«Інформувати, просвіщати й виховувати»

Сьогодні відзначає день народження Юрій Райхель — людина, чию думку цінують і поважають всі колеги в редакції. Багаторічний автор статей на міжнародну, історичну, наукову тематику, він давно став одним із відомих й авторитетних журналістів нашого видання. Незвичайний формат з нагоди свята — інтерв’ю Юрія Борисовича рідній газеті.

 — З чого розпочалася ваша історія у «Дні» і як співпраця з «Днем» змінила ваше життя?

— Моя історія в газеті «День» розпочалася телефонною розмовою з головним редактором Ларисою Олексіївною Івшиною. У січні 2007 року вийшов мій перший матеріал у газеті, присвячений черговому з’ясуванню стосунків між Москвою та Мінськом. У певному сенсі цей рік двічі ювілейний.

Моя робота журналіста починалася в регіональних ЗМІ, зокрема, на радіостанції «Радіо Прем’єр», у газеті «Наше місто», на посаді заступника головного редактора газети «Зоря» в Дніпропетровську. Пізніше писав для київських і московських газет. Однак ця співпраця була епізодичною, оскільки багато редакторів вважають, що з регіонів потрібно писати тільки про місцеві події. Про московські газети окрема розмова. Якось мені зателефонували з Москви й попросили написати про переслідування російської мови в Дніпропетровську. На моє зауваження, що цього немає, було завдання: «Знайдіть!». Після цього мені стало остаточно зрозуміло, що співпрацю з московськими, навіть начебто ліберальними газетами, слід припиняти. Їм про Україну інформація і факти непотрібні.

У мене завжди був інтерес до міжнародних подій, і повною мірою він зміг реалізуватися саме в газеті «День». Не секрет, що більшість українських газет не приділяє достатньої уваги міжнародним подіям. Чомусь вважається, що те, що відбувається, наприклад, у Південно-Китайському морі, читачеві нецікаво. В цьому наша газета принципово різниться. Немає у світі ізольованих подій. Те, що відбувається навіть у далекій Австралії, обов’язково відбивається тією чи іншою мірою на нашій країні. Не завжди прямо, але обов’язково. На відміну від переважної більшості українських ЗМІ в газеті «День» присутня панорамність у сприйнятті навколишнього світу. І це важлива, поряд з іншими, відмінність газети від загальної маси.

Можна сказати, що співпраця з газетою «День» дуже сильно змінила моє життя у творчому плані. Причому в декількох напрямках.

По-перше, з’явилася можливість зануритися в міжнародне життя й писати про найгостріші проблеми світу. Звичайно, взаємини з Росією, їх аналіз і перспективи через відомі обставини посідають чільне місце. На сторінках газети було багато застережень і прогнозів, які, на превеликий жаль, справдилися.

По-друге. У газеті є творча свобода. Можна писати на будь-які теми, головне щоб це було цікаво читачеві. І редакція таку можливість не тільки дає, але повністю підтримує.

По-третє. Видається, що це найважливіше, творча атмосфера. Переоцінити її значення неможливо.

— Ваші публікації у «Дні» мають стосунок до різних тем, починаючи з міжнародної політики, закінчуючи наукою. А які теми або сфери близькі вам або є улюбленими для вас?

— Якось із Ларисою Олексіївною говорили про те, що газета має не лише інформувати, а й виконувати функцію просвіти й навіть виховання, гарного смаку.

Завдання просвіти є дуже багатогранним. Наша складна й важка часом історія, що суцільно складається з білих плям й маловідомих сторінок, коли багато подій минулого або замовчувалися, або свідомо перекручувалися на догоду чужим інтересам. Зараз ми спостерігаємо, як наші північні сусіди будь-якими шляхами крадуть і привласнюють нашу історію. Часом у гротесковій формі, але від цього небезпека не зменшується.

Бібліотека газети «День», статті, присвячені історії, дуже важливі для виховання почуття власної країни, розуміння її ролі в минулому, сьогоденні й майбутньому.

