Анатолій ТИМОЩУК: «Хоч у якій би країні світу купуватиму будинок, над ним обов’язково майорітиме український прапор»

Дивний він футболіст! Не курить, не п’є, збирає ікони й захоплюється мистецтвом бонсай. Має власний сайт у інтернеті й персонального прес-аташе. При цьому в спілкуванні — ані тіні зарозумілості. А на полі — справжній трудяга, який у кожному епізоді відпрацьовує до кінця. Напевно, тому настороженiсть, з якою зустрів Петербург рекордний для російського футболу 20-мільйонний трансфер Тимощука, швидко змінилася симпатією до гравця. І коли влітку «Шахтар» побажав повернути свого капітана, запропонувавши на пару мільйонів більше, «Зеніт» відповів категоричною відмовою (ostro.org з посиланням на sport-express.ru)

— Назад у Донецьк вас запрошував Рiнат Ахметов?

— Ні, з президентом «Шахтаря» на цю тему не спілкувався. Розмова була з людьми з його оточення і Луческу. Але розвитку історія не отримала.

— Ризикну припустити, що вас це не дуже засмутило. Так?

— Якщо б керівництво «Зеніту» сказало, що ладне продати Тимощука, це означало б, що команді я не дуже потрібен. Тоді, як кажуть, були б можливі варіанти. Навіщо обтяжувати когось своєю присутністю? Але якщо клуб не горить бажанням зі мною розлучатися, буду далі йому допомагати. До того ж у Пітері мене все влаштовує.

— До чого після Донецька було складніше за все звикнути?

— База тут зовсім іншого рівня, поля. Навесні газон в Удєльнiй був у жахливому стані. Ані травинки, суцільний бруд. Щоб потренуватися в нормальних умовах, доводилося їздити в місто — до школи «Смены» або ще кудись. У Росії на старті сезону в багатьох команд з полями біда. В Україні такого немає.

— Але ви ж застали в «Шахтарі» ще й стару базу, якій до нинішнього палацу було далеко?

— Так, особливо запам’яталося, як в середині 90-х там чомусь регулярно виникали перебої з електрикою. О сьомій вечора світло вимикали — що робити в темряві? Спати рано, кухня не працює. І ми влаштовували на вулиці профспілкові вечорниці.

— Як це?

— Яремченко давав команду: «Молодь, нумо швиденько організуйте вечерю». І ми розкладали багаття, пекли картоплю. Так і проводили час перед іграми. Зараз у це, звичайно, повірити важко.

— Змогли б назавжди залишитися в Петербурзі?

— Запросто. Місцевий клімат схожий на той, що в Луцьку, звідки ми з дружиною Надією родом. Там також багато боліт, висока вологість. Тому почуваюся тут як удома. А ось в Донецьку останніми роками в мене почалася алергія на пилок амброзії.

— Дік Адвокат, головний тренер «Зенiту», не приховує, що за півтора роки так і не вибрався до Ермітажу. А ви там побували?

— Звичайно. Мені небайдужа історія міста, в якому живу, хочеться дізнатися про нього бiльше. Я багато разів був і в Ермітажі, і в Катеринінському палаці, і в Петергофі. Від таких екскурсій отримуєш величезне задоволення.

— Які три слова краще за все характеризують головного тренера «Зеніту»?

— Перше — дисципліна. Але не казармова, як у деяких наших тренерів. У цьому плані Дік не перегинає палицю, хоча полюбляє порядок у всьому. Друге — Європа. Точніше, європейський підхід до справи. Він цілком довіряє гравцям, розраховуючи на їх професіоналізм. Третє — амбіціозність. Адвокат хоче вигравати завжди і скрізь.

— А хто не хоче?

— Пояснюю. Є тренери, які по-різному реагують на те, що відбувається, ти не розумієш, що в них у душі. Адвокат — незмінна буря емоцій. На установці, наприклад, може штовхнути плечем перекладача, стрибнути на нього, щоб показати, як треба грати і боротися за м’яч.

— Скільки цього року було матчів, на які Адвокат збирав команду прямо в день гри?

— Два на Кубок — з «Динамо» і «Том’ю». І два в чемпіонаті — з тією ж «Том’ю» і «Хімками».

— Із них невдалим виявився лише програний «Томи» у серії пенальті чвертьфінал Кубку. Натомість три інші зустрічі закінчилися перемогами «Зеніту» із загальним рахунком 15:5! Може, взагалі передматчеві збори не потрібні?

— Такі, як були раніше в «Шахтарі», точно не потрібні. При Яремченко неодружені заїжджали на базу за три дні до гри, одружені — за два. Ось це вже перебір. А в день матчу збиратися чи напередодні — особисто для мене не принципово.

