Баба Вiра, яка сама собi будує дiм

Вже понад десять років баба Віра сама собі будує дім.

Доки ми цей дім не побачили — не повірили. І навіть коли побачили — повірити не могли... Край власного городу немолода жінка (Вірі Семенівні Карпач із села Рудня Старовижівського району вже 63 роки), не будівельник, а проста селянка вивершила таку будівлю, яка і на хату схожа (як-не-як — коробка готова), і все ж недоробки так і пруть з усіх боків. Наприклад, одна стіна — напевне, саме з неї баба починала «кар'єру» муляра — і крива, і горбата. Але й завалитись вона не завалиться: баба поклала тут цеглу аж у чотири ряди.

Будівля вражає своїм розмахом: «на око» ми з головою сільської ради Іваном Васильовичем Марценюком прикинули, що розмір хати десь метрів шість на дванадцять (!) Стіни вже вивершені, та тільки над однією з двох великих кімнат замість даху покладено дошки. Під відкритим небом у іншій кімнаті мокне й псується добротна столярка. Але поруч на вулиці дбайливо накриті бляхою балки, у новобудові господиня припасла й листової жерсті на дах.

Доки ми, розкривши роти, вивчали незвичайний будівельний майданчик, з'явилась і баба Віра. Незадовго перед цим ми зустрічали її на сільській вулиці. Вона тягла за собою возика, щоб назбирати в селі каміння, цегли. Добудовує, каже, внутрішню стіну. Але покинула ото всю роботу й повернулась додому: може, чужі люди з чимось лихим прийшли?..

— І навіщо вам, бабцю, нова хата?

— А як же, дітки, без хати? Хата в мене є, але хай би так вороги мої мали...

Перший будівельний матеріал — це було дерево, яке вона порозрізала на крокви, — баба купила дуже давно, коли ще живою була мати. А мати Віри Семенівни вже 17 років, як померла. У халупі — її хатою назвати тяжко, проте незважаючи на нужду — чисто, — минуло життя трьох жінок. Жила без чоловіка Вірина баба, не було його у Віриної матері, не знала сімейного щастя й вона. Без чоловічих рук хата руйнувалась. Зопріла солома на даху, і Віра з матір'ю совали з лісу очерет, що замінив солому. Згодом спромоглися на бляху. Немає в хатині ні світла, ні радіо. Ліва стіна — з боку так званого хлівця, бо він під одним дахом з жилим помешканням, — напівобвалена. У сінях-кухоньці біля печі баба тримає всю господарку: дві гуски, одну качку і четверо курей. Тіснилися тут і кози та козлик. Вона на нього жаліється, що тільки шкоди наробив, розвалив плиту, на якій варила їжу. Кози «пропали», тобто здохли, а якусь страву баба зварить і в печі, у почорнілих від старості чавунцях.

— Що Бог пошле — тим і сита. Часто й нічого не їм, — не скаржиться, а просто признається баба Віра, бо в голові в неї тільки нова хата.

— Навіть макарони, які в районі в соціальній службі видають, і то на цемент міняє, — розводить руками сільський голова.

Картоплю, яку виростила баба Віра, вона вже з'їла, а капуста — не вродила.

— Хліб купуватиму... Я вже не раз без картоплі зимувала.

Все ж своєї бідності соромиться і в кімнату, де спить, пускає неохоче. Бо що тут розглядати? Тільки й місця, що на ліжко і лавки під стіною. Замість шафи — цвяшки на стінах. А на стінах — іконки, великий фотопортрет молодої Віри (коли вона знала кращі часи!), вишиті хрестиком картини, на яких ще не вицвіли кольори... Паперові квіти прикривають стару хустку, якою замість шибки прикрите вікно.

Господиня, як і хата, справляє гнітюче враження. Вона стоїть перед нами, вдягнута як капустина, але з босими ногами в калошах, склавши докупи викручені тяжкою працею руки.

— Одяг мені давали і свій маю. Але мені аби в плечі було тепло, а ноги холоду не бояться. Й руки не болять... Тільки спина — зігнутися не можу.

Як при такій нужді — бо, крім мізерної пенсії, які в баби статки? — вона спромоглася на велику справу — новий дім?

— Все — сама. Сама траншеї копала під фундамент, каміння возила, сама його засипала. Що не вміла робити, у людей питалася.

Робила баба Віра тяжко в колгоспі, роками зі своєї поліської глибинки на багатші села на заробітки їздила. Збирала в лісі (а село потопає в ньому) гриби та ягоди, здавала їх. І збирала копійку до копійки. На всі вмовляння, що збудує їй сільська влада хатину або хай іде в дім престарілих, відповідає відмовою. І все будує, будує дім. Проживши вік у хаті, що менша за тюремну камеру, вона в якийсь момент, певно, просто зациклилася на нездійсненній мрії — збудувати дім самій і пожити у великій, просторій, справжній хаті.

І шкода, що пожити в ній вволю їй навряд чи доведеться.

Волинська область

P.S. І все таки, як несправедливо, що в селі жінку мають за дивакувату. Адже звати її — ВІРА.