Андрій Вознесенський: «Інстинкт людства говорить, що без поезії ми загинемо»

11 ТРАВНЯ АНДРІЮ ВОЗНЕСЕНСЬКОМУ — 65

На відміну від колег-класиків доби розвиненого соціалізму, Андрієві Вознесенському не зашкодила відсутність ореолу дисидентства. Утім, на нього тупотів ногами Хрущов.

Відлига 60-х, яка вихлюпнула молоду поезію на майдани та стадіони Москви, — хрестоматійна легенда, відправна точка поетичної біографії цілого покоління. Феномен країни породив феномен поезії, надавши їй, як заведено, три джерела й три складові частини: громадянська публіцистика, лірична публіцистика, естетська публіцистика. Несамвидатівське естетство Вознесенського, його словесне гурманство, смакуюча — співуча — інтонація інтригувала та збуджувала на тлі розтягнутого на гасла й поетичні привітання комсомольського завзяття та плакатного пафосу. Його пам’ятна добірка «Прорабы духа», випущена «Радянським письменником» 1984 року, і сьогодні вражає відчуттям інтуїтивного знання того, що «завтра була перебудова»: санкціонована епатажність не у викривальній крамолі, а в витонченості вільнодумства. І неможливо втриматися від цитати: «Культура — не острів, а взаємозв’язок із культурою сусідніх часів і народів».

В человеческом организме
девяносто процентов воды.
Как, наверное, в Паганини
девяносто процентов любви.
Даже если, как исключенье,
вас растаптывает толпа,
в человеческом назначении — девяносто процентов добра.
Девяносто процентов музыки,
даже если она — беда.
Так во мне, несмотря на мусор,
девяносто процентов тебя.

Нещодавно у видавництві «Терра» вийшла нова книжка Андрія Вознесенського «Росія — казино».

— Андріє Андрійовичу, колись ви почули у слові «Москва» — «СКВ». Сьогодні ви чуєте у слові «Росія» — «казино». Що за ряд такий?

— Я не чую, я бачу. Бо коли вийдете на Пушкінську площу, то побачите, що за Пушкіним стоїть кінотеатр «Росія», а праворуч — казино, отже це все змішано. Але в чомусь це й символ Росії: ця скажена пристрасть, це «авось», яке на нас завжди чатує, це ошукування, всі ці сьогоднішні шахрайства — і, водночас, це Росія, це Достоєвський, це непередбачувана гра...

— Що в Росії нинішній відбувається з серцем поета? Як воно реагує на цю непередбачуваність і гру?

— Гадаю, серце поета просто б’ється частіше. Воно б’ється й від жаху життя, й від радощів життя — усе ж таки, попри все. Напевне, тому поети й не виїжджають звідси, бо, крім жаху й безмір’я, що коїться в нас, є певний кайф енергії, яка виділяється, кайф життя. І коли пишеться — то це означає, що ти правильно живеш на світі.

З іншого боку, російська смерть — не проста смерть. Приміром, ви пам’ятаєте, що замість Олександра Першого в домовині пусте місце, й це правда. Коли Гоголь був у труні, він перевернувся...

— Причому він саме цього боявся, він боявся, що впаде в летаргію...

— Він знав, він у заповіті написав про це. І Андрій Синявський написав про це книгу. І коли самого Синявського поклали в домовину — я літав до Парижа на його похорони — то його супутниця життя і чудова письменниця Марія Розанова — також зробила страшну таку річ. Вона пов’язала йому на око піратську пов’язку, і вперше, напевне, наш російський небіжчик у такому вбранні вирушив на той світ.

— Напередодні кінця століття знову заговорили про загибель поезії..
.
— Я думаю, що кінець століття саме спростовує всі прогнози про загибель поезії. «Московский комсомолец» — політична, різка, еротична та скандальна газета — вона друкує шпальту моїх віршів і не боїться втрати читачів. Либонь вони дуже стежать за кон’юнктурою, ніс у них міцно за вітром... «Аргументы и факты» — також політична газета — й раптом вона друкує мою поему, яка є в цій книзі — «Кара Карфагена». Отже, не такі й погані справи. Інстинкт людства говорить, що без поезії ми загинемо.