— Один російський тренер вважався майстром нестандартних установок. «Пас має бути тоншим за презерватив», — пояснював він команді. На вашому шляху зустрічалися такі дотепники?

— Такі — ні. Хоча Кварцяний у «Волині» також був великим оригіналом. На установці показував, як слід виконувати підкати. Розбіжиться — і бу-бух ногами в стіну! Кричав часом так, що вуха закладало. Сумки, пляшки з водою у нього нерідко по роздягальні літали.

— У збірнiй України вам довелося попрацювати з Валерієм Лобановським. Яку його фразу згадуєте частіше за все?

— Відклалася в пам’яті наша перша зустріч, коли у мене був дебют у збірній. «Не жалкуєш, що свого часу відмовився від переходу в київське «Динамо»? — спитав Лобановський. «Ні. У «Шахтарі» я запитаний, з нього, як бачте, і в збірну потрапив».

— А він що?

— «Напевно, дійсно ти зробив правильний вибір», — відповів Лобановський після паузи. Був ще випадок. Якось кількох футболістів, незадіяних у матчі збірної, він вирішив відправити в «Динамо-2» на товариську гру з київським «Арсеналом». Піднявся я в номер до Лобановського і сказав: «Я — гравець «Шахтаря». й у формі «Динамо» на поле ніколи не вийду. Ось у футболці збірної — будь ласка, можу зіграти».

— Великої ви мужності людина, якщо наважилися Лобановському заявити таке.

— Для мене це було справою принципу. Якщо я в розташуванні збірної, з якого дива маю грати у футболці іншого клубу? Тим більше, коли між «Динамо» і «Шахтарем» таке протистояння.

— Не боялися, що після цього вам взагалі буде закрита дорога в збірну?

— Все могло бути. «Дивися, це твоє рішення», — буркнув Лобановський. А через пару днів збірній треба грати відбірний матч в Північній Ірландії. Лобановський викликав до себе: «Ти пропустив найважливіший етап підготовки. Я все- таки включу тебе до складу, але за свою гру будеш відповідати сам». — «Згодний». Після матчу до мене претензій не було.

— Півроку, проведені в «Шахтарі» під керівництвом Анатолія Бишовця, чим запам’яталися?

— При ньому багато що змінилося. Завів бібліотеку на базі, організував курси англійської для молоді. На гроші, які зібрали зі штрафів гравців, велів велосипеди купити.

— Навіщо?

— Кататися навколо бази. Корисно для здоров’я. Для мене ці півроку запам’яталися ще й тим, що при Бишовці змінив шість або сім позицій. Хіба що у ворота мене не ставив!

— Ви були на похоронах Віктора Прокопенка?

— Ми хотіли з Надією віддати данину пам’яті людині, з якою стільки років спілкувалися, але, на жаль, не вийшло. Помер він 18 серпня. 19-го у нас був календарний матч з «Том’ю», а ховали Прокопенка наступного дня. 20-го ранком ми вилетіли до Києва. Найближчий рейс на Одесу був о другій годині дня, а панахида закінчувалася о першій годині. Устигали тільки в ресторан на поминки. У результаті послали вінок від нашої родини.

— Баскетбольний тренер «Юти» Джеррі Слоун в минулому сезоні заборонив Андрію Кириленку читати перед матчами книги — мовляв, це заважає налаштовуватися на гру. А вам що-небудь тренери забороняли?

— Так, у карти грати. Особливо Блохін чомусь їх на дух не переносить.

— А Адвокат?

— Він до цього ставиться спокійно. У нього інші речі під забороною. Наприклад, не можна телефонувати у столовій і в автобусі по дорозі на гру або тренування... Це, проте, все дрібниці. Хлопці з інших команд розказували, що деякі тренери життя гравцям не дають. На базі блукають під вікнами, стежать, коли вони вимикають світло, навіть під дверима підслуховують. А є і такі, хто на базі об 11-й вечора просто вимикає рубильник, і гасить світло. Гаразд, у київському інтернаті в нас таке практикувалося, але щоб в командах майстрів... Абсурд.

— Найбільш несправедливий тренерський вчинок щодо вас?

— Я ще виступав за другу команду «Шахтаря». Ми перемогли на виїзді, відіграв я непогано, але, повернувшись додому, раптово, почув від головного тренера: «А мені сказали, ти був гіршим».

— Хто сказав?

— Один з тренерів, якого спеціально послали на цей матч. Але він напився і всю гру проспав на лаві. Як не подивлюся з поля в його бік — він спить. Не знаю, може, раз за 90 хвилин відкрив очі, побачив якусь мою помилку і далі задрімав, а потім розказував, що я такий-сякий... «У нас є «Шахтар», «Шахтар-2» і «Шахтар 3», — говорив він. — А спеціально длятебе, Тимощук, ми створимо «Шахтар-4». Тільки там тобі й місце з твоєю грою».

