АНКЕТА «Дня»

Рік, що минає, став переломним для всього світу. Події 11 вересня істотно змінили пріоритети в політиці, економіці, релігії, у стосунках між людьми. Яким є, на вашу думку, місце України в світі, що змінюється? Наскільки конкурентоспроможна вона як держава, її громадяни, її творча, наукова й політична еліта?

— Події 11 вересня і ті, що йдуть за ними, стали величезною трагедією, але й допомогли людству зрозуміти, що зараз кордон проходить між загальнолюдською спільнотою та тероризмом, що є ворогом всього людства; події 11 вересня завдали дуже болючого удару насамперед, ісламу, ставлення до якого серед простих людей стало, на жаль, набагато гірше. Для України ж важливим є те, що вона опинилась в одному таборі з більшістю людства, з тими, хто збирається будувати вільний світ. Ці події допомогли відрізнити важливе від другорядного.

Водночас останні події призвели до того, що система міжнародної безпеки знаходиться в стані «напіврозпаду». Рада безпеки ООН, Рада Європи, ОБСЄ виявились неефективними; створення антитерористичної коаліції йшло повз них, фактично ігноруючи ці структури. Більше того, навіть структура НАТО виявилася другорядною, і для Сполучених Штатів співучасть Росії в коаліції була більш важливою, ніж участь їх союзників по НАТО.

Тож зараз перед світовим суспільством стоїть задача: реконструювати діючу систему світової безпеки, або створити нові інститути, що відповідали б новому стану речей.

Щодо конкурентоспроможності України, тут треба розрізняти державу, громадян, еліти. Я певен, що українці як люди, наш, так би мовити, людський капітал, залишається конкурентоспроможним. У нас попри всі наші проблеми є багато спеціалістів високого класу, є композитори та співаки, математики і конструктори. Я думаю, є всі підстави говорити про те, що важке десятиліття закінчилось або, краще сказати, закінчується (не в точних датах тут справа!), і вже сьогодні українські вчені, актори, інженери не стануть погоджуватись на такі умови, які вони ще 4-5 років тому вважали за блискучі.

В той же час треба розуміти, що українська держава має досить обмежені можливості, і мусить шукати свою нішу в світовому розполілі праці. Ми не можемо конкурувати одразу в усіх сферах, як колись намагався Радянський Союз (і зазнав поразки, попри можливості, набагато більші, ніж має Україна). Ми мусимо обрати обмежену кількість проектів, які нам під силу; і для таких проектів ми мусимо шукати серйозних партнерів як на Сході, так і на Заході. Нам є що запропонувати як співучасникам великих проектів: висококваліфіковану і відносно дешеву робочу силу,

Політична еліта, на мою думку, є менш конкурентоспроможною; втім, вона і не мусить конкурувати на світовому «ринку», вона має працювати вдома, на свій народ. Україна як держава має ще одну, майже унікальну можливість в новому світі. Завдяки своїй політичній позиції, географічному положенні та етнічному складу вона може бути тією площадкою, де зустрічаються Захід і Схід, багата Північ та бідний Південь. При цьому (тут це перевага, а не мінус) вона не претендує на роль супердержави, на якусь роль самостійного гравця у великій геополітичній грі. Минуле десятиріччя для багатьох стало «роками розчарування». Натхнення перших перебудовчих років зникло в той момент, коли виявилося, що ми — влада, суспільство загалом і кожний з нас нарізно — дуже до багато чого не готові в цьому «новому» житті. Що в ньому викликає у вас оптимізм, і від чого нам треба, на ваш погляд, рішуче відмовитися?

— Так, ентузіазм, відчуття єдності зникло одразу ж, як тільки було здобуто незалежність, і це неприємно, але, по суті, нічого іншого бути не могло, бо кожен мав своє уявлення: якою має бути незалежна Україна. До 1991 року могла існувати іллюзія, що «всі ми разом», але це була тільки іллюзія, і розчарування було неминуче.