Дивіться, нині цікавість до де Сада велика і, можливо, у збоченому менталітеті — наші ключі до сьогоднішнього життя. Інформація — це ще далеко не все, це пошук зовнішніх причин. А поезія — це те, що всередині людини, всередині його психіки — і це головне. І тільки поезія цим займається, і тільки поезія знає про це.

— Є чиєсь зауваження, що коли люди переживають стрес, — а ми сьогодні живемо у стресовий час, 70-ті роки, наприклад, видаються загалом санаторієм — то ж, коли люди переживають стрес, їм хочеться зробити самовакцинацію культурою, «сісти на голку» культури.

— Ви знаєте, я читав багато віршів про Булата Окуджаву. А зараз прочитаю, яких я ніколи не читав. Я їх написав відразу. Коли ми зустріли домовину Булата в Шереметьєво, ми згодом — це важко було — просиділи всю ніч у кав’ярні, наче Булат був із нами, і щось спустилося згори, розумієте, наче колишні часи прийшли. Повернувся я додому, вдома знову були якісь страшні біди в мене. А вранці я в дощ пішов до булатівскої хвіртки, на ній висіли квіти, якісь записочки... вдалині виднілися якісь дві жалюгідні фігури... Я написав вірші отакі:

Плачь по Булату, приблудшая девочка,
венок полевой нацепив
на ограду.
Небо нависло
над Переделкиным,
словно беззвучный плач
по Булату.
Плач по Булату
над ресторанами
и над баландой,
и на иконе у Иоанна —
плач по Булату.
Плачет душа, как птенцы
без подкорма,
нет с нею слада.
В ландышах, с запахом
амбулаторным
плач по Булату.

— Відлига 60-х починалася і дістала свій розвиток у «Політехнічці», на стадіонах — величезних, стотисячних. А навіщо поету потрібен концертний зал сьогодні, тепер?

— Хочеться інколи побачити очі. І я нині багато їжджу країною, — з Беллою Ахмадуліною ми часто разом виступаємо. І, виявляється, аудиторія майже не змінилася: ті самі запитання, ті самі відповіді. І приблизно так — дві третини молодь і третина — їхні батьки. Уже серйознішими люди стали. Уже детективами та порнографією трішечки вони наситилися, і матюки трішечки їх заспокоїли, а тепер знову хочеться чогось високого й серйозного. Коли читаю вірші вголос, згадую процес, як їх було написано. І входжу в такий самий кайф, і підзаряджаюся залом, його енергією, а він — твоєю. Проте знаєте, аби не закінчувати на такій серйозній ноті, я прочитаю щось таке несерйозне...

Сладким ротиком от халвы,
Нежно щечку надувши,
как сахарница,
Удивленно ответили вы:
«Ну кто сейчас трахается?»
В окнах лезет авто на авто,
Голубица от страсти
отряхивается,
Одеваясь, сказали вы:
«Ну кто сейчас не трахается?»
Не величье пирамид мгновенное
И не пепел империи в золе —
Состраданье, стыд,
благоговение,
Уходя, оставим на Земле.
Объяснений нету и не надо,
Когда входишь
в соловьевский сад,
На сердце тревожная отрада,
И с тобой сирени говорят.
За калиткой сердце участится,
И над полем увлажняя взгляд,
Неэлементарные частицы
В воздухе взволнованном
дрожат.
Ухожу проселочной тревогой,
Краткою земною торопинкой.
Всюду сердце, узнавая Бога,
Холодеет как перед
трамплином.
Мы не возвратимся
астронавтами,
Я к тебе, как призрак,
не приду.
Стыд, благоговенье,
сострадание
От меня почувствуешь в саду.

— Наше шалене ХХ століття, що незабаром скінчиться, воно все ж таки ці слова залишає у спадок століттю двадцять першому?

— Гадаю, що це справді залишиться від нашого століття, проте потрібно ще, перепрошую, храм побудувати. Не лише духовний, а й матеріальний, а і втілення в камені, щоб архітектурне від нашого століття щось також залишилося.

— Тобто натякаєте, що в місті Москві незабаром може з’явитися храм, де на дошці буде написано — архітектор Андрій Вознесенський?

— Добре було б. Хочеться, аби від тебе залишилося щось біле й кам’яне.