Мені близька так звана політична історія. Події минулого з погляду дня сьогоднішнього. Це не чиста наука, а публіцистика. Проте видається, що вона слугує мостом між читачем і наукою в академічному сенсі.

Історія — це ж не лише дати й битви. Історія науки є не менш цікавою і драматичною. У ній переплітаються боротьба ідей та наукових концепцій зі складними долями науковців.

І ще одне. Чомусь вважається, що, наприклад, математика — це доля обраних, і в ній все настільки складно, що звичайній людині й не зрозуміти, а тому нецікаво. До того ж абстрактні поняття, формули й теореми до реального життя стосунку не мають.

Це глибока помилка. Навіть найабстрактніші розділи математики мають цілком конкретне застосування в нашому житті. Завдяки їм стали можливі комп’ютери з інтернетом і мобільні телефони, що круто змінили навколишній світ. Популярна розповідь про досягнення тієї самої математики в минулому й сьогоденні без зайвої деталізації викликає цілком зрозумілий інтерес. І цим мені також хочеться займатися.

— Хотілося почути вашу думку про роль мас-медіа й зокрема «Дня» у формуванні суспільства в Україні?

— Частково ми вже про це говорили. Засоби масової інформації як паперові, так й електронні мають не лише інформувати. Завдання полягає в тому, щоб не просто зафіксувати подію, а показати, часто не завжди видимі на перший погляд, причини того, що відбувається. Аналітичні матеріали — приналежність серйозної преси. Газета «День» завжди належала до цієї категорії і тому сприяє формуванню громадської думки, а через неї і самого суспільства.
Усвідомлення необхідності змін приходить набагато пізніше, ніж виникають для цього умови. Завдання ЗМІ — показати тренд розвитку й час для його здійснення. Заразом і те, що гальмує прогресивний рух. Ми обрали європейський курс, але газета буквально з перших днів свого виходу показувала не лише його необхідність для України, але й природність, повернення туди, звідки ми були вирвані впродовж дуже довгих років. За це точилася сильна й складна боротьба з перемогами і, на жаль, з поразками.

Газета «День» завжди однією з перших показувала, розкривала недоліки й визначала глибину подій. І це неабиякий внесок у формування сучасного суспільства.

— Якою є роль Дніпра у становленні державності в Україні й чому ця область чинила такий шалений опір  і не увійшла до «Новоросії», як це планував Путін?

— Дніпровські пороги ділили головну річку країни на дві великі частини. Перший поріг був дещо нижчим за течією від міської межі Дніпра. Це стратегічно важливе місце визначило роль території, як у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, так і в подальшому. Не випадково саме тут перемогою під Жовтими Водами розпочався переможний рух війська запорізьких козаків під його командуванням. Напевно, історична пам’ять про події давнього XVII століття виявилася настільки сильною, що Дніпропетровщина стала тією кручею, об яку розбилася хвиля так званого «русского мира», що нагнітається з-за кордону. Тут відійшла у забуття безглузда ідейка закордонного походження про поділ України на україномовну та російськомовну, на східну й західну в політичному сенсі.

Промисловий розвиток східної частини України за деяких однакових рис мало й серйозні відмінності. Харків та Дніпро — центри машинобудування й виробництва складної і наукоємної продукції, а на Донбасі більш традиційними є виробництва видобутку вугілля й металургія. У Дніпрі сформувалася самостійна еліта, й звідси, у перші роки незалежності, черпалися основні кадри. Не завжди вони відповідали рівню завдань, але це вже інше питання.

Місто й регіон у переважній більшості не прийняли безглузду ідейку Новоросії, запущену з Москви. Регіональна еліта виявилася більш просунутою і зрозуміла, що в її інтересах захищати українську державу. Черчилль якось сказав, що хто сідає обідати з дияволом, повинен запастися довгою ложкою. Схоже, що цього не зрозуміли, чи то через містечковість, то чи з якихось інших причин, групи впливу в Донецьку та Луганську. Вони намагалися використовувати Путіна в торгівлі з центральною українською владою і залишилися при пікових інтересах, стаючи пішаками в чужій грі й втрачаючи, якщо не все, то дуже багато що. Чи буде це для них вироком історії, покаже майбутнє, можливо, найближче.