Підстав для оптимізму, на жаль, поки що небагато, хоча за останніми даними, кількість людей, що сподіваються в першу чергу не на державу, не на начальника, а на власні сили, весь час зростає.

На мою думку, держава мусить допомагати не тільки соціально незахищеним верствам населення, але й активним людям; тільки їм потрібна інша допомога. Їм потрібне перш за все чітке і прозоре законодавство, в межах якого вони могли б вільно працювати і заробляти. І держава має бути гарантом того, що законодавство буде виконуватись (може, трохи дивно про це говорити — але в наших умовах, на жаль, це не аксіома, а тільки побажання). Треба відмовитися від уявлень про те, що треба жити «по справедливості, а не по закону». Наведу один характерний приклад. Колись ми зробили помилку, надавши забагато пільг для підприємств з іноземним капіталом. Це було несправедливо. Але, відмінивши їх, ми зробили нову помилку; хто ж тепер захоче йти працювати в нашу країну, коли доведено, що всі закони можна в будь-яку хвилину відмінити?

При цьому сенсу у скасуваннi було мало; треба було почекати півтора року, і пільги «померли» б самі собою; за законом, ніхто б не мав до нас жодних претензій. Тепер же від скасування пільг ми втратимо набагато більше, ніж отримаємо податків.

А все — через те, що ми знову намагались вирішити питання не за законом, а «по справедливості». Які події 2001 року ви вважаєте найзначущими для майбутнього розвитку нашої країни?

— Дуже важливо те, що «касетний скандал» не став початком руйнування держави. Україна виявилась досить тривкою структурою. Це був серйозний іспит для держави і всіх структур влади, і вони загалом цей екзамен витримали, хоча могли б і краще. Але все могло скінчитись набагато гірше — аж до громадянської війни включно. Бо ж громадянські війни починаються не тому, що хтось вирішує: «А давайте повоюємо». Їх ніхто не хоче, але вони починаються, коли сторони відмовляються домовлятись.

Значущим у цьому році було те, що відносини України з Росією явно стали міняти свій формат, переходячи в русло прагматичного пошуку взаємовигідних домовленостей.

На жаль, одною iз значущих подій я вважаю те, що було збито літак над Чорним морем. А ті події, що развернулися після трагедії, знову довели неспроможність влади адекватно реагувати на виклики, необхідність громадянського контролю над владою. Які, на ваш погляд, головні політичні підсумки року?

— Серед результатів року я хотів би насамперед назвати те, що український парламент, попри всі негаразди, спромігся прийняти шість кодексів, в тому числі Земельний, Цивільний та Кримінальний. Таким чином, Україна змогла виконати практично всі свої зобов’язання перед Радою Європи, а головне — перед своїми громадянами. Практично це, на мій погляд, «друга Конституція» України, що наближує нас до Європи.

Час грати в новi iгри Рік, що минає, став переломним для всього світу. Події 11 вересня істотно змінили пріоритети у політиці, економіці, релігії, у стосунках між людьми. Яке, на вашу думку, місце України у світі, що змінюється? Наскільки конкурентоздатна наша держава, її громадяни, її творча, наукова та політична еліти?