— Стiпе Плетикоса про Ахметова нещодавно відгукнувся так: «Він не з тих президентів, які можуть «натовкти» футболістам, поговорити на підвищених тонах». Жодного разу не бачили хазяїна «Шахтаря» в гніві?

— Як не бачив? Це зараз всі емоції він тримає всередині. Після найобразливіших поразок надовго замикається в собі, іноді по п’ять-шість днів його ніхто знайти не може.

— Раніше було інакше?

— Раніше міг приїхати на базу, жорстко поговорити з гравцями. Але палиць ніяких не застосовував.

— Що за палиці?

— Так одного разу хтось пустив чутку, неначе Ахметов, незадоволений нашою грою, пригнав на базу і розбив палицями всім гравцям скло в машинах. В Україні «жовта» преса відразу це підхопила. Повна нісенітниця. Такий президент, як Ахметов, знахідка для будь-якого клубу. Він закоханий у футбол, для нього команда ніколи не стане тягарем.

— Звертав увагу, що футболісти перед виходом на поле часто нюхають ватку, просочену нашатирним спиртом. Навіщо?

— Щоб підбадьоритися. Допомагає.

— Ви також нюхаєте цю гидоту?

— Обов’язково. За кілька хвилин до стартового свистка. Для мене це вже щось на зразок традиції. Можу й долонями себе по обличчю поплескати — щоб завестися.

— А навіщо ви вже років десять під ігрову футболку одну й ту ж майку одягаєте?

— Також традиція. Хай наді мною всі сміються, майка вже на ладан дихає, протерлася до дір в деяких місцях. Але поки остаточно не порветься, буду грати в ній і в клубі, і в збірній.

— Що в ній особливого?

— Та звичайна бавовняна майка. Уперше в «Шахтарі» її одягнув — і ми виграли один матч, другий. Після чого вона стала талісманом. Те ж саме і з капітанською пов’язкою кольорів німецького прапора, яку мені подарував помічник Луческу — Спиридон. Йому, в свою чергу, вона дісталася від Маттеуса. Але тепер надіваю її під зенітівську. Так з двома пов’язками і граю.

— Чи правда, що тренери вас жодного разу не штрафували?

— Правда. А за що мене штрафувати? Я професіонал. Режим не порушую, зайвої ваги ніколи не було. Нікуди не запізнююся, мобільний вимикаю вчасно...

— Ви хоч раз у житті їли на вулиці шаурму?

— Звичайно. І в Донецьку, і на зборах в Туреччині. Стараюся дотримуватися правильного, збалансованого харчування, скажімо, не пити газовану воду, соки з пакету, але вдається це не завжди.

— Ви казали, що у вас гарні стосунки з Міятовичем, який міг стати вашим агентом. Чому ж не став?

— Міятович вийшов на мене через Дуляя. Запропонував укласти з ним агентську угоду. Але я не квапився. Так, Міятович — знаменитий гравець, але в цьому бізнесі робив лише перші кроки. А потім його призначили спортивним директором «Реалу», він взагалі здав агентську ліцензію.

— У кого ще з ваших знайомих футболістів є особистий прес-аташе?

— Не маю уявлення.

— У чемпіонаті Росії ви точно стали першим.

— А я на всіх і не дивлюся.

— Коли народилася ця ідея?

— У 2004 році. Надія порадила. Журналісти можуть вирвати з контексту якісь фрази, сенс спотворюється. А ти змушений виправдовуватися. Щоб не виникало таких ситуацій, я й вирішив завести собі власного прес-аташе. Плюс він за моїм сайтом стежить.

— До Петербургу він переїхав услід за вами?

— Звичайно. Знімаю для нього квартиру.

— «Знаю лише одного футболіста, який ніколи не курив і не пробував навіть пива, — це Тимощук», — сказав мені п’ять років тому Максим Калиниченко. З того часу нічого не змінилося?

— Абсолютно.

— Ваш батько також не п’є і не палить?

— Зараз — так. А в молодості, звичайно, все перепробував.

— Футболісти часто скаржаться, що після гри їх катує безсоння, якщо не вип’ють пива чи вина. Вам ця проблема знайома?

— Так, раніше другої-третьої години ночі важко буває заснути, але до жодних снодійних засобів все одно не вдаюся.

— Коли грати закінчите, «розв’яжете»?

— Не виключено. Але запої мені, зрозуміло, не загрожують.

— А як все це поєднується з колекціонуванням вина? Невже не хочеться скуштувати?

— Поки — не хочеться. Інколи друзі вмовляють — та вмочи губи хоч трохи. «Навіщо вмовляєте? — відповідаю. — Ви ж знаєте мої принципи».

— Велика у вас колекція?

