Александер РАР: Німецький капітал поки що тупцює «біля дверей» в Україну

Наприкінці минулого року стало особливо очевидно, що Україна опинилася на периферії процесів, що відбуваються в Європі, — що чималою мірою було зумовлено її внутрішніми проблемами, але також і неприйняттям її «європейськості» з боку Заходу, не кажучи вже про те, що її геополітична роль «мосту» між Заходом і колишнім радянським простором виглядає все більше теоретичною. І водночас важко оцінити інакше як прорив зрушення, що намітилися у відносинах між Заходом і Росією. Останній візит в Росію канцлера ФРН Герхарда Шрьодера, виключно неформальний за своїм характером, лише підкреслює, що Захід, будучи не в захваті від деяких дій Кремля, все ж симпатизує Путіну й не перешкоджає йому в спробах повернути Москві статус одного з центрів світової політики. Євроінтеграційні зусилля Києва на тлі відродження геополітичної мiці Москви, особливо підтвердженої нещодавнім відносним успіхом «Газпрому» в переговорах про прокладання труби на Захід в обхід України, можуть бути зведені до нуля, а Україна іноді виглядає геть байдужою для Заходу. Проте Александер Рар, провідний експерт Німецької спілки зовнішньої політики по Росії та країнах СНД, вважає, що це далеко не так, і Україні варто зробити зусилля, щоб бути почутою.

— Як із Європи бачаться досягнення України, чи є вони?

— Я думаю, що найбільше досягнення України — це досягнення та зміцнення її незалежності. Найбільший її успіх — у тому, що вона змогла відбутися як європейська держава. Ще не як член ЄС, але як держава європейської спрямованості, що йде у бік демократії, ринкової економіки. Хоч і з великими труднощами, але таки йде в цьому напрямку. Український народ і українські еліти можуть на це дивитися гордо.

Що чекає Україну? Перше завдання — налагодити свою економіку, що досить складно. Мабуть, важче, аніж іншим державам, з не завжди зрозумілих причин. По-друге — відбудувати свої відносини і з Росією, і з Заходом, і стати впевненою демократичною слов’янською державою у Східній Європі. Я гадаю, що Україна повинна зрозуміти свою ідентичність як спадкоємиця тієї імперії з позитивними атрибутами, саме слов’янськими, а не імперськими. І цим самим збагатити європейську культуру і загальноєвропейський простір, який спільними зусиллями буде створюватися в ХХI столітті. Я гадаю, що Україна може і готова на це піти. На незалежність України зазіхати вже ніхто не буде. Принаймні — не Росія в найближчі 100 років.

— Хто або що тоді може, на вашу думку, перешкодити Україні втілити ці завдання?

— Гадаю, кланові війни, яких поки ще немає. Природно, Україна проходить через ті проблеми, що й більшість інших посткомуністичних країн Східної Європи. Я думаю, що про жодну з них, у тому числі й про Росію та Білорусь, уже не скажеш, що ці країни можуть повернутися в часи комунізму, вибудувати комуністичну імперію. Я думаю, набагато страшніше, як вважають на Заході, що ці країни можуть стати мафіозними державами, які будуть загрожувати загальному розвитку Європи. Такого негативного розвитку треба уникнути. Сподіваюся, що Україні вдасться створити громадянське суспільство — це єдина зброя проти розвитку країни в мафіозну державу, що громадянське суспільство не тільки зміцнить демократичні начала, демократичні інститути в Україні, але й допоможе Україні розважливо подивитися на всіх своїх сусідів, на своє оточення і знайти своє місце в загальноєвропейському домi. Однак така небезпека є, вона загрожує, вона може призвести не тільки до розколу кланів, але й суспільства на Схід—Захід.

— У нас багато хто вважає, що у зв’язку з останніми скандалами міжнародний імідж України постраждав дуже серйозно. Який ваш погляд на це?

— Касетний скандал — це внутрішній скандал, який, ясна річ, настільки серйозний, що на нього не можуть не звернути уваги інші країни. Але, припустiмо, в Німеччині були свої скандали. Коли, наприклад, був скандал із Колем, ми вважали, що гірше вляпатися вже неможливо. Проте в Парижі, Москві, Києві мені казали: «Не робіть із мухи слона. Коль все одно залишиться постаттю першої величини в історії».