— Хоч би як сумно усвідомлювати, але 11 вересня стало для нас, швидше за все, «кінематографічним» шоком, ніж справжнім потрясінням. Не настільки ми належимо до того торжествуюче-благополучного західного світу, щоб демонстрація його вразливості була нами сприйнята, як щось своє, особисте. Зухвалі теракти сповнили розгубленістю передусім прихильників Фукуями, але не нас. Навряд чи ми так уже вірили у Кінець історії, щоб розчаруватися з приводу краху цього міфу. Принципова неможливість каналізувати заздрість і ненависть для нас не відкриття, скорiше, — звична норма. Інша справа, що у новому світі Україна знову буде перехрестям між багатою Північчю і бідним Півднем. Глобальної війни не буде. Просто нещасні біженці — не такі вже й нещасні авантюристи — з третього світу будуть інфільтруватися до Європи та Америки, як висловився один російський політолог, «дрібними групами по сто тисяч чоловік». Частина цього потоку вже тече через Україну, і нашій країні не залишається нічого іншого, як цей потік стримувати і переварювати. Само по собі становище перехрестя не таке вже програшне. Швейцарія чудово використала свою географію на заздрість іншим. Хоча, з другого боку, запитання навіть не в інтерпретації, запитання, в принципі, в усвідомленні масштабу процесів, що відбуваються на планеті. Вони не піддаються «регіональним» мозкам, а у нас мозки поки що регіональні. Причому, не у маси, а саме, так би мовити, у еліти. Наукова еліта, яка в СРСР була головним чином зосереджена на винайденні чергової бомби, зменшується. Культурна еліта переважно застигла у дев’ятнадцятому столітті й відтворює затхлі міфи. Політична еліта… Дніпропетровський клан, донецький клан — яка нудьга! Мерседеси, Картьє, сауна, дівки, охорона, розбірки, адмінресурс — це схоже на намисто для африканських вождів минулого століття. У сьогоднішньому світі дорослі чоловіки при владі та при грошах грають в іншу гру. Минуле десятиріччя для багатьох стало «роками розчарування». Натхнення перших років перебудови зникло у той момент, коли виявилося, що ми — влада, суспільство загалом і кожен з нас окремо —до багато чого не готові у цьому «новому» житті. Що у ньому викликає у вас оптимізм і від чого нам потрібно, на ваш погляд, рішуче відмовитися?

— Минулі десять років чудово продемонстрували, що демократичні інститути і ринкові механізми — не більше ніж передумова (одна з!) гідного устрою суспільства. Не менше, якщо не більше, важлива суб’єктивна складова — готовність суспільства жити за правилами. Сама по собі демократія без такої домовленості має тенденцію вироджуватися в охлократію або олігархію (який-небудь латиноамериканський або філіппінський сценарій). Сама по собі «невидима рука Адама Сміта», без креативної волі, без розумного початку, знову ж без правил, що визнаються і дотримуються усіма, наповнює кишені тих, хто пробився до годівниці, і не більше того. Без загальної упевненості в тому, що все відбуватиметься за правилами, у демократії і в ринку робити немає чого. І ще одне: треба любити свою країну, причому любити такою, яка вона є, — прекрасна і кострубата, гармонійна і нерівна, світла і темна, схильна до найвищих виявів духу і до найглибиннішої мерзенності — словом, неймовірно різноманітна, нескінченно цікава і, головне, рідна, своя. Роки незалежності довели, що цю любов не можна замінити псевдофольклорними атрибутами і провінційними деклараціями своєї винятковості. Треба стрімко розумнішати і дорослішати, треба терміново освічуватися й виробляти смак. Інакше світ обійдеться без нас, а це було б образливо. Які події 2001 року ви вважаєте найбільш значущими для майбутнього розвитку нашої країни? Які з них вплинули на вашу особисту долю і яким чином?

— Дев’ять відсотків зростання ВВП — це не тільки показник глибини ями, в яку ми провалилися до того, але й доказ прагнення людей жити гідно. Демонстрація життєлюбства нації всупереч обставинам і є для мене основна подія минулого року й основний фактор надії на наступний рік. Чим вас радує «День» і які з тем, що піднімаються на його сторінках, ви частіше за все обговорюєте з рідними і друзями? Чого вам бракує у газеті?

— Хто б чого не говорив, «День» — єдина щоденна якісна загальнонаціональна газета України. «Якісна» — це не комплімент, а визначення жанру, на противагу масовій пресі, таблоїдам, нестачі яких не спостерігається. У нас немає можливості вибирати між «Таймз» та «Гардіан», між «Нью-Йорк Таймз» і «Вашингтон Пост». Тому «День» залишається частиною щоденного життя, і невід’ємною частиною, а радість за успіхи «Дня» або прикрість за його промахи сприймаються як щось особисте і, якщо хочете, навіть не підлягають обговоренню.