«Азійський Піночет» іде

У зверненні до «дорогих співвітчизників» він визнав, що народ прагне реформ, а комітет, який мав би їх проводити, сформувати не вдається. Принаймні, під приводом перестарілого лідера. Причина «добровільної» відставки стала зрозумілою через кілька годин, коли командування індонезійської армії заявило, що припинило підтримку Сухарто. Таким чином, президент втратив останню свою опору.

Президент США Білл Клінтон негайно привітав рішення Сухарто, але найкращим свідченням ставлення Заходу до «символа індонезійської нації» стала реакція біржі: місцева рупія відразу поліпшила свої позиції щодо долара, а курс акцій найважливіших індонезійських компаній почав підвищуватися.

Разом із Сухарто іде ціла політична епоха. Останні події засвідчили, що час «азійського Піночета» безповоротно минув.

Сухарто прийшов до влади після путчу 1965 року, коли комуністи намагалися захопити владу у країні. Сотні тисяч послідовників Маркса — Леніна — Мао було замордовано, а ще мільйони десятиріччями сиділи в таборах. Не надто м’яким був Сухарто і до опозиціонерів інших ідеологічних спрямувань, а обирав його на президентство щоразу «парламент», половину депутатів якого він призначав сам. Разом із тим Індонезія, яку Сухарто «прийняв» відсталою аграрною країною, протягом останніх років досягла вражаючих успіхів у розвитку економіки. Деякі експерти вважали, що в наступному столітті ця країна із

200-мільйонним населенням стане разом із Китаєм «головним азійським тигром», відтіснивши на другий план Південну Корею, Сингапур, Тайвань і навіть Японію.

Однак економічного ривка у третє тисячоліття під проводом Сухарто не вийшло. Країна вражає надглибокими соціальними контрастами: 4 відсотки населення, переважно етнічні китайці, володіють двома третинами національного багатства. Бізнес дуже тісно переплетено з державною владою і «сторонні» не мають жодних шансів досягти в цій країні комерційного успіху. Дехто із західних експертів стверджує, що Україна, а особливо Росія, розвиваються сьогодні не за західним взірцем соціальної ринкової економіки, а за «індонезійською моделлю». За єдиної відмінності — відсутності економічного зростання, яке режим Сухарто все-таки забезпечував.

Утім, азійська фінансова криза засвідчила всю нестабільність індонезійського «державно-корупційного капіталізму». Після кількох місяців масових протестів режим упав. Майже без крові, оскільки в останніх сутичках загинуло «лише» 500 чоловік. І хоча Сухарто передав владу своєму «політичному сину» — віце-президентові Юсуфу Хабібі, мало хто вірить, що той буде президентом не те що до 2003 року, а хоча б місяць.

Лідер найбільшої опозиційної партії — ісламської «Мухамедії» — Амін Раїс заявив, що Хабібі — постать тимчасова, а Сухарто має стати перед судом за зловживання. Щоправда, не негайно, а після того, як ситуація стабілізується. Це має стати пересторогою для деяких державних діячів у Східній Європі, чиє поводження із державною скарбницею і підходи до організації ділового життя у країні дивовижно нагадують методи тепер уже колишнього президента Індонезії.