПАЛАМАРЧУК, завідуючий відділом Національного інституту стратегічних досліджень:

— Мені здається, що як би там не було, але жодна політична сила, що братиме участь у президентській кампанії і сподіватиметься на успіх, не зможе обминути питання політичної реформи. Сьогодні вектор політичних перетворень спрямований на зменшення певних повноважень президента і збільшення повноважень парламенту. Водночас я не знаю жодної політичної сили, за виключенням комуністів і соціалістів, яка б виступала за те, щоб зробити президента майже декоративною фігурою. Фактично зменшення повноважень президента і збереження його як достатньо провідної постаті у формуванні державної політики є, на мій погляд, квінтесенцією політичної реформи.

Леонід КРАВЧУК, лідер фракції СДПУ(О):

— Політична реформа сьогодні зайшла в стадію невизначеності. На розгляді Верховної Ради є єдиний законопроект з цього питання — Олександра Мороза і групи депутатів — по якому є висновок Конституційного Суду. Ще один законопроект має з’явитися від Президента, пройшовши Конституційний Суд. І якщо на основі цих законопроектів буде створено третій, то він також має бути апробований Конституційним Судом. Тому я налаштований дуже песимістично, і не вірю, що до президентських виборів ми зможемо провести цю реформу. Людина ж, яка переможе на виборах і отримає існуючі зараз повноваження, переконаний, буде робити все можливе, щоб політична реформа не відбулася. Тому до 2006 року реформа зависне на рівні побажань. Про це свідчить і те, що політичні сили, які бачать себе або своїх лідерів серед кандидатів і можливих переможців на виборах 2004 року, зараз гальмують реформу. Таким чином, суспільство реформою вагітне, але бабка- повитуха — політичні сили — нічого не зробили для того, аби дійшло до пологів.

Той проект, який подав О. Мороз, на мій погляд, можна розглядати лише як напрям політичної реформи. Наприклад, місцева влада, за цим проектом, призначається. Але вже не президентом, а урядом. Але які є гарантії того, що і Кабмін не буде допускати помилок у формуванні місцевої влади? Найважливішим в питанні формування місцевої влади має бути принцип: призначаються чи обираються. Якщо обираються — це демократія. Якщо призначаються — це кадрова директива. За логікою, що народом обирається парламент і президент, ця прерогатива більше підходить президенту. Але тоді створюється президентська вертикаль. Таким чином, якщо забрати частину повноважень у президента і механічно віддати їх уряду чи парламенту, це нічого не дасть. Ми не будемо мати демократичної системи влади. Є ще ряд таких же дискусійних моментів. І їх потрібно спокійно вирішувати, керуючись завданнями демократичної системи влади, а не принципом: якщо це робить президент — це погано, якщо ВР або уряд — добре. Йдеться ж не про конкретного президента та ставлення до нього, а про те, щоб створити таку систему влади, за якої будь-який президент, будь-який парламент і уряд працювали б, як єдине ціле. Тому якщо ми хочемо, щоб реформа відбулася, то потрібно переводити її вже у площину правового політичного формулювання. Потрібно обговорювати конкретний і єдиний існуючий на сьогодні законопроект: що в ньому негативного і позитивного. Коли Президент оприлюднить свій законопроект, будемо говорити про нього. Якщо цього не відбудеться, то президент на букву «А» буде не кращим від президента на букву «К». А якщо і буде, то недовго — поки обросте пір’ям. А як тільки обросте пір’ям, стане показувати свого хвоста.

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог:

— Будь-яка схема політичної реформи в Україні має виходити з того, що в політичній системі має залишатися досить впливовий президент не з такими повноваженнями, як зараз, але з достатніми для того, щоб він міг виконувати функцію політичного арбітра між різними політичними силами. Тому що за один день ми не побудуємо сталу парламентську систему з безперебійно працюючими механізмами погодження інтересів. За відсутності такого арбітра всередині української політичної системи суб’єкти вітчизняної політики, без сумніву, апелюватимуть до Москви і розглядатимуть насамперед російського президента як верховного арбітра у вирішенні їхнiх суперечок. Ми маємо досить великий досвід існування і загибелі багатьох демократій, що знаходилися поруч з автократичною Москвою: починаючи з Великого Новгорода, Запорозької Січі, Речі Посполитої і завершуючи народними демократіями та буржуазно-демократичними режимами Центральної Європи після другої світової війни. Я не хочу сказати, що Росія — зло. Вона — об’єктивне явище, результат концентрації влади великої держави. Мабуть, існує закон об’єктивного суперництва, за яким слабкі демократії поряд з такими гігантами, як Росія, мають гинути. І ми цей закон, моделюючи політичну реформу, мусимо чітко мати на увазі. Якщо в нас не буде свого сильного Президента, то верховним арбітром навіть формально незалежної України буде інший президент.

Тепер щодо виборності губернаторів. Тут треба ретельно проаналізувати досвід Росії, яка губернаторів обирає з 1993 року. І хоча Путін, всупереч багатьом очікуванням, не скасував інститут виборності губернаторів, він його значною мірою нівелював. По-перше, ввівши посади семи «генерал-губернаторів». А по- друге, вибори губернаторів зараз виглядають швидше як не досить чесний референдум про затвердження електоратом тієї чи іншої губернії кандидата, на якому Москва зупинила свій вибір. До цієї проблеми Росія підходила з точки зору цілісності держави. Бо надання обраним губернаторам надто великої кількості прав, показало, що ці губернатори не досить добросовісно цими правами користуються. Доходило навіть до того, що в кожній губернії були свої зовнішні орієнтири, своя зовнішня політика. Але для Росії це менша біда, ніж для України, бо біля кордонів Росії немає жодної держави, яка могла б стати центром тяжіння для регіональних суб’єктів зовнішньої політики. Якби виборні губернатори були введені в Україні, то політика східних українських регіонів сильно відрізнялася б від політики київського центру. І врешті-решт ми б прийшли до аналогу канадської ситуації, де політичні й економічні зв’язки багатьох канадських провінцій сильніші зі США, ніж з іншими канадськими регіонами. Тому російські політологи і говорять про зацікавленість у виборності українських губернаторів — це на першому етапі приведе до паралізації управління регіонами з центру. І цим, безумовно, скористується Росія, і Харків, Луганськ, Донецьк за такої системи більшою мірою керуватимуться із Москви, ніж з Києва. Все це аж ніяк не означає заперечення необхідності політичної реформи, але це потрібно брати до уваги.