Те ж саме можна сказати і про «касетний скандал». Це не той скандал, який міг би похитнути державність країни так, щоб із нею ніхто не хотів би спілкуватися. В Німеччині не бачать у цьому скандалі настільки різкого негативу, щоб рвати відносини з Україною. Тим більше, що в категоріях реальної політики (Realpolitik) це не може мати великого значення, оскільки справа навіть не в Кучмі, а в тому, що Захід зацікавлений у тому, щоб утримати Україну в європейському домі.

— Зараз, на ваш погляд, відносини між Україною і Заходом, зокрема ЄС, кращі чи гірші, аніж рік тому?

— Я думаю, що і не кращі, і не гірші. Україна не повинна побоюватися загрози з боку Росії, її незалежність відбулася, є певна стабільність. Є певні правила гри, за якими Україна грає в політичному та економічному плані. В той же час і з українського боку припинилися ті майже істеричні крики, які були два роки тому з приводу негайного вступу до Європейського Союзу. ЄС і НАТО змогли за останній час донести до української еліти, до українських лідерів, що тут такого скорого прориву не буде і, незважаючи на особливі відносини, ні на що більше Україна розраховувати не зможе. Захід казав це і два роки тому, але Україна розраховувала на більше. Я гадаю, тепер розмови з обох сторін втратили істеричні нотки і йдуть більш прагматично. Те ж саме стосується і проблеми Чорнобиля, яка, щоправда, ще не знята.

— Те, що Україна не може розраховувати на більше у відносинах із ЄС — це явище тимчасове, таке, що залежить від виконання зобов’язань, чи це вже усталений стан справ?

— Моя особиста думка, що це тимчасово. Я належу до тих, хто вважає, що Європа не має іншої альтернативи, ніж розширятися і на схід, і на південний схід, включаючи в себе і Україну. Я не можу собі уявити, щоб європейці в один голос заявили, що ось саме тут проходитиме майбутній кордон Європи. Я, наприклад, навіть не можу уявити собі, що цей кордон будуть проводити вздовж Кавказу. Європа зараз сама не знає, де проходитиме кордон, але вона розуміє, що таке розширення: повна економічна і політична експансія зараз також неможливі. Тому йде гра на час.

— Чи можна говорити про те, що сьогоднішня Україна загалом байдужа Заходу?

— Ні. Україна небайдужа Заходу вже тому, що не тільки у НАТО, але і в ЄС стали з’являтися власні геополітичні інтереси, чого не було ще 5- 6 років тому.

Можливо, найбільша помилка України, як і Росії, полягає в тому, що Європа розглядалася ними як простір, на якому утворяться національні держави, тоді як сьогодні стара Європа стала відходити від цієї ідеї, стала переходити до зменшення значення національних суверенітетів і до уніфікації законодавств. Поляки, угорці, чехи виявились готовими до цього. Росіяни, українці — ні. Це було історичне непорозуміння з обох сторін.

— Ваша думка з приводу наміченого візиту Президента Кучми в Німеччину?

— Я гадаю, що тут повинна мати місце спроба створити настільки ж хороші відносини між канцлером Шрьодером і Кучмою, які у Шрьодера склалися з Путіним. Київ не повинен залишатись байдужим до того, що відносини між Берліном і Москвою стали останнім часом дуже теплими та приязними. До того ж, Німеччина є ключовою державою в процесі розширення ЄС на Схід, і Україна могла б брати участь у цьому важливому історичному процесі. Тому сьогодні візит був би дуже до речі, аби Кучма зміг досягнути домовленостей із Шрьодером і знайти в його особі надійного партнера.

До того ж німецький капітал досяг позитивних домовленостей про можливість володіти пакетами акцій російських підприємств тощо. Однак німецький бізнес має дуже багато очікувань і від України в цьому плані. Німецький капітал топчеться біля дверей і чекає, щоб ці двері прочинилися. Якби йому вдалося домовитися з українцями за тією ж моделлю, що і з росіянами, результати були б ще успішнішими.