«Бережіть Україну, дорогі земляки!»

Цікаво, що серія публікацій у «Дні» про проект журналіста Миколи Хрієнка «Українці за Уралом» збіглася в часі з наступом російської влади на організації українців у Росії. А тому ще важливішим здається проект, неймовірний за своїм масштабом, здійснений силами однієї людини.

Не даремно Людиною 2010 року по версії «Дня» було визнано Миколу Хрієнка. На відміну від українських дипломатів і політиків, Микола розуміє, як важливо українцям у Росії мати зв’язок зі своєю європейською Батьківщиною.

Третій, завершальний етап свого проекту Микола Хрієнко називає «найрогатішим». Від самого початку з’явилися проблеми з його фінансуванням (не забуваймо, 2009 рік — це пік економічної кризи). Маршрут цього етапу повинен був пролягати через північну частину Росії від найсхіднішого населеного пункту — селища Уелен до європейського Мурманська.

Проте цього разу не сталося, як гадалося. Розпочавши маршрут, як і планував, з Уелену 26 квітня 2009 року вже 8 липня у Білібіно, що на Чукотці, Микола Хрієнко змушений був зійти з маршруту — через проблеми з дозволом на журналістську діяльність та підвищену увагу співробітників ФСБ до власної персони.

Після тривалих пошуків шляхів відновлення проекту у Москві і Києві, журналіст все ж повернувся на маршрут 26 березня 2010 року.

«Я радий, що так сталося, — розповідає «Дню» Микола Хрієнко, не зраджуючи своїй філософії у всьому бачити позитив. — Завдяки цьому я познайомився з прекрасними людьми, які всіляко допомагали мені. Наприклад, з головою Спілки журналістів Росії Всеволодом Богдановим, який написав для мене супровідний лист. Не знайшов би я і новий аспект дослідження — фотозйомка учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що проживають на території Росії».

Не зважаючи на всі перипетії та перепони, третій етап проекту «Українці за Уралом», що проходив переважно між Полярним колом і берегом Північного Льодовитого океану, мав велике смислове навантаження. Чого варті лише такі пункти призначення, як Норильськ, Соловки, Сандармох... Як і під час перших двох частин проекту, тут теж скрізь Микола Хрієнко залишав вишиті рушники, жовто-блакитні прапори і землю з географічного центру України.

«Одне з найсильніших вражень на мене справила зйомка на Меморіалі «Юр-Шор», — розповідає дослідник. Цей меморіал присвячений загиблим у таборах Воркути і розстріляним в’язням на шахті №29 «Юршор» 1 серпня 1953 року. — Верхній шар грунту розмерзся і, проходячи між могилами, я провалювався по коліна в землю. Моторошне відчуття». Не менш вражаючими були відвідини меморіального кладовища під горою Шмідта в Норильську, де при температурі в 30 градусів морозу і сильному вітрі просто неможливо знаходитись довше двох годин. У цих каторжних умовах в’язні змушені були виконувати важку фізичну роботу по 12 годин.

На Соловецьких островах Микола Хрієнко, в першу чергу, поїхав до каземату №15.

Історикам це місце відоме тим, що в одній з камер цього каземату двадцять два роки відбував ув’язнення останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Микола Хрієнко не просто побував у цій легендарній камері — він вдався до неймовірного: попросив музейників залишити його наодинці в багаторічному притулку отамана. Камера наполовину в землі з невеличким отвором замість вікна.

«Я підійшов до цього «вікна» і обперся об нього руками, — розповідає Микола. — Звідти було видно лише шматок кладовища. І все. Думаю, коли випадав сніг, то в камері наставала абсолютна темрява. Я намагався зрозуміти, що переживав вольовий козак зі степів, коли дивився в цей отвір, що передумав він за ці 22 роки! Це був дивний стан».

І ще одна фантастична подія з третього етапу — ніч, проведена Миколою Хрієнком в урочищі Сандармох — там, де розстріляно і поховано понад 9500 осіб 58 національностей. Там же знайшли свій спочинок представники української інтелігенції.

«В урочищі на деревах пришпилені портрети загиблих тут в’язнів. Коли стоїш поміж древ, таке враження, що портрети дивляться на тебе очима розстріляних людей», — ділиться враженнями з «Днем» Микола.

«ХХ століття — століття великого терору 1937—1938 років. Печаль витала над країною, печаль витала над Карелією, де були зосереджені десятки таборів ГУЛАГу. Центром цієї печалі стало урочище Сандармох. Дуже багатьох людей втратила тут Україна. У них відібрали право на життя, право на недоторканість особистості, але вони отримали право на вічну пам’ять...», — так написала заступник директора Медвежьєгорського районного музею Олена Гришина в книзі відгуків, які неодмінно вів Микола Хрієнко під час кожного з етапів.

...Проїжджаючи дорогою страждань тисяч українців, Микола Хрієнко, разом з тим, зустрічав людей, які далеко від Батьківщини змогли побудувати своє щастя.

Тим не менше, більшість з них живе спогадами про рідну землю — часто ідеалістичними, проте за відсутності повноцінних українських культурних центрів, експедицій в місця проживання української діаспори, ці спогади часто залишаються чи не єдиним зв’язком з Україною.

«Бережіть Україну, дорогі мої земляки!», — написала нам у книзі відгуків Наталя Литвиненко-Орлова з Мурманська.