І взагалі, суспільна атмосфера зими 2014 року в Дніпре була такою, що жодних шансів у проросійського підпілля і засланої агентури не було. Як, втім, у Харкові, Запоріжжі або Одесі. Власне увесь сепаратистський рух у Донецьку та Луганську до кінця літа 2014 року просто здувся і настав його природний кінець, якби не почалося пряме вторгнення російських військ. Не було й немає жодних умов для Новоросії, або Малоросії, або ще чогось вигаданого у Москві.

Щойно агресор забереться з нашої землі, про сепаратистів усіх мастей будуть пам’ятати лише фахівці історики.

Дніпро — місто прифронтове. Про це нагадують люди в камуфляжній формі й сигнали машин швидкої допомоги, що везуть наших поранених бійців до обласної лікарні ім. Мечникова, де за їхнє життя борються найкращі фахівці. Війна не десь, а поруч. У Дніпрі це добре відчувається.

— У вас є сторінка в соцмережі Facebook, які враження отримуєте ви від спілкування в інтернеті й загалом, що ви думаєте про роль соцмереж у поширенні інформації, різних думок?

— Досить суперечливе. Появу інтернету й соціальних мереж можна вважати другою революцією у поширенні інформації. Перша була з винаходом друкарства й переходом Європи на використання паперу.

З одного боку, найважливішими складовими соціальних мереж є оперативність й участь багатьох користувачів, їхнє взаємне й різнобічне спілкування. За оперативністю поширення інформації мережі вирвалися далеко вперед порівняно навіть із телебаченням.

Однак є й інший бік, що часто несе негативний заряд — невміння сприймати інформацію в її широті й глибині, рефлекторність за першим, не завжди правильним враженням. Іноді обмін думками в мережах має всі ознаки істеричності й паніки. Особливо це стосується гострих і не дуже однозначних подій.

Розвиток технологій не означає, що минуле відходить в історію. Трамвай не відмінив таксі, телебачення та кіно — театр, а фотографія — живопис. Ми рідше пишемо листи на папері, а віддаємо перевагу e-mail або спілкування по Skype. Це данина технологіям і нашим бажанням швидко донести свої думки й отримати таку саму швидку реакцію. До речі, чисто технічний факт feedback — зворотний зв’язок ще не повною мірою оцінено на рівні особистості й суспільства загалом. Особливо в його управлінській ланці. Виражається це в непрозорості ухвалених рішень, їх кабінетному характері. Це загальносвітова проблема. У розвинених демократичних країнах вона менш гостра, однак для нас є дуже актуальною.

Видається, що суперечка про заміну преси соціальними мережами в широкому сенсі є дещо надуманою. Просто у кожного способу поширення інформації своя ніша. Вони не замінюють один одного, а доповнюють. Хоча витрати зайвої свободи, не обмеженої відповідальністю, очевидні.

Із цього не витікає, що в інтернеті й соціальних мережах слід запроваджувати цензуру або державне регулювання. Такі спроби в Китаї чи Росії говорять про відсутність розуміння у влади часу, в якому ми живемо. Як писав Пушкін, «К чему бесплодно спорить с веком». Якщо влада в якійсь країні цього не розуміє, то це лише говорити про рівень її інтелектуального та управлінського розвитку. Просто минуло замало часу для повноцінного формування справжніх та інформативних соціальних мереж із загальноприйнятим, при цьому неформальним, кодексом поведінки. Все одно технічний і суспільний прогрес не зупинити, як би цього комусь не хотілося. Лев Толстой вважав електричне освітлення шкідливим, але ми все одно користуємося ним. Так буде і з соціальними мережами.
Микола СІРУК, «День»