— Пляшок 160 — 170. І зарубіжні, і наші, массандрівські, вина 30-х років минулого століття. Зберігається все в спеціальній шафі, де підтримується певна температура. Із Донецька перевозити його не став, тому вже рік колекція не поповнюється.

— Кого з гравців вважаєте кращим знавцем вина?

— Андрія Гусiна. Він не колекціонує вино, але знається на ньому дуже добре. Кажуть, і Сергій Семак розуміється на вині. Навіть курси сомельє закінчив.

— Інше ваше хобі — бонсай. Чого раптом?

— Завжди подобалися маленькі декоративні дерева. Ось і купив парочку. Доглядав за ними, поливав, обприскував водою. Коли поїхав на збори, дивитися за бонсаєм стало нікому. Дружина також на місці не сидить. У неї бізнес — меблеві магазини, глянсовий часопис. У бонсая листя обсипалося — і помер... Проте, єдине серйозне захоплення, якому присвячую багато часу, — ікони. Читаю багато спеціальної літератури на цю тему.

— Деякі ікони володіють чудотворною силою. У вас такі є?

— Бувають ікони, які «мироточать» або пахнуть. Складно зрозуміти, з чим це пов’язано. Вона може сотні років ніяк себе не виявляти, а потім раптом почати «плакати». Ікон, що мироточать, у мене немає. Є запашні. Всiх поспіль ікон я не купую. Якщо пропонують якусь, маю її відчути, щоб щось в душі ворухнулося.

— Ваша найулюбленіша ікона?

— Між колекціонерами практикується обмін іконами. Тобі приносять одну — значить, треба запропонувати щось натомість. Але я дивлюся на свої ікони і розумію, що з жодною не можу розлучитися. Кожна по-своєму дорога. Тому ніколи не міняюся, просто купую.

— Велика у вас колекція?

— Близько ста ікон.

— Найбільш давня?

— Є ікони початку ХVI століття.

— Де вони зберігаються?

— В спеціальних банківських ячейках і кіотах, де підтримується ідеальний мікроклімат. Усе під надійною охороною. Через рік хочу організувати виставку і видати каталог.

— Скільки років ви одружені?

— Сім. А разом ми вже одинадцять. Живемо з Надією в цілковитій гармонії.

— Ви познайомилися з нею в 17 років в маршрутному таксі. Цікаво, коли останній раз на маршрутці їздили?

— Тиждень тому.

— Як вас туди занесло?

— Машина, яку надав «Зеніт», зараз у ремонті. Тимчасово виділили мікроавтобус з водієм, але користуюся ним не завжди. А тут гасав у місті у справах, почав таксі ловити — ніхто не зупиняється. І раптом гальмує маршрутка. Сів та й поїхав. За 16 рублів.

— Упізнали вас?

— Ні. І слава богу.

— Багато футболістів останнім часом знімаються в кіно. Вам не пропонували?

— Була нещодавно пропозиція, але я відмовився. До мене якраз приїхали батьки, було не до кіно. А в Донецьку, пам’ятаю, знімався для «Шахтаря» в рекламному ролику. Робив його американський режисер, який був помічником Кемерона у фільмі «Титанік». Правда, кліп так і не вийшов на екрани.

— Чому?

— Я поїхав до «Зеніту». І ролик довелося переробляти. Замість мене там зняли Олексія Бєліка. Зараз цей кліп постійно крутять у Донецьку.

— До речі, про «Титанік». Чув, ви великий любитель морських круїзів на величезних суднах. І що, жодних острахів?

— Ні, звичайно. Зараз такі технології, що навіть у 7-бальний шторм ані найменшого дискомфорту не відчуваєш. Я ніколи не прагнув до пасивного відпочинку. А тут кожний день — у новій країні. Вперше з’їздити в круїз по Америці запропонувала дружина. Десь вичитала про найбільший корабель у світі. Довжина — 250 метрів, висота — з 14-поверховий будинок. Там є все, що побажаєш, — театр, ковзанка, поле для гольфа, баскетбольний і футбольний майданчики. Щоб не загубитися, спеціальні рації доводиться купувати.

— Скільки ж років треба грати, щоб дозволити собі такий відпочинок?

— Повірте, це не так уже й дорого. Якщо заздалегідь замовити квитки, путівка на 10 днів обійдеться приблизно в три тисячі доларів. Номери 5-зіркові, «все включено». Приблизно те ж саме, що на Мальдівах або в Еміратах.

— В Еміратах ви нібито квартиру мали намір купувати. Купили?

— Ні. Бюрократична тяганина зашкодила.

— Одного разу ви сказали: «Хоч у якій би країні світу купиватиму будинок, над ним обов’язково буде майоріти український прапор». Над вашим пітерським котеджем — майорить?

— Поки ні. Ось флагшток зведу — тоді й буде прапор.